Роман юрби - Шевчук Валерій

— А моя вирва вже до нас поглядає. Це думає, шо ми на випивку змовляємось.

— А ми й не змовляємося, — байдужно сказав Льонька.

У глибині двору й справді манячіла жіноча постать, ніби вагалася — йти до них чи ні. Зрештою, повільно рушила між натягнених дротів.

— Ти мене не пойняв, — сказав Олексій. — Хочу сказать, що не проти тебе вгостить, або ж скинемось, але тоді я не програв.

— Це шо, твоя Галька пузата? — спитав байдуже Льонька, дивлячись, як іде, перевалюючись ніби качка, між натягнутих дротів Галька.

— А ти шо, тільки тепер приметів? — здивувався Олексій. — Да, я їй встругнув. А то сам знаєш: чужа дитина — не своя! То як нащот того, щоб скинуться?

— Сторож твій іде сюди, — тоскно мовив Льонька.

— Е, баби на те й баби, щоб їх дурить, — легковажно сказав Олексій. — Шось придумаємо!

Карачкувата Гальчина постать повільно хиталася поміж натягнутих дротів, ніби голівка маятника.

— Не хочеться мені пить, — так само тоскно сказав Льонька. — Коти на душі шкребуть.

— Тому й тра заморить черв’ячка, — перейшов на пристрасний шепіт Олексій. — Я тебе пунімаю: коли б мені моя вчудила, шо тобі Бронька, я її так би оддухопелив, що тиждень зализувалася б. Не подивився б, шо пузата. Странно, — сказав він, — вона вже давно теє, а ти тіко зара примітив. То шо, сообразим?

Приятелева жінка все ще поколихувалася між натягнених дротів. Ступала сторожко, але обличчя мала незворушне.

— Люблю дивиться на женщину, яку сам обработав, — сказав Олексій, любовно зирячи на жінку, яка ще більше наблизилася. — Це коли б ти свою Броньку так обработав, то не така б опришкувата була. Баби, вони насільничання люблять.

— А я того не вмію, — сказав тоскно Льонька — Я люблю, шоб по-харошому виходило.

— Знаїш шо, — ще тихіше проказав Олексій. — Ти сходи по випивку сам, купиш шо нада, гроші я тобі посля оддам. Зайду до тебе в столярку, тада й трахнемо.

Він скинув головою, як кінь, бо вже кроків за п’ять біля них спинилася Галька і дивилася підозріливо.

— Чом це обідать не йдеш? — спитала. — Чи вже на шось вмовляєтесь?

— Куримо, — сказав похопливо Олексій. — Сядь, Галь, оддохни!..

Галька присіла біля них, не стало про що розмовляти. Пускали хвилі диму й мовчали.

— Ще не помирився з Бронею? — співчутливо спитала Галька.

Льонька подивився на неї крижаними очима.

— А ти зі своїм не сваришся? — спитав знехотя.

— Сварюся. Попробуй з вашим братом не свариться. Але твоя Бронька якась особа.

— Чого це особа? — здивувався Льонька. — Всі ви однакі.

— Ну, вже не скажи! Я може, свому лобуру викажу, шо про нього думаю, але руки на нього не підніму.

— Да ти нача, Галь, — сказав Льонька і встав. — На мене вона вже гоже руки не підійме. Піду щось перемну!

Олексій щосили моргав, сидячи за жінчиною спиною, але Льонька на нього уваги не звернув. Виплюнув недокурка й пішов і собі між розтягнених дротів, і йому раптом здалося, що це й справді бігова доріжка, а може, й зльотна смуга. Олексій із жінкою мовчки дивилися йому вслід.

— Коли б ти в мене був такий тихий, — мовила неголосно Галька, я тобі й лихого слова не сказала б…

— Брось, Галь, — самовпевнено прорік Олексій, він ще своєї сигарети не докурив. — У тихому болоті чорти водяться, помні ето. А іщо: я тебе кої-чим наділив, а він, бідолашка, свою Броньку обработать не може. Отут-то, Галь, собака й зарита. Я же не дурак!

