Людина біжить над прірвою - Багряний Іван
далі, мабуть, не витримає вже. Далі вже він загине. І його загибель — дволика; ні, їх дві загибелі — одна доганяє, йдучи по п'ятах, а друга — чигає десь там попереду.
Максим мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам іде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза тримається твердо на ногах, іде чітким кроком, а він уже... Гай-гай. Його тримає тільки впертість.
Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що за ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.
І найбільше вимотувало його відчуття пустки й холоду. Максим машинально кутався в ветхе своє пальто й не міг зігрітися. Не тому, що пальто було ветхе, а тому, що того холоду, який він тепер відчував, ніяким пальтом не нагрієш. "Душі холодно", — мовляв Соломон. Це було найстрашніше. Душі холодно. Хтось у ній уже гасив іскру тепла, і вона тепер уже була як мотор без іскри чи як льокомотив без пари.
Того, що він уже був хорий, що він уже мав пропасницю, Максим ще не усвідомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило.
В очах його стояв образ тієї жінки, тієї матері з іконами Спасителя й Марії — жінки, повергнутої в болото громом і блискавкою з неба. Образ тієї жінки, що так вірила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла та сліпуча картина — настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимові душу, топила її, зносила в прірву...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
"Янгол"
Це сталося біля Великої Писарівки.
Услід била артилерія. Гарматні стрільна прилітали нагло звідкілясь і, закінчуючи свою параболю, репались над колоною. А вгорі кружляли, вили літаки.
Біля Великої Писарівки, на магістралі Суми — Охтирка — Грайворон — Тамарівка створилося пекло. По цій магістралі відступали зразу армія, море цивільних і велика колона їх, смертників, з Максимом серед них. Все це сунулось суцільним строкатим потоком, то втрачаючи, то знову сяк-так відновлюючи дисципліну й порядок. Але тут, біля Писарівки, все перетворилося цілком у хаос, зірвавшись із усіх уторів.
На розквашеній глеюватій дорозі той потік закипів, як лавина. Захекуючись, він лементував, стугонів, скреготав і палахкотів дикою, гістеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу якоїсь потвори, наїжачену поламаними тинами й обчухраними деревами, той потік душив сам себе в конвульсійному поспіху — ніби, залазячи в цей прохід поміж тинами, сподівався тут урятуватися від смерти.
А смерть напосілась шулікою. Ота артилерія!.. Її "гостинці" прилітали зненацька зі свистом і улюлюканням над це людське стовпище, чвохкали в баюри й розривалися зі страшним гуком, здіймаючись буранами землі й заліза в небо, — туди, де літаки креслили спіралі, стаючи на крила, бокаса.
З-під тих літаків і гарматних стрілен шалено виривалися "гвардійці" й "не гвардійці", сталінградська піхота, й танкісти на санях, і цивільні люди, й жінки з немовлятами, й старенькі матусі, й "торбешники", й міліція, й командири, й представники "відновленої влади" — все це летіло впереміш, збиваючи й топчучи одне одного.
Лише не летіли вони — Максим і вся їхня колона смертників, колона приречених. У суворому порядку (єдине, що тут іще мало порядок), розбиті на відділи й батальйони, зімкнені щільно, вони лежали збоку, відтиснені від шляху, випхані з вулиці на горби й на городи, покладені там у мокрий сніг і багно та оточені, мов тином, тяжко озброєною вартою. Вони лежали й немовби "тримали параду".
Крайнім з флангу сидів на снігу Максим.
"От установа, — звучали в його вухах пригадані слова Васі-танкіста. — Поставлять тобі стілець, посадять на нього сабашника з рушницею — і вже маєш "цитаделю"!.."
Правда, вартові раді були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нікуди. І через те вони були всі "на посту". Смертельно бліді, гістерично люті, роздратовані, вони пасли свою отару. А карнач спеціяльно пас Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях...
Господи! Яка злива тваринячого підлого жаху! Скільки злоби й тупої жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить, із садистичною насолодою переступаючи через кожного іншого. Якась лавина оголеної, вже ніяким фіговим листком не прикритої, людської мізерії.
Він дивився — і не було в нього жалю ні до людей, ні до себе. "Це все закономірно, і цей ось жах Содоми і Гоморри".
Здавалось, пекло розверзлося, забираючи ввесь цей непотріб під улюлюкання всіх чортів і чортенят. І його теж ось чекало це саме пекло...
А ззаду все сильніше й сильніше напирали ті, що були ще в степу. І так само все дужче натискала артилерія. Тріщали тини, тріщали полозки й колеса. Десь горіли хати. Все тиснулось у вузьке горло греблі, насипаної через урвище, з якого зривались униз коні й гармати. Найсильніші гнали вчвал по всіх інших, як по воді. Над усім стояла, як дим, осуга несамовитої лайки.
