Новели - Черемшина Марко

Були газди, була сила, був статок, була вага у селі, а тепер одна могила...

Сутками, сутками, пітьмою забігла до Дзельманового двору Маріка Мочерначка і розповіла шепотом крізь зуби Дзельманові і старшині військовій, як передтогід увесь Гушпанів рід танцював і набувався з москалями, як Гушпан водив козаків плаями та згонив їм ровту на олені тісарські.

Лишень Мочерначка вискочила на улицю, вбігла на Дзельманове подвір’я Гушпаниха і сповістила через Дзельмана старшинам військовим, що Мочернаки ждуть і виглядають москалів, бо передтогід дістали від них високі коні і корову-тирольку і сім міхів білої муки-нульки. То тепер вони їх визирають, як рідного дєді з терхами...

А хоть утішна Гушпаниха, вертаючи ’д хаті, здибала дві патрулі, то однако не пізнала, що ведуть вони і її газду і ворога Мочернака на толічку під церкву.

І хоть вона, переступаючи свій перелаз, учула, що з-під церкви розбіглися горами два широкі, полонинські стріли,- то однако не вгадала, що той гук забрав своїми крильми обі душі: і її газди, і ворога - Мочернака.

Саме в той раз Мочерначка пригнала телицю до Дзельмана і припадає та ревно просить, аби рятував її газду та донькам дєдю.

Дзельман обіцяв телицею почастувати коменданта, але що акуратне буде з газдою, того не знає, бо то воєнна справа, а Гушпаниха не спить.

Ледве щезла в пітьмі Мочерначка, як Гушпаниха пригнала вола Дзельманові, аби свого газду спасати.

Дзельман вола відобрав, а на його місце дав Гушпанисі надію в бозі...

Але початок пішов йому добре.

Дзельманова брама стала раз у раз відчинятися, а газдині навіть із сторонських сіл стали приганяти на подвір’я воли та корови та передавати їх Дзельманові в добру годину, аби їм газдів та синів повитягав з неволі, аби їм здоймив з серця грижу.

Дзельман свідчився чорнобородим капралом, що маржину передасть для війська комендантові і за газдів та синів їх постоїть, упімнеться.

Воли й корови стали рикати й банувати, коли газдині їх розлучувалися і, плачучи, відходили.

На далеких долах зачали ніч прошивати дзвінкі крісові кулі.

Червона луна стала з-поза гір у село заглядати.

У замкненій світлиці Дзельман розмовляв тайно-тайнісько з комендантом, а коли вийшов на подвір’я, то підстаршина вже перебирав від коменданта карти в рамцях і зараз-таки розсилав по селу патрулі з присяжними і вартовими.

Дзельман взяв свою ковану палицю, швидко подався в долину і зайшов до війтової хати.

Жовнірня тут газдувала, а війт з війтихою ходили понадвір’ю і давали позір, аби вояки їх не спалили.

Дзельман дав війтові знак, що має з ним важну бесіду, сам на сам.

Війт скочив до нього, і оба вийшли на улицю.

- Ба, шо є, хло’ Дзельман?

- Якби було гаразд, то ци я йшов би до тебе у такий час?

- Ей, братці!

- Ой, погано, війточку, бігме, погано!

- Варе?

- Аби я так!..

- Ну та шо буде?

- Ти війт і питаєш мене, аді, спрєчси гет, бо зараз по тобі. Хтось обмастив тебе перед комендантом, шо ти передтогід війтував за москалів, з ними був одна рука, гнав людей на московські форшпани, а ти знаєш, шо то значит?

Війт заломив руки:

- То, надопевне, Мочернак мені ногу підкладає...

- То пусте, хто підкладає, але ти, війточку, життє ратуй!

- Ба, шо ти верзеш, Дзельман?

- То, шо чуєш. Тепер комендант розіслав горами патрулі до всіх газдів, що москалів виглядают, та й написав на картах, кого мают взяти і кому мают зробити авус, а вартові вже їх горами водят, вже людей забирают. А ти, війте, стоїш також на тій карті в рамцях, що кладут єї на груди тому, кого стратити мают! Спасайси!

- Та куди?

- Нікуди інде, лиш до мене у стайню на під.

- А це не варівко?

- Слухай-ста, ходи зі мнов.

Війт розказав тихцем війтисі, що за ним шукають, бо Мочернаки його втопили, і тому він мусить себе спрятати.

Війтиха закляла голосно Мочернаків, а війт прилип у пітьмі до Дзельмана...

Гудить і харчить село, гейби за горло душене.

Жовнірня ’д шанцям ближиться, дорога від возів і коней вгинається.

Жіночі голосіння борються з жовнірським реготом і знеможені падуть на м’який шум ріки та летять геть-геть далеко у срібному мричу і стелються понад селом, гей його віддих.

Темними стежками завів Дзельман війта у свою стайню на подрю і сховав його у сіні.

На подвір’ю Дзельманові доньки вже доглядають своєї праці, яку жовніри натерхали на шість возів. Вони виєднали собі у коменданта слово, що можуть прилучити свої вози і свою маржину до військового походу і під охороною війська заїдуть на Мадярщину до своєї матері, що ще від передтогід зострахи перед неприятелем перебуває у своєї рідні і береже там все сімейне добро. Дзельман нагадує донькам, що́ мають з собою забрати і що́ мають матері переказати.

Через браму вводить чорнобородий капрал молодого низького панотця, що від року заступає в селі місце страченого попа.

Панотець пізнає Дзельманів голос і просить його, щоби приступив до нього.

Дзельман зближається і жахається видом:

- То вас, пан пробощ, вас ведуть пан капраль?

- На жаль, так, пане Дзельман, но будьте ласкаві послужити мені свідком. Очернено мене, що я вчера їздив верхом у Вільшинське, де появилися були російські стежі,- а я їздив верхом на Копилашів верх законювати хорого Драгирюка.

Дзельман дивувався і усміхнувся, а відтак вхопив долоню капрала і став вихваляти панотця як доброго сусіда і примірного тісарського духовника.

Капрал спершу противився панотцевому увільненню, але коли Дзельман поклав йому свою голову на груди і казав йому себе задавити намість панотця - тоді твердий капрал зм’якнув і ушанував Дзельманове слово, кажучи панотцеві, що його пускає на Дзельманів рахунок і на Дзельманову голову.

Дзельман обняв панотця і шепотом допевнив його, що він капрала сам законтетує, бо панотець варт у нього великі гроші.

Панотець, рад не рад, прийняв се увільнення і обома руками стискав Дзельманову руку.

Дзельман спер панотця у себе і порадив