Дванадцять - Власюк Анатолій

Система збоїв не дає.

По той бік барикад з усмішкою кивнули головою.

37

Швидше лиш тому, що завжди будь-яку справу доводив до логічного завершення, ніж вірив у те, що йде в правильному напрямку, розшукуючи вбивцю водія автобуса, Нишпорка вирішив поговорити з чотирнадцятилітнім сином пана Валерія.

У самого пана Валерія цей неординарний хід детектива викликав здивування і занепокоєння. Мовляв, що може знати пацан? Але все-таки відступив перед дивакуватістю і м'яким напором Нишпорки.

Коли малий зайшов до вітальні, Нишпорка зауважив про себе, що той не подібний ні на тата, ні на маму. Пан Валерій перехопив погляд детектива і прочитав його думки:

– Він подібний на мого покійного діда.

Нишпорка усміхнувся.

Малий знав, з ким розмовлятиме, і це, здається, тривожило його. Принаймні Нишпорка побачив його недружелюбний погляд з-під брів. Пан Валерій не звертав на це жодної уваги. Мабуть, уже знав, що син саме так поводиться з незнайомими людьми.

38

Нишпорка згадав свого Славка, коли той був у тому віці, що нині син пана Валерія. Такий же вороже налаштований, непримиренний до інакшої точки зору, що не співпадає з його. Але нічого, переріс свій підлітковий вік. Зараз з ним, правда, інші проблеми, але це тому, що батьки завжди вважають своїх дітей маленькими й безпорадними, скільки б років їм не було, і намагаються все вирішити без них.

– Ти повинен зрозуміти, що я тебе ні в чому не підозрюю, – розпочав Нишпорка. – Але мені треба уточнити декілька деталей. Сподіваюсь, ти мені в цьому допоможеш.

Син пана Валерія подивився на батька, але в того був відсторонений вигляд: мовляв, сам викручуйся, я тут ні до чого. Складалося враження, що або він аж занадто вірить у самостійність сина, або впевнений, що той нічого зайвого не скаже.

39

Коли син пана Валерія перевів погляд знову на Нишпорку, той запитав:

– Що тобі відомо про викрадення пістолета?

— Те, що його вкрали, – відповів малий після нетривалої паузи.

Нишпорка і пан Валерій усміхнулись. Ну, звичайно, яке запитання, така й відповідь.

– Як ти думаєш, хто міг це зробити?

– Не знаю.

На Нишпорку дивилися холодні очі розумного хлопчика. Такий, якби й знав, ні за що не сказав би.

– Ті дві доби, що ти знаходився з мамою на дачі, ти постійно був там, нікуди не відлучався?

Пан Валерій швидко звів погляд на сина. Здається, його щось стривожило. Нишпорка це помітив.

– Я постійно був там і нікуди не відлучався, – завчено, ніби вчив цей текст наперед, відповів малий.

Що ж, під таким суворим наглядом з боку батька нічого не доб'єшся. Але інтуїція підказувала Нишпорці, що малий знає щось аж занадто важливе, що допомогло би розкрити цю таємницю.

40

Задзеленчав мобільний телефон, і пан Валерій, попросивши вибачення, вийшов із вітальні.

Нишпорка пронизував поглядом малого, і тому здалося, що детектив зчитує його, мов книгу, з голови до п'ят.

На зміну батькові прийшла мама, яка, очевидно, чатувала за дверима. Нишпорка зрозумів, що вони не хочуть залишити сина віч-на-віч з ним. Звичайно, їх можна зрозуміти. Все-таки він неповнолітній, і батьки несуть за нього відповідальність. Але в Нишпорки аж тепер викристалізувалася думка, що саме малий знає таємницю викрадення пістолета і вбивства водія автобуса. Тато й мама ж пильнують, щоб він не бовкнув зайвого, що стосується їхньої сім'ї та роботи пана Валерія.

