Українська література » Класика » Хмари - Нечуй-Левицький

Хмари - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Хмари - Нечуй-Левицький
Топилчихо! Я буду лічиться дома, як тільки прибуду до Києва, - сказав Дашкович, аби одчепиться од настирливої сільської знахурки.

Дашкович зайшов по дорозі подивиться на церковно-приходську школу, що колись його батько ще ззамолоду завів у селі. В тій школі він вчився в дяка з кількома хлопцями. Він ледве впізнав ту хату, бо тепер дяк зробив з неї повітку й заганяв туди свої гуси та качки. Ніби зумисне орендарева коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату голову.


Дашкович посидів у батька ще з тиждень і почав нудиться за книжками. Він обшукав всі кутки й не знайшов нічого, окрім молитовників, "Житій святих" та метрик. Не маючи чого читать, він все ходив по селі, по садках, по левадах, прислухався до пісень, записував усе те й навіть їздив по ярмарках слухать сліпців та лірників.


Раз у суботу надвечір Дашкович почув, що в дворі співають дружки весільної пісні. Він заглянув у вікно й побачив, що то Настя Топилківна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всі дружки були гарно повбирані, в білих сорочках, в горсетах, в стрічках та квітках, але найкраща між усіма дівчатами була Настя. Вона ввійшла в горниці, неначе зозуля влинула! Вся так і цвіла квітками, так і дихала щастям! її молоде рум'яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квігками та стрічками. Вся голова була затикана квітками; з голови на плечі падали жмутами стрічки; в руках вона держала білий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришиті з заполочі два віночки. Весела й щаслива, вона сміливо тричі поклонилась низенько Дашковичеві, просила на весілля й тричі поцілувалась з ним. А потім, сміливо повернувшись в світлиці до великого дзеркала, почала ніби поправлять на голові квітки, розкидати по плечах стрічки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так і притягло до себе других дівчат. Вони кинулись до молодої буцімто поправлять на їй стрічки, а самі все зиркали ніби ненароком у дзеркало та все пишались. Дашкович не міг одірвать очей од тієї картини, котра одбивалась у дзеркалі, де була ніби намальована купа гарних дівочих заквітчаних голов, а між ними, як та зоря, гарна Настина голова.


Рипнули двері з другої кімнати, і всі дівчата метнулись до порога од дзеркала. Ввійшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричі, поцілувала в руку, а старша дружка поклала на стіл шишку, а потім молода з дружками пішла до церкви.


Зараз-таки прийшов і молодий. Дашкович впізнав того гарного парубка, що стояв з Настею під вербами.


- Як тебе звуть? - зумисне спитав Дашкович.


- Лук'ян Павличок, - сміливо сказав молодий. Другого дня Настя повінчалась з Павличком. Зараз-таки після того Дашкович почув, що Дубовія покинула жінка. Передніше пішла чутка, ніби хтось бачив, що в лісі на дереві повісилась якась молодиця. Дубовій обходив усі ліси навкруги села і не знайшов нічого. Дубовійові діти плакали за матір'ю щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовіїху аж під Одесом, говорили з нею й розпрощались. Дубовіїха переказала своєму чоловікові, щоб ждав її в гості, як виросте в його у світлиці трава на помості. Вона кляла чоловіка, що зав'язав їй світ, знівечив її, так що в неї кістки не було цілої. Тільки за дітьми, казали чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась.


Час минав та минав, і Дашкович збирався вже до Києва. Старий батько наклав йому харчів повний віз, надавав кавунів та динь на гостинець жінці й дітям. Прощаючись, батько промовив:


- Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останній раз. Час мені до бога.


Батько промовив ті слова так спокійно, неначе мова мовилась про когось іншого, а не про його.


Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги стояло так багато полукіпків, що як глянуть, то й полів було не видко! Поля жовтіли, як золото, до самого лісу то копами, то стернею, то незжатим хлібом. Женці стояли рядками суспіль до самого лісу.


- Чиє жнете? - спитав Дашкович у женців.


- Панське! - одказали йому люди, і Дашкович трохи не вдарився об землю, як Дубовіїха за своїми дітьми. Невесело було йому, як виїхав він за село. Їдучи степами, він усе думав про свої Сегединці, про пишний край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями. Й ті думи не виходили з голови, не випадали десь у траву, а зливалися з гармонією степових голосів, з синім небом, теплим вітром, з пахощами степових квіток, бо ті думи самі були поезією й почуванням.


Дашкович приїхав додому й застав усіх своїх живих і здорових. Жінка навіть не впізнала його, так він поздоровшав, загорів, повеселішав. Він навіть перестав на якийсь час засиджуваться в кабінеті, бо його обвіяла свіжість степів та лісів, розважила сільська пісня, сільське життя й краса природи.


- Чого ж доброго навіз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? - питав у його Воздвиженський.


- Дуже багато дечого доброго я навіз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пісні, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його жііття дуже багате! його мова, поезія незабаром може розвиваться в самостійну літературу, книжну поезію. Я навіть назаписував багато пісень і дечого іншого.


- Ото б варто було послухать, як київські та черкаські філософи заспівають лірницьких пісень! І треба було за тим їхать на село, шквариться на сонці, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!


- Я навіть думаю-таки справді до ладу вивчить життя свого народу, і його мову, і його пісні і навіть думаю дещо написать про свій народ.


- І хочеться тобі марно час гаять, здоров'я запагублювать! Сидів би нишком та хліб жував! А пересвідчення ж ти стулив вже там на селі? Чи помагала ж тобі там яка баба Сопунка або дід Сторчогляд? - сміявся Воздвиженський.


- З посміху люди бувають, - сказав Дашкович і замкнув замком зібрані пісні, знаючи поганий звичай в Воздвиженського - шпурлять в огонь, що не припадало йому до вподоби.


- Найкраще, що ти привіз з села, то кавуни та дині. Я б не проміняв їх ні на

Відгуки про книгу Хмари - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: