Танго - Білик Іван

Він їх, певно, й підбурив. Археологи страйкують. Із столиці прибув їхній літак. Виявляється, там один жах! Чи загальний страйк, чи повстання — не скажу, але в горах з'явились партизани… Сеньйоре, що маємо робити?

Сергій уперше подивився на техніка. Навіть темрява не приховувала його розгубленості.

— А ви, Мігуелю, завинили перед партизанами?

У ці слова Ряжанка вклав якнайбільше жовчі. Його розбирала лють.

— Але ж, сеньйоре… Всі ми… Ви ж знаєте, що ми тут шукаємо… Уран потрібний тільки для війни, а наш уряд…

Сергій сердито плюнув. Цей доброчесний телепень, виявляється, нічого не знає. "Наш уряд"! Уран тут ні до чого. Німці…

Він раптом наказав:

— Переносьте зброю і боєзапаси до мого намету.

Але Мігуель жебонів мало не в самісіньке вухо:

— Ц-с-с… Сеньйоре, вони позабирали й зброю! Буено…

Сергій помовчав, тоді розстебнув кобуру з пістолетом, шпурнув її в чорну продухвину намету й потяг ноги до робітників, що зібрались навколо багаття. Але, не дійшовши, повернувся й посунув назад, навіть не глянувши на вкрай розгубленого Мігуеля.

У наметі аж гуло від комашні. Сергій натяг на голову накомарник і поринув у важкий сон. Уранці спав, аж поки не забракло повітря. Сонце розпекло брезент, і він випромінював жар, мов черінь. Ряжанка пішов до потічка, вмився, тоді пошукав очима Буенавентуру.

Молодий індіянин сидів у холодку під крайньою пальмою в гурті кількох робітників. Не привітавшись, Ряжанка буркнув:

— Скільки надбавки вимагаєте?

Але водій хитро примружив очі:

— В нас, сеньйоре начальник, страйк політичний.

От тобі й маєш… Учора Мігуель казав одне, а сьогодні вже інше свято.

— Технік просто не в курсі справ, сеньйоре начальник. Ряжанка спересердя махнув рукою, крутнувся й потяг до намету. За хвилину виліз із речмішком за плечима. Страйкарі похмуро стежили за ним. А він зійшов у берег, попхнув човник у воду й устрибнув сам. Зрештою, яке йому діло до всіх на світі страйків! Хай кожен скручує собі в язи, як йому зручніше.

Тиха течія поволі несла суденце вниз до озера.

Розділ 23

Гирло Червоної річки лишилося вже далеко позаду. За яскраво-блакитним простирадлом озера, по якому бігали золотаві брижики сонця, здіймалась угору самотня Чорна скеля. Сергій відпихався попід берегом, укотре вже картаючи себе за вайлуватість: І досі не спромігся повитісувати весла. Усе довкола завмерло, не чути було навіть набридливого гудіння жуків. Лише зрідка пересвисту вались павуки-велетні, ловлячи в холодку сонну рибку. Земля принишкла під палючими променями безжального сонця.

І раптом Сергій мало не перекинув піроги. Хтозна-звідки долинув людський вигук:

— О-о-о…

Ряжанка озирнувсь — нікогісінько. На Чорній скелі теж ані душі, в цьому він міг заприсягтись. А тут знову:

— Го-о-о…

Згуки линули десь від середини озера. Хто там? Ряжанка обстежував блакитну гладінь поступово й методично, і за обрідною латочкою ситнягу й бадилля помітив чорну голову й плечі. Серце калатало. Сергій чимдуж попхнувся жердиною в той бік, але дно швидко пропало, й човен безпорадно став. Тоді Танго сама попливла до піроги.

