Дикі білі коні - Білик Іван

Малюкові слова повернули його на землю. Він сів, і серце йому тривожно стиснулося. На гребінцеві найближчого пагорба майнула караката постать комонця. Тимна встав навколішки й приклав руку до віч, хоч сонця на небі не було вже хтозна й од коли, й побачив ще одного комонця — вже збоку під горою. Третій гнав коня правіше, за добрі гони від нього. Й коли Тимна встав на ноги, пособивши собі здоровою рукою, зміг вирізнити й їхні чорні корзна. Повагавшись, куди втікати, він узяв малого Велка під пахви й почав обережно, ногами вперед, спускатись урвищем до річки. Мокрий пісок, перешарований глиною, з шерхотом зривався з-під роздертих поробошень, і щодалі, то дужче, й десь із середини крутих урвищ твердь під хлопаками зрушила й вони полетіли сторч головою. Тимна спам'ятався, коли пісок, закидавши їх майже повністю, перестав сипатись. Насилу випручавши ноги з важкої товщі, можик почав одкопувати Велеслава. Хлоп'як теж борсався, розбурханий падінням і переляком, і сам пішов до річки. Тимна, який ще вагався, чи спробувати сховатись у кручах, чи таки пливти на той бік, побіг за жупаничем.

Вода здалася теплою, мов калюжа під сонцем.

— Удержишся? — спитав можик.

— Угу…

Велеслав схопився йому за шию обіруч, і Тимна поплив, допомагаючи ногами, та серед річки відчув, що руки жупанича слабнуть і сприсають, ледве встиг підхопити його, перевернувся горілиць і побачив персіян. Їх виявилося п'ятеро, двоє гнали кручею проти води, інші двоє неслися за водою шукати похилішого місця, п'ятий же зліз із коня й цілився на втікачів стрілою. Кидав круто вгору, та знаряддя не долітало, й Тимна, вже діставши ногою дна, подумав, що Все залежатиме тепер од того, чи він, чи нападники перші дістануться лісу.

Жупанич ледве блимав, Тимна присів, узяв його на спину й, крикнувши: "Держись!", важко побіг до лісу. Кроків за п'ятдесят озирнувся. П'ятий персіянин уже теж гнав услід за тими, що шукали злазки проти течії, а ліс іще був далеко, страшенно далеко. В грудях у Тимни хрипіло й пекло, рука, розвереджена при падінні, почала аж тепер боліти, гостро й нестерпно, за кожним кроком тисячі голок упиналися можикові в долоню, й у лікоть, і в плече. Й коли він став, щоб перевести подих, й озирнувся, персів уже ніде не було, й річка теж сховалася за похилим берегом, бо тут почалась мочариста долина.

Зібравши рештки сил, Тимна добіг до лісу, тоді, перепочивши й одхекавшись, побрався поза першими кущами на полудень. Він то скидав хлоп'яка, коли тому ставало краще, то знову піддавав собі на плечі, бо Велеслав раз у раз м'якнув і падав додолу, й вони йшли, продираючись хащами, доки попереду блиснула галявина. Почувши гупіт і хропіння, Тимна визирнув з-поза дерев і сахнувсь. Просто на нього нісся комонник, той самий, що допіру стріляв з лука. Тимна впізнав його по багатій збруї вороного коня. Тоді він здалеку не зумів роздивитися його, тепер же йому кров у жилах захолола. То був перс, на якого казали Мертва Голова. Тимна впав у високі зарості жаливи й притиснув рукою малого. Перс, ляскаючи коня нагаєм, майнув десь добре стороною, та Тимна лежав, аж доки він повернувся назад. Селезінка вороного коня тепер лунко кевкала, Велко марив, і хоч перс не міг почути з такої відстані, Тимна затуляв малому спраглі, порепані вуста.