Тепер у дружини пана Валерія був не той переляканий вигляд, як тоді, коли вона боялася, щоби Нишпорка не розповів її чоловікові, що вона має коханця. Звісно, вони не були союзниками – принаймні в цій справі, але ж можна собі по-змовницьки усміхнутись Нишпорці, що вона й зробила.

41

Нишпорка вдавав, що не помічає, з якою напругою дружина пана Валерія дивиться на нього. Здається, вона ще не до кінця вірить у свою удачу. Невже Нишпорка все-таки може здати її чоловіку?

– Скажи, в тебе є якісь проблеми в стосунках зі знайомими, однокласниками, іншими учнями в школі? – продовжує допитувати малого Нишпорка.

Син пана Валерія демонстративно дивився в стелю, ніби ця розмова його вже зовсім не цікавила і він хотів чимшвидше її завершити.

Дружина пана Валерія хоче вислужитися перед Нишпоркою.

– У нього є одна проблема: азартні ігри! – випалила вона, і син метнув на неї убивчий погляд.

– Так зараз усі гральні заклади ніби не працюють, – зауважив Нишпорка.

– Ви смішний! – Дружина пана Валерія ніби вперше побачила, що й суворий детектив, від якого залежало її життя, може бути наївним. – Ніби ніхто в Дрогославі не знає, де працюють гральні заклади. Це відомо і поліції, й прокуратурі, й податковій, але ніхто нічого не робить.

Видно, що їй це болить. А Нишпорка навіть не думав про те, що гральні заклади можуть і далі працювати.

Малий з благанням дивився на маму, але та не помічала його поглядів.

42

– Коли ваш син захопився азартними іграми? – Нишпорка інтуїтивно відчуває, що треба йти в атаку.

– Та це вже десь рік триває. – Дружина пана Валерія радіє, що може прислужитися Нишпорці. – Що ми з чоловіком тільки не робили, аби його від цього відучити, – нічого не допомагає. Він і з уроків втікав, і після школи в ті гральні заклади заходив. Коли були на дачі, я мало не силою втримувала його, аби не втік.

Вона дивиться на сина. Нишпорка відчуває, що хоч дружина пана Валерія і сказала правду, але все одно чогось не договорює. Тепер малий не приховував ненависті до мами, яка в присутності стороннього посміла таке розповісти про нього.

Нишпорка розумів, що зараз у цьому будинку він не зможе всього розкрити до кінця. Потрібні додаткова інформація і час. Але залоскотало в ніздрях – вірна ознака того, що він на правильному шляху.

Невдовзі з'явився пан Валерій. Нишпорка вдає, що все, що хотів, вже розпитав у його сина.

Нишпорка поспішає. Труба кликала до подвигів.

43

Уже через годину від Ігорка Нишпорка дізнався, що в Дрогославі нелегально діють п'ять гральних закладів.

Один із них знаходився в самому центрі міста, біля ратуші. Це було підвальне приміщення продуктового магазину. Вхід – з непримітної тихої вулички.

Нишпорка не врахував, що його знають. Тільки-но він побачив гральні автомати і людей за ними, як дві шафо-подібні істоти затягнули його в якусь підсобку. Здавалося, тут йому й кінець, бо чоловіки дуже недружелюбно дивилися на нього.

Не було зрозуміло, чого вони вичікують. Спробував, було, з ними заговорити, але слова відскакували від осіб, в яких важко знайти ознаки інтелекту, зате їхні очі наливалися кров'ю.

Через півгодини до підсобки заглянув низенький і худенький чоловічок. Нишпорка вдивлявся в нього, аж поки не зрозумів, хто це.

Шафо-подібні істоти без ознак інтелекту мліли перед його заклятим ворогом.

44

– Мені кажуть, що Нишпорка в гості завітав, а я не повірив!

Низенький і худенький чоловічок розплився в посмішці. Була вона недобра, зла, від неї віяло холоднечею і смертю.

– Впізнав мене?

Посмішку затягнуло туманом.

Нишпорка впізнав. Це був Шкєт. Його засудили за вбивство. Саме Нишпорка розкрив ту справу. Це було років дванадцять тому.

