Посол Урус-Шайтана - Малик Володимир
Це вселяло надію, що врешті-решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар-бея.
Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.
— Ми запам'ятаємо цей день, хай буде він проклятийі— долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балкан-джієм.
— Відплатимо око за око! — додав його супутник.
— Скрутимо собаці Сафар-беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.
Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам'ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам'яних, дерев'яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.
Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. І хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому грунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.
Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.
— Сафар-бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!
— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!
Сафар-бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. "Особиста варта Сафар-бея... Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти... І сподіватися на краще".
За рогом Сафар-бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми-бюлгока.
Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.
Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар-бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.
— Прошу до мого дому, — сказав Сафар-бси, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно... Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід... Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу...
Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам'яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ганком. До нього вела широка доріжка з кам'яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.
— О, та тут справжній рай! — вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. — Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини... Ба-ба-ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! — І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.
Сафар-бей задоволене усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.
— А ти непоганий співрозмовник, Асан-ага, — похвалив він купця.
Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.
До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки — і все пропало!
Сафар-бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам'яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от-от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:
— Дорогий Сафар-бею, бачу, на цей раз я помилився... Б'юсь об заклад, це твої родичі — батько й сестричка!
— Ти знову помиляєшся, Асан-ага, — похмуро відповів Сафар-бей. — У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю... Ці люди — мої добрі друзі...
— Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями...
— Перед тобою теж купець, — показав Сафар-бей на Якуба.
— Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, — війна...
— Турки — природжені воїни, — не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши виразний погляд на дівчину. — Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і кош— товностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла...
— Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, — Арсен проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.
— О ні, — усміхнувся Якуб. — Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни — життям... До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один — пан або пропав! Смерть або каліцтвої
— І купці терплять збитки, — заперечив Сафар-бей. — Ви, Якуб-ага, на морі, а наш новий друг, Асан-ага, — в дорозі, від розбійників.
— Трапляється, — погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. — Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов'янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе...
— Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, — заперечливо похитав головою Сафар-бей, підходячи до ганку. — Я залишусь воїном!
— Ну що ж, кожному своє!
Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев'яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя — шаблі, пістолі, луки, сагайдаки — була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.
Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк-баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.
Арсен міцно потис руку Я кубові.
— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.
— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?
— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку... Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анкиї Ми повинні вирвати її з рук Сафар-бея!
— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в'язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.
— О! А вона?
— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього... Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішкуі Але Сафар-бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий... Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.
Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:
— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула... Туди з'їжджаються купці з усього світу!
В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар-бей.
— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.
Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.
— Якуб-ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар-бей.
Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк-баша сів супроти "купця" на м'який міндер і сказав:
— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами...
Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?
— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі-бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися...
Сафар-бей замовк і проникливе глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк-баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі-бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар-бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!
Але Сафар-бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:
— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?
— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.
— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них. "Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню", — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе... Але що я скажу паші?
— Скажи, що віддав гроші мені.
— А це тобі не зашкодить?
— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія... Я підпорядковуюсь бейлер-беєві, а не каймакамові.
— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?
— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?
— Я знайду шлях... Мені допоможе Абді-ага, господар хану, де я зупинився.
— Абді-ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить.