Коли в лісі настала тиша, він почав, лігши долілиць, тягти собі Велеслава на спину, нарешті затяг і звівся навколішки, та щойно здолав випростатися, малий, геть непритомний, зіслиз і впав, розвередивши Тимні рану. Сльози виступили можикові на очах і побігли, скапуючи з краєчка носа, та він не міг їх обтерти й навіть не помічав, знову й знову тягнучи безвільне тіло собі на спину.

Він вирішив дати гаку й заглибивсь у ліс. Перси вже помітили, що йде до Богу, й він мусив їх обдурити. А коли попереду знову засіріло небо й дерева кінчилися, Тимна збагнув, що перехитрив не персів, а самого себе. Річка повернулася тугим закрутом, і Тимна ввесь час ішов із Велеславом на плечах понад берегом. Ліс і з сього, й із того боку підходив до самої води, можик скинув малого на мокру від мряки траву й думав, одхекуючись, що йому робити й куди йти далі. Мав би човник або колоду бодай, міг би переправитися на стрічний берег, лишивши персів тут, хай би гукали його й нишпорили в лісі до впаду. Та ні човна, ні плотика, ні колоди ніде не було, а сил пускатися плавом, та ще й з важезним, наче каменюка, жупаничем, уже не мав.

Тимна ледве підвівся, взяв його за руку й повів берегом угору, тримаючись поза кущами. Вуха його нашорошено стежили за кожним згуком різномастого лісу, очі ж пильнували берега по той бік води. Так він і йшов, кульгаючи обома ногами, бо одну натер, а другу вдарив при падінні з кручі. Й десь аж по другій гоні став і здивовано заблимав на жупанича:

— Так ти сам ідеш?!

Малий розважливо кивнув, глянувши на старшого товариша лівим оком, бо праве геть заросло.

— Сам…

— А я йду й не видю!

Се була гарна прикмета й добра полічба, й серце Тимни виповнилося ніжністю до малого міжнього хлопака й твердою впевненістю, що сього разу їм пощастило втекти від персіян. Стиснувши Велеславові кволу руку, він повів його далі, й навіть корчаги перестали чіпляти їх за ноги й за подерті поли.

Та жодну радість кумири не дають людині задарма, за все треба платити й відшкодовувати, й у сьому Тимна протягом останніх днів пересвідчився вдесяте й усоте. Щойно береги попереду розсунулись і річка стала довгим розлогим озером, яке з кожним кроком ширшало й ширшало, й Велко прошепотів, дивлячись назад:

— Зир!.. Тимно!..

Тимна глянув, і в шлунку йому враз похололо, й то було не від страху, а з несподіванки, бо вже привчив себе до думки, що перси більше не втраплять у їхній слід. За гони чи півтори від них їхали всі п'ятеро персів, і найгірше полягало не тільки в сім, а в тому, що й вони їх побачили й закрутили коней на місці.

— Біж! — гукнув Тимна й поволік за собою малого.

Та бігти довелося недовго, бо малий раптом спіткнувся й не зміг підвестись, винувато дивлячись на Тимну одним оком. Юний можик присів коло нього навпочіпки:

— Зможеш держатися?

— Зможу… — прошепотів малий, учепився йому за шию, й Тимна побіг, озирнувшись на персіян. Але незабаром рученята в хлопця розлізлися, й він упав, боляче вдарившись об землю головою.

Тимна заходився піднімати його. З-під брудної ганчірки знову побігла чорна кров, та Тимна пильнував персів, які й досі ганяли далеченько від берега, махаючи в їхній бік бичами й луками. Зараз вони змовляться, думав Тимна, й візьмуть нас ув окіл.

— Посидь отут, — сказав він малому, — а я запов'ю сліди й прибіжу всп'ять. Чуєш?

— Чую… — прошелестів репаними губами малий, але так жалібно глянув на Тимну єдиним здоровим оком, і вуста йому так гірко стиснулися, що молодий можик не витримав, піддав його собі знову на плечі й поніс понад озером угору. Йшов ступою, бо бігти вже не міг, а малий безсило перевисав у нього на правому плечі. Було дивно, що перси й досі не гналися за ними й їхали тим берегом оддалік. Тимна придивився ліпше й аж тепер уторопав, що сталось із персами. Вздовж усього озера на тому боці трава була зелена, аж чорна, берег же слався рівний і низький.