За півгодини сиділи на плескатій кам'яній брилі над самісіньким берегом Червоного потічка. Поряд похитувалась від легенького вітерця крислата пальма, яку подекуди називають бразільським горіхом. Танго просто зубами лущила не дуже міцну шкаралупину плодів і весело щебетала. А Сергій усміхнено слухав, майже нічого не розуміючи та й не дуже дослухаючись. Його дивувала та разюча зміна, що сталася з Танго після останньої зустрічі. Потім вона почала розповідати про своє плем’я, й Ряжанка напружив увагу. Він зрозумів — ідеться про якесь велике свято, "найголовніше з усіх". Коли ж воно буде?

Дівчина заходилась пояснювати, але Ряжанка не міг нічого второпати. Тоді вона стрибнула з валуна додолу, підняла довгу тичку й загородила в землю:

— Коли геть зникне тінь!

Ага. Сергій згадав, що деякі індіянські племена й досі починають відлічувати дні з тієї миті, коли сонце підбереться в самісінький зеніт. Що ж, логічно. Європа ще до цього не додумалась.

— А скільки днів до Нового року лишилось? — поспитав він.

Танго показала чотири пальці.

— Плем'я танцює, співає? Весело на святі?

Цікаво б хоч раз у житті подивитись, як веселяться люди, що не зіпсовані цивілізацією. Але Танго чомусь не відповіла. Вона перестала лущити горіхи й принишкла. Сергій спантеличено дививсь на неї. Що відбувається в душі оцієї дівчини? Він підсів ближче й узяв її за руку. Танго сахнулась, потім раптом заголосила й затулилася долонями. Далі блимнула на Сергія мокрими від сліз гарними очима й тихо спитала:

— Грінго любить Танго?

Ряжанка мовчки хитнув головою. Дівчина знову заллялася слізьми й потому ще довго схлипувала. Він не знав, що й казати. Далебі отетерів, коли вона, тицьнувши на себе пальцем, промовила:

— Танго — наречена Великого Духа Сонця.

Сергія ця заява навіть трохи розважила. Наречена зраджує перед весіллям? Але то, певно, так величають себе її одноплемінці. В Тальталі, наприклад, вважають, що вони — нащадки пуми. Тотемізм — явище дуже поширене серед племен із первісною культурою. Однак тут справа, мабуть, не в цьому, бо Танго сказала:

— Наречених віддають Великому Духові Сонця на Новий рік…

Сергій почав допитуватись: як віддають? Де живе той Великий Дух? Що він собою являє?

Дівчина мовчки показала на сонце.

От халепа… Коли б він знав її мову, швидко про все довідався б, а так спробуй…

Сонце перекотилося через добрих три чверті неба, коли Танго скінчила свою розповідь. На допомогу собі вона закликала й міміку, й рухи, вдавалась навіть до малювання гілочкою на землі або вуглиною на гладенькій поверхні каменю. Й тепер Сергій міг бодай приблизно в'явити одноплемінців Танго та їхні звичаї…

Коли почався родовід племені — цього ніхто не знає. Певне, дуже давно. Син Великого Духа Сонця зійшов на землю й залишив тут зображення свого батька. Він навчив людей видобувати вогонь, обробляти землю, полювати дичину й навіть виплавляти з каміння метал. Відтоді плем'я й шанує Великого Духа Сонця. Саме воно велике — в ньому стільки людей, скільки пальців на руках і ногах мають люди, яких теж стільки, скільки пальців на руках і ногах. Сергій спочатку розгублено закліпав очима, тоді помножив двадцять на двадцять і здобув відповідь — близько чотирьохсот. Порівняно з карликовими племенами, що налічують по два-три десятки чоловік, це плем'я й справді чимале. Зветься воно марауаку — тобто анаконди, бо син Великого Духа Сонця теж був анакондою, але не такою, як оці, що у джунглях, а вогненною й з крилами.

Однак плем’я складається переважно з жінок. Навіть вождь і жерці — теж жінки. Якщо в когось знайдеться хлопчик, визначну подію святкує вся громада.