Найсильнішими були й тому перли попереду всіх, звичайно, люди в шинелях, з погонами, з паліччям рушниць, із гранатами тощо. Вони здебільшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи дорогу кінськими грудьми й голоблями через юрбища. Летіли через це кипляче пекло, панічно вириваючись геть...
І ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась і звернула на себе увагу всіх якась дівчина. Вона виринула посеред самісінького пекла — біла-біла, в халаті сестри-жалібниці поверх військової блюзки й спідниці. Вона вибігла десь із двору насупроти Максима і, піднявши руки, закривавлені по лікті руки санітарки, перегородила шлях орді... Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося на вітрі, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:
— Заберіть ранених!!.
Вона прокричала це мовою цій землі, мовою Максима й багатьох із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного.
Та марно. Лавина перла, загрожуючи її роздушити.
— Заберіть ранених!!! — піднесла вона голос вище. Вона вже наказувала — дзвінко, категорично.
Кришталевий голос потонув у ревищі й чиємусь тупому, жорстокому реготі.
Тоді дівчина вихопила парабелюм і, піймавши за вудила паровицю коней, що летіли на неї, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевільною лайкою, що всі навколо неї зупинились. А дівчина, звинувшись, як вуж, і задерши кінські запінені морди вгору та не пускаючи їх, метнулась до саней, до купи гвардійців і в відповідь на похабщину закипіла, наставивши парабелюм командирові просто в зуби:
— Ранених!!. Заберіть ранених!!. Заберіть товаришів!! Сволотаі.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестріляю!!! Р-раз!..
Всі з саней посхоплювались і стали перед дівчиною, засоромлені. Стали, позираючи скоса вгору.
— Ну-ну... Чого кричиш іще? Теж генерал... Де там твої ранені?.. Гей-гей!.. Хлопці! Ану давайте разом!.. Разом!! — І вони взялися всі разом. Усі.
Диво-дивне. Все, що тільки що летіло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. І стояло героїчно, запрудивши вулицю. Даремно інші напирали десь іззаду. "Встигнеш там!" І навіть, здавалось, це саме відносилось і до літаків, що кружляли над головами, — мовляв, теж "устигнеш, чорррт!.."
Салдати й цивільні, чоловіки й жінки носили ранених, носили сіно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани — по два, по три. Навантажені сани рушали, а підходили інші. "Давай-давай!.."
Вони забирали товаришів. Вони евакуювали шпиталь. Серед інших працював і перший батальйон в'язнів з Максимом на чолі. Рятували товаришів. А ними всіма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з великим серцем, що вміє так страшно, так божевільне лаятись...
Вже давно зникла Писарівка разом із погаслим пеклом, — через неї прогуркотіли юрбища, і вона лишилась тиха — десь там, у голубих снігах, у диму, в болоті, а Максимове серце все ще тремтіло дрібним тремтінням. Сталося щось, що вибухнуло сильніше, ніж усі вибухи досі. З пам'яти не йшов той Янгол, що раптом піднісся серед людського занепаду, як фенікс із попелу.
Не йшло з пам'яти й те, як той Янгол дивився на них — ув'язнених, оточених вартою, — дивився вогкими мерехтливими очима... Це, власне, він, той Янгол, примусив карнача подати в'язнів на допомогу — "рятувати товаришів", крикнувши:
— Гей, ти, цербер! Ану давай сюди твоїх людей! Швидко!..
І "цербер" мусив, зціпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених...
І вони носили тих хлопців, тих людей, тих товаришів, із сльозами на очах... Салдати за руки, арештанти за ноги — "Давай", "брате мій, товаришу мій!.."
Янгол...
І от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже розчепірювати пальці й пускати соломинку, на якій завис, і летіти в прірву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи клин між світлом і тьмою, між ним і рештою, щоб остаточно відколоти його, відчахнути від тієї решти, від скелі, ім'я якій білий світ, і вергнути його геть у безвість. Він відчував, що вже він перехнябився — одна нога тут, а друга вже там, і йшла обертом голова... Ще одна мить!.. І ось тут раптом його душа стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись на весь свій зріст, велетенська його душа:
— Жити!
Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер-от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.
— Ж-и-т-и!!.
До розпачу, до болю, до божевілля, до тяжких, невиплаканих сліз — чоловічих сліз, що стояли в ньому океаном, зібравшись за все життя каторжника й гнаного. "Ж й т й!" Те чудесне слово дихнуло на нього всім ароматом нежитого, неопізнаного, незбагненого, таємниче дивного й божественно прекрасного.
Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло в сніговій синяві, а над ним душа звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав по снігу дерев'яними, не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по той бік болю й страждання, його вже майже не було, і, може, саме тому душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для лету.
— Жити!
Тіло спотикалося, босе, по снігу, по розчавленому шляху, плуталося під колесами гармат і під ногами велетенських юрбищ, брело, немов під водою, немов по дну моря, не відчуваючи нічого, а охоплені гарячкою очі дивилися на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним, не тутешнім, неживим.