— Драговина, — сам собі хрипко сказав Тимна, не спиняючи ходи. Такі ж мочарі облягали й те, інше озеро в землі його дитинства, й він оторопіло глянув доокруж себе: невже дійшов? Але то тільки здалося. На тім озері, біля якого в Бог упадає річка Вовк, болото не з лівого, а з правого берега, за озером же тягнеться синя смужка бору.

Тут бір теж був, але далеко ліворуч, сі думки тільки розслаблювали, й Тимна вирішив іти, поки йдеться. Перси тим часом розділились: троє їхало понад супротивним берегом широкого озера, двоє ж погнало назад, певно, шукали броду нижче.

Тимна дивився на сих трьох і думав, що, коли б йому добрий лук або вітчу сулицю та коли б обидві руки мав здорові й не мав осього важкого, нестерпно важкого хворого хлопця на спині, то не втікав би від трьох задрипаних персіян, а тепер мусив утікати, бо за паском тільки ніж, а рука одна, та й та ні до чого не здатна — ледве здужає підтримати Велеслава.

За першим поворотом озеро почало вужчати, й незабаром береги зійшлися на півпоприща. Звідси перси могли вже сягати його стрілами навіть через плесо, й Тимна зароззирався, куди йти далі. Та болото по той бік і досі не кінчалося й не підпускало персіян до берега. Можик знесилено сів і поклав м'якого, мов ганчірка, Велеслава на пісок, і перси теж стали за болотом, завдавшись не випускати жертв із поля зору, бо все на світі має початок і кінець, і се драговиння теж колись мало скінчитися й підпустити їх до берега. Якусь хвилю, тупо дивлячись на своїх переслідувачів, Тимна силкувався збагнути, чому їх тільки п'ятеро (сі троє та ті, що погналися вниз шукати броду), коли раніше було десятків зо п'ять. Забити на жереб вони стількох не могли, хоч про сей їхній жахливий звичай знали вої всіх племен. Тоді йому спало на думку, що сі п'ятеро, певно, йшли осторонь, випадково натрапили на його слід та так і женуться. Він устав і глянув на хлопця, який здавався зовсім неживим, тоді знову вкляк біля нього й почав піддавати одноруч на спину, коли дійшов, широко розчепірюючи слабкі ноги, до мілкого яру, що спадав у берег, малий опритомнів і заходився мляво пручатись.

— Я сам… я сам…

Але Тимна тільки вдарив його простоволосою головою, тримаючи за лікоть, і почав, аби бодай трохи відвернути увагу й од персів, які ступою йшли поза болотом на тому березі, й від голоду, й від кольок у шлунку та в усій руці, — думати, де се й коли згубив свого ковпака. Й поки думав, після нового закруту річка знову розняла береги, й почалося друге, так само широке, але коротше озеро. Під ногами помокріло, кроків за десять почало чавкати, Тимна сторопіло підвів голову й розглянувся. По лівуруч, за болотом, на довгій плескатій горі стояв із дитинства знайомий синій бір, за яким у кінці озера мала бути річка Вовк, а ще лівіше сто разів сходжене й зброджене врочище Вовковийці. Тимна раптом жалібно застогнав, ледве втримав малого, щоб не вислиз, тоді присів серед мокрого дерниння й заходився цілувати дрібні квіточки жовтої ягниці з волохатим вовняним листячком, і сльози самі котилися йому з очей.

— Прийшли? — тихим голосом протяг опритомнілий княжич.

— Прийшли, — відповів Тимна, не соромлячись своїх сліз.

— Тата… ще не є видно?..

Молодий дружинник утерся брудним шматтям рукава, зітхнув і поглянув на синій бір, що виднів гін за троє від озера, тоді перевів погляд за озеро, де й досі пантрували перси, й коли подививсь назад, аж очі заплющив.