– Вийшов? – запитав, ніби вже приречений на смерть. – Щось рано.

– Не всі ж такі злі, як ти, – огризнувся Шкєт. – Трапляються й добрі люди.

Його очі світились, і Нишпорка не чекав нічого доброго для себе.

– Що ти тут забув? – запитав Шкєт.

Нишпорка знав, що в критичних ситуаціях завжди треба говорити правду.

– Розслідую вбивство водія автобуса, — відповів він.

Шкєт якось дивно глянув на нього.

– Так ти ж уже не працюєш в мєнтярні, – недовірливо сказав Шкєт. – Тебе хтось найняв?

– Пан Валерій. – Нишпорка викинув останній козир.

45

Для Шкєта це ім'я виявилося магічним. Він переглянувся з шафо-подібними істотами. Вірні пси лише чекали команди, аби розшматувати Нишпорку.

Шкєт явно роздумував, що робити далі з Нишпоркою. Випадок був унікальним. Той сам прийшов до нього. Прибрати його тут – ніхто й не здогадається. Але пан Валерій…

Якщо Нишпорка каже правду і його справді найняв пан Валерій? Як Нишпорка пронюхав про гральний заклад? Прийшов по його душу?

Перш ніж зателефонувати панові Валерію, Шкєт вирішив витрясти з Нишпорки все, що можливо.

Проте й Нишпорка зрозумів, що лише пан Валерій спроможний в буквальному розумінні цього слова врятувати йому життя. Сказав Шкєту, що той може його вбити, але він розмовлятиме лише з паном Валерієм. Шкєт дуже добре знав Нишпорку. Йому не залишалося нічого іншого, як зателефонувати панові Валерію й повідомити, що до них прийшов Нишпорка.

46

Той приїхав хвилин через двадцять, відклавши всі важливі справи. Він так з Нишпоркою не домовлявся.

Нишпорка відчув, що пан Валерій тут господар. Уже не було потреби задавати зайві запитання.

Панові Валерію явно не подобалось, що Нишпорка знаходиться тут, і він цього не приховував. Хоча й не був таким агресивним, як Шкєт, але все ж згоряв від нетерпіння дізнатися, чому Нишпорка завітав саме сюди, а не сидить десь у кав'ярні, насолоджуючись життям.

А Нишпорка змушений був орієнтуватися по ходу п'єси. Отже, пан Валерій тут головний, а Шкєт, схоже, керує цим закладом. Директор, якщо можна так сказати.

– І що ти тут робиш? – нарешті запитав пан Валерій.

47

Нишпорка розумів, що будь-яка його неточна відповідь може стати останньою в житті. Він зібрався з духом і випалив:

– Ваш син може бути причетним до викрадення пістолета.

У Шкєта хижо блиснули очі.

Нишпорка не подумав, що навіть людей, які зберігають олімпійський спокій, слід готувати до несподіваних ударів.

Пан Валерій дивився крізь Нишпорку.

Я ж тебе найняв знайти того, хто викрав пістолет, – з образою в голосі сказав пан Валерій, – бабки дав, ще обіцяв підкинути, а ти мені сина приплів.

У Нишпорки була лише одна версія. Якщо вона виявиться хибною, йому точно хана.

– Ви ж хочете знати правду? – Інколи соломинка таки рятує потопельника.

48

– І в чому твоя правда? – Пан Валерій трохи заспокоївся, але все ж ще не так, аби реально оцінювати ситуацію і чути те, що каже йому Нишпорка.

– Ваш син є залежним від азартних ігор. Він регулярно бував у цьому закладі.

Нишпорка не знав, чи було саме так, але з виразу обличчя Шкєта зрозумів, що вцілив у "десятку".

Пан Валерій метнув швидкий погляд на Кєнта.

– Я думав, ви знаєте, – вдав щире здивування Кєнт, в одну мить зрозумівши, що ще ніколи в своєму житті так стрімко не падав у прірву.

– Твою мать! – Пан Валерій з усього розмаху стукнув кулаком по столі, але, здається, болю не відчув.