Сад гетсиманський - Багряний Іван

Ви от говорите про рід, про його мрії...Так от, якщо ви відважний, то чи не могли б ви сказати, які ж ваші мрії, яке ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить відважним людям... Пам’ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за діла, за конкретні діла. Ну?

За столом нашорошеність, смішок. Андрій мовчить понуро.

— Я вам гарантую, що за погляди вам нічого не буде, — промовив серйозно Фрей.

— Можливо, — протяг нарешті Андрій. — Але чи гарантуєте ви, що ви вільні чинити по своїй уподобі? (іронія, Фрей насупився). Чи гарантуєте ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету?

Незручна мовчанка. Андрій почекав хвилинку, а тоді посміхнувся глузливо:

— Але це не важно. Я вашої гарантії зовсім не потребую. Існує теоретично закон про свободу думки й совісті, так от припустім, що це є дійсно закон. Припустім. Припустім, що за політичне кредо нікого не карають ваші...речники пролетарської законності й правосуддя. Припустім. Але я навіть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що саме таке припущення розходиться з дійсністю, а друге: що я сиджу тут саме за своє кредо і що звідціля вже ніколи не вийду. Я приречений на те, щоб бути роздавленим, в цьому я вам усім вірю. А раз так — висловлюючи своє кредо, я вже нічим більше не ризикую, бо доля моя перерішена. Після цього я не потребую навіть особливої відваги, щоб моє кредо висловити. Будь ласка, що цікавить?

По такій передмові, здавалося, Фрей зніяковів, якась маленька риска шляхетності вимагала припинити розмову. Але Фрей перемігся, боротьба між людською совістю і почуттям службового обов’язку закінчилася перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання.

— Скажімо, як ви дивитесь на все?

— На що саме?

— На систему, на правопорядок, на уряд і партію, на… те, що ви тут бачили, нарешті?

— Гм... Я дивлюся так, як і всі, як дивляться мільйоні на це.

— Що-що? Які мільйони? Ну, що ви, що ви!..

— Ну, що ви! — протяг Андрій в тон. — Я можу подумати, що ви погано знаєте арифметику. Та якщо в Харкові п’ять тюрем і в кожній сидить по п’ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити на кількість самих тільки великих міст в СССР, то скільки це буде мільйонів? Тих, що сидять вже! А їм немає виходу, як ви всі твердите. А тих, що сиділи вчора!? А тих, що ще ждуть своєї черги?! Хіба це не будуть мільйони?!

Фрей засмикав бровою, позираючи на присутніх "футболістів":

— Стоп, стоп! Чи ви здаєте собі справу з того, що ви говорите?!

— Ви хотіли знати моє кредо...

— Ага, ну прошу, прошу… Це думки класових ворогів, і вони нам відомі. Отже, ви думаєте?

— От і добре... Так от я так і думаю, як ті всі мільйони "класових ворогів". Тобто я думаю й дивлюся на речі так, як мільйони людей. А як вони думають, про це ви могли б зробити висновок на підставі ваших же підозрінь до тих людей, на підставі обвинувачень, вами пред’явлюваних і обгрунтованих на ваших же підозріннях. Ви думаєте, що всі ті люди ненавидять систему й режим, партію й уряд; розчаровані в революції; вважають правопорядок, збудований на руїнах старого світу миколаївської реакції, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усіх ідеалів революції вийшов пшик; що кров, пролита мільйонами, пішла на марне, потоптана й поругана системою нового визиску, соціального й національного поневолення, фразерством, фарисейством, диктатурою меншості; і, нарешті, ви думаєте, що всі ті люди в відчаї хотіли б все знести геть диктатуру меншості, тобто, все зламати, побудувати новий світ, кращий, справедливіший... За такі, мовляв, думки ви посаджали до тюрми всіх — і бувших ветеранів революції, що, обсмалені порохом тієї революції, ще не втратили відчуття, як він пахне, той порох, і як пахнуть ті великі ідеї, за які вони боролися; посаджали й їхніх дітей, що боліють трагедією своїх батьків та з кров’ю успадкували їхні ідеї; і молоде покоління юнаків, що не може примиритися з болотом, де квакають жаби всесоюзного міщанства; і селян, і робітників, і інтелігентів, що сміють дерзати мислити й хотіти, й їхніх родичів, і родичів тих родичів...

— Стоп! — перебив Фрей, зблідши. — Ви здаєте собі справу, що ви говорите?!

— Вповні. Я говорю лише те, що ви закидаєте всім тим, хто сидить за цими мурами.

— А ви здаєте собі справу, що це агітація? — при цьому Фрей глянув на "футболістів".

— Можливо. Цей пункт стоїть в формулі мого обвинувачення.

— Гм... Яке це має, все те, що ви говорили, відношення до вашого кредо?

— Ніякого. Я говорю лише те, в чому ви мене і всіх інших обвинувачуєте. Якщо ви хочете, щоб це було кредо — добре, нехай це буде кредо. Кредо всіх...

— Чого ви розписуєтесь за інших?

— Я не розписуюсь. Я частка всіх тих приречених і говорити в множині — це моє право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити нам всім укупі й живити своїми соками "чортополох" товариша Вишинського.