І вони знову мовчки дивились, як повільно простує між дротів зі звішеною головою, похитуючись і ніби засторчовуючись, невелика й печальна Льоньчина постать.

— А мені його жаль, — сказала Галька протяжно. — Такий тихий і роботящий. Що та Бронька собі думає.

— Думає, шо хатіт, — сказав Олексій, випльовуючи сигарету. — І какоє нам до них, Галь, дєло? Кожен дуріє по-своєму… да! Ходім шось перекусимо, а то кишки болять.

Галька із видихом встала, а Олексій, любовно не неї дивлячись, подумав, що сьогодні в неї живіт більший, як був учора. Це наповнило його не тільки втіхою, а й чоловічою гордістю, ніби від нього залежало, щоб той живіт ріс.

Між натягнутих дротів, по довгій аж у кінець двору доріжці, схожій на бігову на стадіоні, все ще йшла, коливаючись, поникла Льоньчина постать, але вони на неї вже не дивилися, досить їм власного клопоту. А Льонька в цей час зирнув у небо, але не побачив у тому небі нічого, бо нічого там і не було. Гола й синя порожнеча, в яку його невідь-чому нестерпимо потягло. Тоді він подумав, що Олексій має рацію; треба збігати до магазину і якось зачавити черв’яка, котрий зітлив йому всю душу…

І він того черв’яка зачавив. Спершу з Олексієм у столярці, озираючись, щоб не застукали, а після роботи вже сам, бо виявилося, що черв’як ще не мертвий: знову заворушився, як гадюка, навіть шипіти почав. І Льонька влив у його пащу цілу чвертку, цього стало досить, щоб черв’як захлинувся, залився спиртом та й щасливо здох, перед смертю марячи чудовими снами; отож після таких операцій Льонька йшов, відчуваючи себе тоненьким, як голка, і пласким, як віконне скло, і таким же прозорим, і здавалося, що в те скло вмерз, як у лід, здохлий білий черв’як; і хоча був проспиртований та й у скло загнаний, почав розкладатись і смердіти падлом; а Льонька йшов дорогою, не бачачи її, аби йти, покладаючись, як кінь, на інстинктивний досвід ніг: кудись вони його та й заведуть, а очі його були ніби маленькі казанки й диміли тим, що в них варилося, а зварювалися в тих казанках хати, дерева, дивні істоти у спідницях, що цікаво на нього зирили, собаки, кури, якийсь мотоцикліста, що промчав повз нього, якась машина, але ні, машина була інвалідська, і визирав із неї, як з будки пес, їхній вуличний інвалід, про якого тільки й знали, що їздить в інвалідській машині, а більш нічого. Отож із казанків очей його підіймалася пара, через це весь світ бачив задимлений, а ще невимовно бридко гнив у його грудях убитий черв’як; а ще з рота його виповзали й викочувались якісь слова, хоч він думав: поспівує, і кожне слово нагадувало геометричні фігури, ті, які вчив у школі: трикутники, чотирикутники, паралелепіпеди, прямокутники, куби, призми, конуси і всяка інша чортівня; відтак і голову свою відчував як зрізаного конуса, але нижньою частиною догори; і була його пісня, так само і страви, що варилися в казанках очей, гірко-солоні на смак, а ще й переперчені понікуди — отак дивно видозмінено повертався Льонька додому на втіху всім пащекухам околиці, а найбільше Броні, бо так, гадала вона, її зневажений чоловік перебіситься, і все знову увійде у звичну колію, принаймні на те сподівалась. З іншого боку, відчувала й не зовсім гарне задоволення, що зуміла так розстервенити Льоньку, бо те, що він кваша-квашею, давно її дратувало.