Кожен дорослий чоловік мешкає в окремій хатині. Коли його дружина народить дівчинку, він вступає в новий шлюб. І тільки якщо на світ з'явиться хлопчик, щаслива мати назавжди лишається в оселі чоловіка. Але це не позбавляє його права взяти собі ще одну дружину — тимчасову, до перших пологів.

Щороку рада племені визначає чотирьох наречених Великого Духа Сонця. Це висока шана для родини й теж урочисто відзначається. Нареченим Великого Духа не дозволено мати дітей. Вони з п'ятирічного віку виховуються в оселі головної жриці, а коли мине ще стільки нових років, скільки пальців на обох руках, наречених віддають Духові Сонця. Й вони пишаються своєю долею.

Тоді Сергій поспитав:

— І Танго теж пишається?

Дівчина гордовито випнула груди й коротко відповіла:

— Так!

У глибоких і гарних очах засвітилося стільки самоповаги та відчуття своєї значимості, що Сергій від здивування аж губу закусив.

— І як же Великий Дух Сонця… забирає своїх наречених? — по хвилі спитав Ряжанка.

Танго заходилась пояснювати, але забачивши, що її не розуміють, вламала шмат сухого пальмового листа, намалювала на ньому людину й кинула у вогонь, який чадів біля кам'яної брили. Листок скоцюрбився й спалахнув, а Сергія аж морозом продерло. Невже наречених спалюють живцем?!.

Але Танго відповіла: ні, вони спочатку вмирають, а потім їх спалюють, і дим — то їхня душа — здіймається до Великого Духа Сонця.

— Від чого ж вони вмирають? — перебив Ряжанка, подумавши, як це п’ятнадцятирічна здорова дівчина — й раптом з доброго дива вмре.

Індіянка й собі замислилась. Певно, така проблема досі не турбувала її. Потім таки пояснила:

— Вмирають від кохання.

— Хіба таке буває?

— Буває, якщо покохаєш Великого Духа Сонця, — відповіла дівчина й по хвилі додала: — Хіба грінго не знає? Великий Дух Сонця дуже палкий…

Не доскіпуючись глибше, Ряжанка почав розпитувати, що ж являє собою отой "образ" чи "зображення", чи як його там. Дівчина намалювала тичкою на землі чимале коло й кілька променів од нього. Сонце?

— Де ж воно зберігається?

Виявилось — у глибокій темній печері, куди заглядають лише раз на рік — як від застромленого в землю списа не падає тіні. Ага, мабуть, у тій печері викарбуване на стіні зображення сонця, якому плем'я поклоняється. Але про що розповідає Танго? Наречені гуртом виносять "зображення", й коли воно побачить сонце, починає співати? Хто — співати? Малюнок?!

Дівчина звелась на ноги, й з грудей її полинула мелодія, яка так уразила його торік. Сергій слухав, боячись поворухнутися, щоб не злякати оте невідоме й трагічне, що раптом прилетіло сюди на крилах дивної пісні. Де він чував щось подібне? Де?.. Сергій напружив пам'ять і несподівано згадав. Скільки карався торік, намагаючись пригадати, — й не міг. А тепер згадав: так співає Імма Сумак, популярна на ввесь світ перуанка. Невже-таки стародавній мелос народів Перу має щось спільне з культурою оцього ніким не знаного племені марауаку? Однак пісні Імми Сумак схожі з піснею Танго не більш як двоюрідні сестри.

Дівчина давно змовкла, а Сергій сидів, неспроможний позбутися дивного враження. Ось ця юна індіянка щойно розповіла йому гарну казку. Але хто її автор? Та й хто, врешті-решт, і сама дівчина? Вона притягала його до себе якоюсь чародійною, мало не міфічною силою. Скільки правди в тій поетичній казці й скільки вигадки?..

Коли Сергій нарешті подививсь на Танго, в очах її блищали сльози. Вона рвучко обхопила його за шию. Дихання їй стало вривчастим, і нервово засіпались плечі.