— Ну-ну, в вас і язичок!.. Добре. Так яке це має відношення до вашого кредо? Це ваше кредо?

— Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачуєте мільйони. Що ж до мого кредо — то воно вміщається в одну фразу...

—Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо.

— ?!

— І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо. Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка. Фрей зімкнув брови, й видно було з усього, що він перемагався, аби не затупотіти враз і не закричати. Таке було вражіння. Але він не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повільно:

— Та-ак. Отже, ви здаєте собі справу, що це жахлива контрреволюція. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навіть коли б не було більше нічого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на віки вічні.

— Осмілюсь нагадати, що ви давали гарантію. Фрей прикусив губу й одвернувся до вікна. Чи йому дошкулила досить прозора іронія в Андрієвих словах, чи його вразила надзвичайна відвага, з якою було висловлено такі єретичні думки тут, чи сам жахливий зміст тих думок, так убійче логічно й сміливо викладений, але удавана його байдужість не в силі була прикрити нервовості, що проявлялася в постукуванні носком лівої ноги об підлогу.

— Ну, що ж, — посміхнувся криво Андрій, — цим я дав вам моральне право мене мучити...

— Ніхто тут права від тебе не потребує! Подумаєш! — бовкнув Сергєєв.

Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання:

— Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всіх, що сидять. Так?

— Так, я сказав, що я дивлюся на речі так, як дивляться всі люди.

— То ніякі люди! То вороги народу!

— Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!

— Спокійно, спокійно. Тепер я розумію ваше кредо. Гм... (іронічна посмішка). — І я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите... Ну, що ж. Дякую за одвертість. Повторюю — ми не судимо за погляди, ми судимо за діла... Гм... Думаю, що ваші діла не розходяться з поглядами. Бо ви диявольськи послідовні.

Павза. Андрій зітхнув: "Ну, ось вони все знають тепер!"

А Фрей:

— Що ж до народу, то на 200 мільйонів може бути ворогів і кілька мільйонів.

— Та-ак?.. Ну, а як тих мільйонів одного дня виявиться занадто багато? Га? Тоді?..

— Тоді? — Фрей подумав і скривився презирливо: — російська історія знає випадки, коли воля сліпих мільйонів ламалася геть об волю авангарду...

"Ах, російська історія!!? А українська історія знає що інше!" — це Андрій подумав іронічно, а Фрей вів далі з експресією:

— Воля сліпих мільйонів ламалася об волю авангарду, який знав краще, чого тим мільйонам треба. Сьогодні тим авангардом є партія. А авангардом партії...

— О! — Андрій підвів брови, як людина, що нарешті збагнула велику істину, нарешті переконалася в своїй глупоті: — а авангардом партії є ви...

Фрей похопився, що загнався трохи далеко в одвертості, але ствердив:

— Так... І ми не маємо сентиментів.

— Дякую... — прошепотів Андрій, насправді пригноблений такою простотою мишлення й прямолінійністю. Зайшла мовчанка.

— Чи можу я поставити ще одне запитання?.. — промовив Фрей.

— Ваше право.

— Чи ви знали Хвильового?

— Ні!

— Ви занадто швидко відповіли. Ну, добре, скажімо, що ви не знали особисто. А чи ви знали, може, його націоналістичну, сепаратистську теорію про боротьбу двох культур, про азіатський ренесанс з Україною на чолі? Про переродження революції?

"Ага! Ось в цім і весь сук! Російська історія, контра українська історія!"

— Наскільки я розумію, ви одразу назвали кілька теорій Хвильового.

— Ага, значить, ви їх усі знаєте?

— А чому б ні? Так само, як теорію Карла Маркса про пролетарську революцію та теорію Леніна про відмирання держави, як апарату класового насильства. Здається, розмова б про цю тезу Леніна, про нездійсненність його прогнозів щодо відмирання держави та про викривлення цієї тези, скажімо, в спосіб використання держави пролетаріату проти... пролетаріату, була б тут більше до речі.

— Облишмо Леніна в спокої. Ленін, коли говорив про державу пролетаріату (пролетарську класову державу!), то він, з одного боку, мав на увазі російський пролетаріат — авангард російського народу, а з другого, — мав саме вас усіх на увазі, тих, проти кого потрібен сильний державний апарат. Робітничий апарат насильства проти...

— Робітників...

— Так, і проти робітників, якщо вони проти диктатури пролетаріату...

— Російського пролетаріату...

— А то якого ж?! Словом — проти всіх, хто проти робітничого авангарду — партії .Леніна-Сталіна.

— Але ж витворюється парадокс!

— То лиш так здається. Ніякого парадоксу. Але тут не дискусійний клуб. (Павза). Отже, ми вас не судитимемо за поляди, ми судитимемо за діла.

Після цього Фрей замовк зовсім і вже не брав участі в допиті. Стояв собі, одвернувшись, і вивчав млинове решето в вікні. Мабуть, лічив вічка. Його місце заступив Великін. Він під час всієї розмови мовчав (лише раз був подав репліку), набрякав злістю, супився й під кінець був червоний, як буряк. Проте він був задоволений. Навіть потер руки, перешіптуючись з Сергєєвим.

— Ну-с...