Мальви - Іваничук Роман
— Темиш, чуєш, Темиш, старий мурза Іхмеліского Джеджал знає звідкись мене, він сказав, що я з України. Скажи мені, чи справді я з України?
— Ти яничар! — гаркнув зневажливо Тиміш. — Ти забув свою віру і мову задля шматка ханської пастирми.
— О ні, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський і ніколи не знав іншої віри і мови, як наша, татарська. Але чому мені кажуть, що я з України?
— Не знаю, парубче, — охолонув Тиміш. — Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсім маленьким...
— Чого ж тоді я виріс у циган, скажи, Темиш?
— У циган? Бідолашний ти мій брате... — зітхнув Тиміш. — Таж цигани не одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?
— Селім.
— Можливо, ти й Семен...
— Так, я сеймен, — сказав тихо Селім і додав уже іншим тоном, гордовито запальним: — Перший ханський стражник!
— Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства. Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому.
Сказав Тиміш і пішов по тісній Ермене-маале до господи Аветик-оглу. Селім пройшов за ним і зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою двері, і все чекав: він оглянеться і ще щось скаже. Але Тиміш не оглянувся...
...Іслам-Гірей згадав про Мальву аж тоді, коли Хмельницький виїхав із Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, він скинув із себе тюрбан, кирею і подався до гарему. Зупинився на порозі Мальвиної кімнати і чекав, що вона, як завжди, підбіжить до нього, обніме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла біля мангали бліда, збентежена і непорушна.
— Що болить тобі, Мальво? — хан притулився долонею до її чола.
— Нічого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя воля... В тебе я третя...
— О Мальво, люба моя ханим. Хай ніколи не пече тебе вогонь ревнощів. Я не знаю нікого, крім тебе, відколи ти стала моєю. Важливими справами займався твій повелитель.
— Я чула дивні співи і бачила чужих людей у твоєму дворі. Хто вони?
— Чи ж то мало чужинців приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутності Іслам-Гірея ніщо не загрожує.
— То козаки були?
Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї — цікавість, страх чи, може, кров козацька мовить?
— Я приніс тобі, люба, намисто з червоними рубінами, хай прикрашає воно твої перса, я пришлю тобі черкеських танцюристок, щоб утішали тебе, проси в мене чого хочеш — сповню, але про справи державні не випитуй, не жіноче то діло.
— Спасибі, хане, — поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, і не було на її лиці втіхи, а в очах колишньої пристрасті. Наче викупана в крижаній воді, стояла перед Іслам-Гіреєм Мальва — покірна й холодна.
Минали дні, а Мальва никла і в'янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садівники. Браслети і рубіни лежали неторканими в, шкатулці, зі слухняністю рабині лягала Мальва на м'які багдадські килими поруч з ханом... Тільки тоді впізнавав її Іслам-Гірей, коли вона схилялася над колискою сина, наспівуючи звідкись знайому чужу мелодію.
"Що могло трапитися?" — мучився хан. Він любив, Мальву першою запізнілою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жінок, що скигліли в безсилій злобі в своїх гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтиві одаліски: красуня з Мангуша забрала собі його всього. А тепер Іслам помічав, що втрачає її любов, і жахом проймалося серце: як він житиме без неї?
— Пусти мене, хане, до матері, — попросила якось уранці Мальва. — Давно в неї не була.
— Назджаз! [157] Я ж не бороню тобі ніколи. Зараз звелю запрягти карету.
— Дозволь мені самій піти до неї, пішки...
Хан не відповів, а після обіду зайшов до Мальвиної кімнати євнух і повідомив, що султан-ханим може йти до Мангуша.
Так незвично і по-дитячому втішно було Мальві йти вузьким проваллям Ашлама-дере, де знайомий кожний камінчик, кожна чашечка білої павутиці, кожна голівка жовтогарячого цвіту, держи-дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті, що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер дівчинкою з-над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ній, що це йде до матері можновладна дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з голубої їмли, а тоді побачила Мальва скопців, що йшли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням. І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Обезсиліла раптом, а інстинктивний протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів, що принишкли за скелями:
— Геть, геть, геть!
Вдарилась квола луна об стіни ущелини і затихла разом із душевним бунтом. "Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони його слуги, і так мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він... коханий?" Одягла яшмак і статечно подалася видолиною до Мангуша.
— ...Мамо, я бачила їх... Чому вони прийшли так пізно?
Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.
А ввечері рабиня Наїра розповідала їй казку. Вона знала їх безліч, і ставали ці казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.
— Було чи не було, — тягла Наїра, — а в колишні часи жив могутній султан, який підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст, як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало його так, як полонянка Маруся, що її схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїм джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові. Що б Маруся не сказала, він слухав її, домоглася вона неможливого: султан заприсяг ніколи не йти війною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона в їхній рідний край, та сама вертатись не захотіла. Гяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою...
— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.
— Аллах один відає... їм сповнились бажання, хай сповняться і нам...
Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам'яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослась дивна казка в уяві султан-ханим по-іншому, і Маруся ставала схожою на синьооку дівчину з Мангуша, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.
"...І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула в їхній рідній край, а сама... сама вернутись не могла, бо любила хана... А що далі, що далі?"
Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!
Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам ішли на поміч поганці? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стонав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.
Незабаром рознеслася чутка, що кілька мужчин зникло з Мангуша. Потім не стало цілої родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати місць, та шила в мішку не втаїш...
— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Марії і шарпнув сорочку на грудях, аж репнула.
— Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?
— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я...
— А Мальва?
— Вона вже не твоя.
— Мав би ти своїх дітей, Стратоне, так не говорив би...
Певно, не поверталися б вони більше до цієї розмови, та несподівано завітав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнілий, він зовсім не був схожий на татар, які ходили низом, — красивий тат із густими чорними вусами зійшов з гір, гнаний невгасимою спрагою кохання.
Понуривши очі, промовив:
— Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб вдихнути .повітря, яким вона дихала...
Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.
— Ахмет сильний і сміливий, — вів далі пастух. — І якби Мальва хотіла, — чей не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, який держить її в золотій клітці, — якби вона захотіла Ахмет украде її. Він знає всі дороги в Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить... А плати ніякої за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою її згоден бути...
По-молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.
— Ти можеш це зробити, ти можеш?
— Ахмет усе зробить.
— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє? Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:
— Я піду, Стратоне, до неї... Я завтра йду. ...Стояла біля ханських воріт і не наважувалась постукати: білявий воїн відчинить і спитає знову: "Чого тобі треба, стара?", а тоді вона закричить: "Ти син мій!" — і вже не від чужинця, від рідної дитини почує образу... А чи справді він син її? Як дізнатися, в кого?
Скреготнули ворота, інший стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неї від серця: "Де ж Селім?"
— Де Селім? — тихо зойкнула, та нічого не відповів вартовий, і пішла Марія повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляр і наслухувала: з глибин гаремних хоромів ледь чутно долинала пісня, ой, що ж то за пісня та про чорного ворона, що над морем кряче?..
Вбігла мати в кімнату, підвелась Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в неї лице, хворобливо пломеніють очі...
— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?
— А що діється... Були, поспівали й поїхали... Звідки мені знати, що діється? Хан не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я... я коштовностей багато маю, мамо, і не знаю, що з ними робити... Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.
— Сердешна моя... Ой, де ж ті твої мрії про міць твого кохання?
— А що, хан послав по ясир... туди?
— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухай, що скажу тобі. Побратим твого покійного батька гетьман Хмельницький побив ляхів, ворогів наших предковічних, а хан іде йому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді...
