Українська література » Класика » Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Читаємо онлайн Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Оте "ой", заспiвуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарештi i вирiшили трохи перепочити. їхали ми, звiсивши з воза ноги, як усi на возах їздять.

Я з одного боку сидiв, хлопцi з iншого, спинами до мене.

Iду я, ногами метляю. I раптом — раа! — нога моя мiж спицi вскочила. "Ой, нога! " — закричав я.

А хлопцi думали, що то я знову пiсню заспiвав, та як пiдхоплять: "Ой, нога-а, нога-а.." Я кричу, а вони спiвають. Я кричу, а вони спiвають.

Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом пiдгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.

Пiсля того спiвати я кинув i артистом уже бiльше бути не хочу, махнув я рукою i сiв.

Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звiдусiль.

Та одне "молодець" було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав "молодець", а тепер вiн менi... Поквиталися наче.

I ще одне "молодець" було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг — вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах...

I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав'янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!

Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!

Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.

Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу "Пiонерiя"

колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.

Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.

А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.

Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.

Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.

Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.

Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.

Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.

Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв'язати своє життя з магазином "Фiлателiя" — хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав:

— Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.

Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.

Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.

Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.

— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.

I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ — Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:

— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському — чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що — цс-с-с! .. Нiкому!

Я розкрив рота, але... i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.

— Що? Що вiн тобi сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.

— Нiчого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.

РОЗДIЛ XXI

"Таємниця скомороха Кияна". Чак зникає... "Дiду! Ви приїхали?! "

Я розказую йому все. Знову — Туся. До побачення!..

У душi моїй безладдя, хаос.

Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.

Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий "Б", нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать "молодець! ".

Але все-таки — нi! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському — муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть,

просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папiрки завивати", як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.

I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави — для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.

I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але... I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?

— Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..

— А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...— Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi. — А як ваше здоров'я?

— Та нiчого... Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. — Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? — Бiля пам'ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi! — Ага!

Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом — вiн подзвонив.

Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.

Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, "Наче скипидаром пiдмазаний", — каже дiд Грицько.

Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.

Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.

— Ну чого ж ти так бiг? От iще! — Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю.— Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, — вiн посадив, обняв мене за плечi.— Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi... А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном... А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!

Я вiдчував — вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.

— Стьопо, скажи — ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда? Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.

— Так, звичайно. Всi мрiють. Але не всi уявляють свою мрiю образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Iнакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да...— Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усмiхнене й наче нiяково.— Хочу я тебе, Стьопо, попросити...— вiн знову замовк. — Що? Будь ласка, просiть.

— Запроси мене на кiлька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути...

Відгуки про книгу Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: