Основи суспільності - Франко Іван

Досі вона чула себе так далекою по свойому соціальному положенню від людей того роду, що хоч не раз бачила в селі постенфірера Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неї в дворі задля різних справ, вона дуже мало звертала на нього уваги. Жандарм та жандарм, — а що він за чоловік, добрий чи злий, спосібний чи неспосібний і до чого власне спосібний, а до чого ні, — сим вона й не думала інтересуватися. Тож не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближатися до неї і коли вона інстинктово почула в душі, що з сим чоловіком прийдеться їй видержати першу і, може, рішучу боротьбу, вона видивилась на нього так, немовби перший раз в житті його бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духу, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованням, досвідом, знанням вищого світу і освітою, щоби відгадати, проникнути душу, думки і намір сього плебея, одягненого в мундир, від котрого чути було запах препарованого спирту, котрим були чищені гудзики його мундира.

Постенфірер Шеремета був високий статний мужчина, з чорними довгими вусами, довгим простим носом, чорними блискучими очима, з широкими рум'янцями на здоровім лиці, осмаленім сонцем. Постать його так і дихала здоров'ям, силою і енергією, а в очах світився простий розум, виострений службою. Тільки тепер уперве пані Олімпія запримітила, що сей жандарм був дуже вродливий мужчина і що будь на нім замість жандармського мундира — батистова сорочка і тонке дороге вбрання, будь він не жандарм, а який-небудь вельможний граф або барон, він робив би фурор, за ним пропадали б дами, він був би "звіздою", "львом" товариства. Ся увага якось так мимовільно, бог зна відки мигнула в голові пані Олімпії, мабуть, з привички до таких "естетичних" оцінок кождого, хто перший раз звертав на себе її увагу. Та тепер їй було не до естетики, і для того зараз у слідуючій хвилі вона почала пильніше слідити його лице, щоби змірити, зміркувати обсяг його інтелігенції, котра в даній хвилі могла статися найстрашнішим її ворогом в разі, якби оказалася завеликою, а найліпшим її союзником в разі, якби була малою і слабосилою. А поперед усього їй важно було доміркуватися, чого се він повертає до двора? Чи він знає, що тут сталося? Від кого і яким способом міг о тім дізнатися? Якої тактики держатись їй супроти нього? Вулиця перед двором була широка, а вигін, що вів попри згарища старого двора на подвір'я, був також доволі довгий, так що поки жандарм, ступаючи без поспіху мірними широкими кроками, наблизився до пані, вона мала час прийти трохи до себе після наглого перестраху першої хвилі. Вона стала при самім кінці вигону, тут, де він доходив до подвір'я, так що жандарм, розмовляючи тут з нею, міг бачити подвір'я, але не бачив докладно тої офіцини, де сталося "нещастя", і загалом не міг зміркувати, що діялося в глибині подвір'я. Пані Олімпія зовсім логічно міркувала, що коли жандарм знає вже, що тут сталося, то піде прямо на місце, а коли не знає, то лучче буде не підпускати його близько, щоб без потреби ні о чім не дізнався. Інстинкт самоохорони говорив їй, що за всяку ціну треба старатися виграти час, протягти відкриття і розголошення "нещастя", що сталося в її дворі.

Наблизившися, жандарм ще раз салютував перед панею і зупинився в такім віддаленні, якого вимагало ушанування для пані графині.

— Дуже перепрошаю ясневельможну паню, — мовив він плавно, рівно, кладучи ліву руку на шийку від кольби свого карабіна, — що смію так вчасною порою тривожити. Я вчинив се тілько для того, що побачив ясневельможну паню на подвір'ї.

"Значить, не знає ще нічого! В якійсь іншій справі приходить!" — подумала пані Олімпія, набираючи нової відваги. До жандарма вона не мовила нічого, а тільки з виразом напівстрогим, напівчемно питаючим дивилась йому в лице.

— Тут учора у ясневельможної пані і у молодого пана дідича на фільварку були гості зі Львова, — мовив жандарм.

— Так, були.

— А не могли б мені ясневельможна пані сказати, чи вони всі вже від'їхали, чи, може, дехто лишився?

— Не знаю напевно. У мене нема нікого, а у Адася на фільварку, може, хто й є. Чи пану потрібно чого від них?

— Ні, ні! — поспішно промовив жандарм.

— Можете піти на фільварок і там розвідатись, — мовила далі пані з певним ущипливим відтінком в голосі.

— О ні! Чого там! Я тілько... тут невеличка формальність... Може би, ясневельможна пані були ласкаві сказати мені... Тут між гістьми один пан був, його другі панове кликали Кайцьо. Яке його властиве ім'я і прозвище?

— Кайцьо... Кайцьо... — повторила пані Олімпія, немов пригадуючи, хто то такий міг бути, а на ділі вона міркувала:

"Що се значить? Чого він потребує? Видно, що хитра якась бестія, здалека заходить, так що й не знати, до чого прямує? Пощо йому сього Кайця? Адже ж не думаю, щоб він його справді на щось потребував. Видно, що хоче зайти мене з майки. Ну, та чекай, зо мною ти не так легко справишся, як тобі здається".

І додала голосно:

— Перепрашаю вас, пане постенфірер, але у мене така пам'ять до назв... Розуміється, Кайцьо — то пан Калясантий... знайомий мого сина, чудесний чоловік... був, був учора, — але як він на прозвище називається, бігме, не тямлю. Я в товариствах рідко буваю і з тими панами видаюся хіба тоді, коли зволять до мене загостити, то де вже мені знати їх назви?..

Пані балакала свобідно, стараючись, щоб її слова виглядали так, немовби плили зі щирого серця. Жандарм стояв перед нею, покірно слухав тих слів, притакував головою, та коли пані скінчила, він оп'ять зачав своїм звичайним смирним та твердим голосом:

— Дуже перепрашаю ясневельможну паню, але позволю собі запитати ще одно. Для мене було б важно — то є не так-то дуже й важно, а так потрібно знати, де би я міг найти того пана Калясантія? Чи то який пан із сусідства, з села, чи, може, зі Львова?

— І сього не можу вам сказати. Здається, що приїхав учора зі Львова з Адасем, але то розуміється, що десь на селі має маєтність. Мій Адась з леда-ким не буде товаришувати.

— Розумію! Розумію! Я й не думаю нічого подібного. Пан граф Адам звісний в цілій околиці яко взір молодого благородного чоловіка. А щодо пана Калясантія... як то ясневельможна пані його назвала на прозвище?

— Я ніяк його не назвала, — строго промовила пані, показуючи вид, що ся розмова починає її нудити. — Я вам сказала, що не тямлю його назви.

— Ах, правда, правда! Перепрашаю, дуже перепрашаю! Так от про пана Калясантія ясневельможна пані кажуть, що він обиватель.

— Так думаю. Напевно сього не знаю, але думаю по тім, як він чудесно розуміється на конях, на полюванні, на грунтах, на лісах і на всякого роду господарстві! О, то дуже світлий чоловік. А в товаристві який милий!

Говорячи се, пані Олімпія чула, як у душі її ворушиться злість і підступає до серця. Чого сей жандарм причепився до неї і пристає з тим Калясантим? Чи вона для нього якесь бюро інформаційне? Та ще гірше, ніж на жандарма, пані зла була на себе. Замість відпалити жандармові коротко а досадно, щоб йому відійшла охота нудити її, вона стоїть ось тут, і показує йому чемний вид, і говорить з ним як за якийсь обов'язок, і пускається перед ним у такі інтимності, котрих би й зовсім не слід було виговорювати перед чоловіком, так дуже нижчим від неї соціально, а що найгірше, що всі її зусилля — оказатись супроти сього жандарма гордою, гнівною або недоступною, падуть на землю, мов птахи без крил, що її злоба против жандарма — безсильна, що вона не може — таки фізично не може — не строїти супроти нього привітного лиця, не говорити лагідно й обширно о речах, про котрі він не питає і не потребує знати. В душі її ворушилося безмірно прикре та завстиджуюче чуття власної безвладності, подібної до безвладності воза, що, раз попавши на похилу площу, сам власним тягарем безупинно котиться вниз.

— Припускаю, припускаю, що все се так, — мовив жандарм, — та проте... Може бути, що се тілько людська злоба... я, власне, рад би переконатися... Але тут, прошу ясневельможної пані, до нас на того пана Калясантія прийшло донесення. Досить неприємна річ...

— Що такого? Донесення на пана Калясантія?

— А так. Дуже мені прикро було чути се, а головно для того, що донесення доторкало хвилевого гостя ясневельможної пані графині і пана молодого графа.

— Але о що ж ходить? Що таке сталося?

— Нічого особливого! — мовив жандарм. — Я думаю, що то або проста сплітка буде, або якась дрібна формальність. Ясневельможна пані зволять дарувати, що не можу висловитись докладніше, але що ж, моя служба не позволяє на се. Якби тут був молодий пан граф, то я не сумніваюся, що він вияснив би нам сю справу в одній хвилі і не треба би було ніяких дальших заходів.

— Дуже жаль, що Адася тут нема. Він, певно, на фільварку, бо не думаю, щоб учора вночі з гістьми поїхав до Львова.

— Або що? Може, мав намір і він їхати? — з острахом запитав жандарм.

— А так, намір був, але я думаю, що Адась не поїхав. Дуже був утомлений вчорашнім днем.

В тій хвилі з глибини подвір'я надійшов Гадина, держачи в руках якісь сподні і з переляканим видом кличучи:

— Прошу ясної пані! Прошу ясної пані!

Пані Олімпія озирнулася і окинула його громовим поглядом.

— Дай мені спокій! — сказала сердито. — Бачиш, що я занята.

Гадина і сам якось зацукався, побачивши жандарма, та проте вважав потрібним ще раз окликнути паню.

— Я тілько хотів сказати...

— От іще туманище! — скрикнула пані, обертаючись оп'ять до нього і чуючи прилив холодної тривоги. Щось немов шептало їй, що те, що мав сказати Гадина, могло б відразу обернути справу в якийсь інший бік і наробити їй багато клопотів. І, збираючи докупи всі сили свого духу, вона сказала до Гадини, силуючись вимовити се якнайспокійніше і найрівнодушніше:

— Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою і зажди, коли щось маєш мені сказати, а тут мені не докучай!

Гадина обернувся і пішов.

— Видять пан, — мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, — отаке моє раз у раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерлося, тут чогось бракує, тут се зробити, там те, — ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!

— Видно, що ясневельможна пані так їх призвичаїли, що всі до пані, як діти до матері.