Фірман султана - Малик Володимир

Зціпив до болю зуби і змусив себе стежити за ходом боїв. "Усе в руці божій, — і прошепотів при цьому. —Уповаю на тя, господи!"

Йому стала зрозуміла причина тривоги тоді, коли приїхав Самойлович і розповів, що татари зробили відчайдушну спробу обійти лівий фланг і вдарити в тил стрілецьким і козацьким полкам.

Тил!

Ось що почало непокоїти воєводу, коли він побачив, як захисники Чигирина тікають з Нижнього міста. Поки візир Мустафа докладав усіх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його війська не відходила од обложеного міста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Турки передусім постараються відрізати російсько-українські війська од Дніпра, перетнуть шляхи для підвозу боєприпасів і продовольства, а потім поволі стискуватимуть лещата. Майже подвійна перевага в кількості людей дозволить їм це зробити.

Вечоріло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент місто курілося. Біля зруйнованого мосту кількасот козаків і стрільців чинили туркам опір, в той час як їхні товариші плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумніву, що за годину-дві яничари скинуть їх у річку чи перерубають, і тоді фортецю буде повністю оточено й одрізано од своїх військ. Треба щось думати.

— Як гадаєш, гетьмане, довго протримається фортеця? — тихо спитав воєвода.

— Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортеці. Мусимо думати про військо. Мене тривожить наша ненадійна позиція. Поки тримався Чигирин, ми стояли міцно. А тепер...

— Так, тепер ми повинні відступити до Дніпра, — підхопив боярин. — На Бужинських висотах, на наших старих позиціях, ми зможемо з успіхом протистояти туркам!

— А фортеця? На бога, князю, невже ти надумав залишити її напризволяще? Там же багато наших воїнів!

— Фортецю треба зірвати, а людей вивести! І робити це негайно, бо завтра вже буде пізно!..

— Тоді шли гінця!

— Легко сказати! Навколо фортеці — турки... Та навіть якщо і пробереться на гору, хто відчинить йому ворота? Гетьман на мить задумався.

— Є таємна лазівка. Нею проникне...

10

Захисники фортеці не помітили, коли впав на землю вечір. Місяць ще не зійшов, але на стінах було видно як удень. Криваві заграви від пожеж і вогненних вибухів осявали все довкола.

Бій не вщухав ні на хвилину. Від ударів ядер, вибухів бомб, від гарматної стрілянини, яку вели стрільці й козаки, від реву тисяч горлянок, скреготу шабель і свисту куль над Кам'яною горою стояв безперервний гул. Тремтіли фортечні стіни, здригалася земля.

Генерал Гордон стояв на південній вежі. В руці — довга тонка шпага. На шиї — барвистий шарф. Високий і рівний, мов жердина, він жодного разу не вклонився турецьким ядрам і кулям, що свистіли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, і вітер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому — брудний, закіптюжений, розірваний у багатьох місцях. Але самого генерала не зачепила ні спагіївська шабля, ні яничарська куля.

Зовні він був спокійний. Пильно вдивлявся в лави турецьких аскерів, які грізними хвилями виринали з темряви й котилися до стін фортеці, на пожежі в Нижньому місті і на далекі вогники за Тясмином, у російському стані. Він був упевнений, що зуміє протриматися щонайменше тиждень, бо міцні мури надійно захищали від ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер і продовольства. Неглибокий, вирубаний у камені колодязь постачав на всю залогу фортеці смачну джерельну воду. Що ще потрібно для оборони?

Обабіч генерала, біля вузьких бійниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Звенигора, Роман Воїнов і Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день особистими охоронцями генерала. Спочатку, боячись переслідування з боку людей Трауерніхта, трималися генерала Гордона, бо сподівалися на його захист, а потім, захоплені відвагою шотландця і відрізані в замку від своїх військ, вирішили до останнього бути з ним. Це було не легко: генерал мов навіжений носився по стінах і справді весь час був там, де найважче, його поява в самій гущі битви піднімала дух воїнів, поривала їх знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарів, мов блискавка.

Четверо друзів не відходили від генерала, який нехтував небезпекою, і їхні шаблі не раз виручали його від вірної загибелі.

Турки не припиняли штурму фортеці ні на хвилину. Після взяття Нижнього міста вони підвезли всі наявні в них гармати на Чигиринську гору і звідти почали шалено обстрілювати південну вежу і головні замкові ворота. Фортеця відповідала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала більше години. Від вибуху бомби в дворі замка загорілася стайня, — їдкий пороховий дим змішувався з густим димом пожежі і виїдав очі.

Під прикриттям гарматного вогню яничари підтягли до брами ще й стінобитну машину. Важкий, обкований залізом таран загупав у дубові ворота. Затріщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа.

Генерал Гордон ткнув униз шпагою.

— Стрільці, перебийте тих псів!

Гримнув залп із мушкетів і піщалей. Кілька аскерів біля стінобитної машини упали на землю. Інші вмить заховалися за товсті бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок між замком і полем.

Таран завмер. На стінах почулися радісні поклики.

— Га! Маєте, собаки!

— Скуштували коржів з маком!

— Може, ще хто хоче — налітайте!

Грива відірвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров'ю очима на трупи яничарів. Зловтішна посмішка спотворила його запечені губи.

— Мало! Ой, мало! — прошепотів він, насипаючи з порохівниці пороху .в дуло мушкета.

Той пекельний вогонь, що загорівся в його серці на попелищах Канева, не вщухав ані на мить. Оксамитовий кисет із золою, де, напевне, як гадав він, були і перетлілі кісточки його дітей, нестерпним болем пік груди, кликав до помсти. За всі дні облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втіхи від того не мав.

— Ой, мало! — скреготів зубами у нестямі. Коли б він міг, то перебив би без жалю все вороже військо, хоча й відчував, що не вгасив би того полум'я, що палило його зсередини. Душевний біль і жадоба помсти були такі завеликі, що розпирали його, мов хміль — бочку.

В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблі. На весь свій велетенський зріст ішов насупроти ворогів, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкрає йому навпіл голову. А може, він і шукав для себе смерті-рятівниці?

Забивши в дуло мушкета тугий заряд. Грива припав до бійниці. Довго вибирав ціль і ще довше прицілювався. Нарешті, натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострілу майже не чути було, але по тому, яка злобно-радісна посмішка засяяла на його змученому, закіптюженому обличчі, не важко було здогадатися, що під мурами фортеці ще на одного яничара стало менше.

— Іще один! — вигукнув Звенигора, бажаючи підбадьорити товариша і розвіяти його тяжкий настрій. Але той похмуро покрутив головою.

— Мало! Глянь — скільки їх пре сюди! З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик "алла" ширився, наростав, котився до фортеці, огортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті аскери біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками аги, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге — і важкий удар струсонув браму.

Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам'яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам'яний зубчатий парапет і з хуркотом розсипалися на дрібні скалки.

Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.

Генерал Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.

Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:

— Вогонь!

Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали інші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.

Гармаші гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, піщалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.

Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у тісній бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз. На їхнє місце піднімалися інші.

— Кидайте каміння! — кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. — Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!

На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки-сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і вступали негайно у бій.

Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням — сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску — прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне "алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручені вгору руки з кривими ятаганами.

Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину — і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій напівтьмі...

Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами.