Роксолана - Загребельний Павло

Півроку тривала облога, сто тисяч ісламського війська лягло під мурами Родосу, з них половина від чуми, і все те лиш для того, щоб султан сів у тронному залі города рицарів під пурпуровим шовковим балдахіном, на золотому троні, а повз нього пройшли сумні залишки родоських рицарів із великим магістром попереду, тоді спустилися до гавані (яничари кляли їх і плювали на їхні сліди), сіли там на корабель і попливли шукати собі нового пристановища. Вони прибилися до неаполітанських берегів неподалік від тих місць, де Вергілій колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянців. Лиш через десять років рицарі-розбійники одержали від іспанського імператора Карла V скелі Мальти, де трималися наступні двісті п'ятдесят років, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.

Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в тронному залі ордену сидів султан Сулейман.

Султан сидів грізний, загадковий, мовчазний, непереможний володар суходолів і морів, і ніхто не міг проникнути в його думи, його тяжкого погляду не витримував ніхто з найближчого оточення. Ібрагімові сказав про великого магістра: "Жаль мені, що цього чесного старого вигнав з його дому і з його святині". Нетерплячим порухом руки відігнав двірського астролога, який повідомив, що довкола Родосу за цей час ісламським військом здобуто десять островів і твердинь, число, яке є знаком його щастя в житті.

Хто на цім світі знає, що таке щастя?

Сулейман сидів у холодному кам'яному залі і думав про те, як повернеться до столиці. Чи й сподівався повернутися? Не здобувши перемоги, не міг цього зробити. Сидів серед твердого каміння, перебирав непомітно пальцями шовковий браслет із волосся Хуррем, а в пам'яті — слова Меджнуна, звернені до його коханої Лейли: "Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки віє східний вітер, поки птахи воркують у промінні зорі, поки гомонять між собою ночами летючі табуни куріпок-ката і кричать на світанку дикі осли-онагри, поки сяють у небі зорі і поки на вітті дерева, сумуючи, стогне голубка, поки сонце встає на сході, поки виливається волога з чистого джерела, поки на землю спускається нічний морок, не покинуть моє серце думи про тебе".

О, прокляття влади, яка розлучає тебе навіть із найдорожчими людьми, розлучає безжально й вічно! Де взяти ту силу й віру, яка потрібна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячі смертей, моря крові, клекіт стогонів і зойків, моторошні поля страждань, куди безсила проникнути навіть любов, де мужність можна знайти лише в твердості, що перевищує камінь?

Військо було невдоволене. На острові полягло сто тисяч, а здобич нікчемна. В Стамбулі чума косила ще страшніше, ніж на Родосі. В дивані почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого візира, знахабнівши після перемоги і: на острові, яку приписав лише собі.

Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг проникнути в його таємні думи.

ПЛАТТЯ

Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на захист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гінуть цілі землі, а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать?

Хіба недорослий король угрів і його пишні бани ворухнули бодай пальцем, коли нікчемний Балі-бег нищив Срем, палив його міста, ставив шпалери з голів на палях, кидав нещасних під ноги Сулейманових слонів? Або коли знемагав Белград, а тоді тисячі сербів, кривавлячи ноги на крем'янистих шляхах, ішли в рабство до Стамбула?

А коли султанські ревучі гармати громили твердині Родосу — чи прийшли на поміч християнським рицарям імператор Карл, король Франціск, папа римський або всемогутня Венеція? До королівських вух не докотився гуркіт гармат, папа слав анафеми Лютерові, пресвітлі купці вичікували, їхній провідур на Кріті Доменіко Тревізано тримав свої кораблі біля східної частини острова і ждав, чим закінчиться все на Родосі. Кожен за себе — такий був час, тож і вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рік була в султанському гаремі, все змінилося для неї несподівано й, здавалося б, радісно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як і першого дня, коли ступила на стамбульський берег слідом за своїми подругами із залізними нашийниками на їхньому ніжному тілі.

Колись її оточувала байдужість, тепер густою хмарою оповивала ворожнеча, хоч і прибрана в шати запобігливості. Запобігали перед нею одаліски, євнухи і їхній повелитель кизляр-ага, запобігала сама валіде, тільки султанська сестра Хатіджа кривила губи, зустрічаючи Хуррем, мабуть, від тяжких заздрощів. Бо маленька Хуррем носила в своєму лоні священний плід Османів, а Хатіджа ходила порожня, як дім без господаря, і не знала, коли й кому дістанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутній падишах.

Вагітність, якої Хуррем не розуміла, до якої не прагнула, котрої, може, й не хотіла, але прийняла покірливо і з надією на вибавлення з рабства, не принесла їй ніякого священного трепету і не додала до радості життя нічого нового. Відібрала щось? Так. Мимоволі здригалася, відчуваючи в собі злий плід Османів, гіркий плід неволі й насильства, але про те не повинен ніхто був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з більшим нетерпінням, ніж Сулейман під стінами Родосу, ждала величання, вознесіння і повнилася силою, пихою і відвагою, якої ще й не знала в собі. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленість і страх, тепер виказувала перед усіма відвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухів і одалісок ще пихатіша, ніж колись Махідевран, лякливі служебки хмарою тіней супроводжували її повсюди, не сміючи поткнутися перед очі, але й не віддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-рем вмить опинитися коло неї і виконати щонайменшу забаганку. Скільки було тут, у густих садах, цих рідкісної вроди, зібраних з усього світу молодих жінок, а тільки в ній дозрівав священний плід Османів, тільки вона зможе вирватися з принизливого рабства і ще покаже, як це треба робити!

Любила зустрічати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азії, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густі сади ховали її від світу, відокремлювали й розокремлювали, піднімали над землею і морем та водночас віднімали все доступне вільним людям. Райські квіти й дерева, коштовні кйошки, біломармурові водограї, басейни з прозорою водою і золотими рибками в ній — і густі дерев'яні решітки, високі ворота, важкі двері й ще важчі очі безсонних євнухів, цих обшкрібків людських, лютих, як дикі звірі, що ревли в підземеллях Топкапи все літо, мов скаржились, що султан не взяв їх у похід.

Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схованих від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколішки посеред густої чужої трави й сором'язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапельки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами обличчя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть, що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне насіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним нахилом спадали стежки з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, галявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотілося утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсюди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Приходила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, цікавиться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він визначив тобі таку особливу, благословенну участь — жити з султаном, дати світові султана нового". Тягар пристрастей, страждань, підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним східцем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.

Хуррем сміялася: "Я рада".

— Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодові.

— Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?

— Твій розум не може передатися синові.

— А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.

— В тебе високий живіт — це ознака, що буде син. Мусульманські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни аллаха.

Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячці, аж ставало смішно.

Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.

Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.

— О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! — вигукнула одаліска.

— Вже чула про це,— спокійно відповіла Хуррем.— Ти щось хотіла?

— Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.

— Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.

— Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.

— Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?

— Не все й для тебе! Це вже для мене!

Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.

— Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.

— Тобі? — Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло. Прокляття, прокляття! — Чому ж саме тобі?

— Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рвуся душею і тілом до його царствених слідів.

— Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не вмієш нічого!

— Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю дарунок.