6

Було в той місяць тихо й тепло, сонце ще не палило гаряче, а тільки гріло. Від того барви ставали ніжні й тендітні, і все улагоджувалося, прагнучи погідно поєднатись. Відчував те, дивлячись у вікно, бо в грудях у Льоньки застигло щось сіре й завосковіле, щось у ньому таки вмерло й зламалося, нещодавно дороге й любе — віддалилося так, що не міг того повернути. Шукав зачіпки, аби не стовбичити біля закуреного вікна, тож погляд його впав на паркана, яким огороджувалося Бронине обійстя — було там кілька щербин, а кілька дощок увіч прогнило. Це, зрештою, збудило його й вивело із заціпеніння. Вийшов із комірчини, рипнувши дверима, і цей рип голосно розлунився порожнім домом — Броні, як повелося останнім часом, вдома не було. Вдихнув п’янкого і запашного повітря й побачив, що дерево, яке росло біля сараю, гарне, що воно щедро залите цвітом, а довкола басовито гудуть бджоли. Обійшов паркана й виламав дошки, що їх треба було замінити. Відтак вперше за довгий час відчув отой робочий ритм, який захоплював його і з якого вже не міг вийти, поки діла не завершував. І як завжди, коли починав працювати з деревом, тепла злагода повила його — забув раптом свою уразу і про те, що тепер у нього замість крові холодна вода. Запрацював пилкою та сокирою, і щерби в паркані одна за одною почали зникати, засвітившись свіжим деревом, ніби вставні зуби. Бив молотком, і цвяхи покірно входили в дошки, завзято пиляв, і з-під пилки віялами розсипалася тирса. Оті звуки пилки та стукіт молотка донеслися до будинку, в якім сиділи на той час Броня з Людкою, і вони раптом обірвали мову, і шиї їхні стали довгі, а очі насторожено-уважні, як у курок, котрі відчули небезпеку.

— Шо воно таке? — спитала Людка. — Чи не Льонька це твій?

— По-моєму, да, — мовила Броня, і серце в неї стрепенулося щасливо. — Бач, — підморгнула приятельці. — Помогло! Стояв би той паркан ще кілька років нечинений.

— А чом думаєш, що він паркана чинить? — спитала Людка, бо з хати того не могли бачити.

— А, — легковажно сказала Броня. — Це коли на нього находить, то роботу собі шука. Шоб, каже, розігрілася кров.

Людка засміялась, і уявила собі увігнану в дірку Льоньчину постать, що вигнулася, наче значок параграфа.

Броня ж відчула, що цього моменту пропускати не варто, тому покинула подругу й пішла вниз крутим спуском, бо побіч зі зловтіхою мала вже сподіванку, що чоловік перестане дутися, адже вона давно вже відійшла та й прати не треба було, хіба сердило те, що сердиться він. Водночас жила в ній і неясна тривога, бо ще ніколи, відколи живуть разом, не тяглася сварка так довго. Може, через це вона зупинилася біля чоловіка, який сидів задом на п’ятах і щосили гатив у дошку молотком, сподіваючись, що той до неї заговорить. Але Льонька й оком не повів у її бік, а порався біля дошки, ніби та була щось живіше від жінки. Це розсердило Броню, всміхнулася криво й рушила додому — кортіло перевірити, чи торкнувся приготованої їжі. Але їжа стояла неторкнута, і сіре з чорним знову наповнило їй груди — пожаліла, що завчасно покинула приятельку, адже все у хаті було неживе. Потулялася туди і сюди й відчинила шафу, щоб передивитися одежу. Але одежі не стала переглядати — нецікаво. Підійшла до вікна й побачила чоловіка, який поклав дошку на ослінця, припер її коліном і завзято пиляв — тирса струменями вилітала з обох боків. Тоді її ще більше заїло, а коли це траплялося, в шлунку завжди з’являлися голодові спазми. Пішла на кухню й не розігріваючи, почала глитати з каструльки вермішелю, заїдаючи холодною котлетою, ковтала, а на кожен удар молотка за вікном якось чудно здригалася, власне ковтала саме в той мент, коли вдаряв молоток.