Облога ночі - Панч Петро

Звісивши ноги через полудрабок, збоку сиділи рядком Кіндрат Сусідка і Гнат Убогий. Обидва вони дрімали. Від Марусі й від маленької аптечки, що вона захопила з шахти, тхнуло тим специфічним духом, який живе в санітарних сумках або в госпіталях. Ілько не любив цього припаху, що нагадував йому про хворих, але зараз ніщо не могло збити його піднесеного настрою. Він був гордий і радий. Ількові хотілося поділитися з ким-небудь, хотілося, щоб його похвалили. Гарасько, повернувшись із Юр'ївки пізніше за всіх і щось від нього ховаючи, не показувався на очі. Батько на людях поводився з сином суворо, а до Марусі Ілька притягало якесь не знане ще почуття, від якого завмирало серце. Тепер він мав уже чим похвалитися, навіть по-величатися: один гнав трьох солдатів! Бачив на власні очі, як один упав. А може, й решта постріляла.

Маруся лежала з одкритими очима й замріяно дивилась у посіріле небо. Схід, підперезаний червоним поясом, готувався зустрічати сонце. Високо в небі мерехтіли голосні жайворонки і славили дрібними тактами ранок. Думки Марусі, мабуть, витали десь далеко, бо вона навіть не помітила, коли поруч з возом опинився Ілько.

— Ану посунься! — сказав він пошепки, по-змовницьки, не бажаючи розбудити зігнуті над полудрабком спини.

Маруся здивовано глянула на Ілька, який видався їй в цю хвилину надто подібним до Клима, радісно посміхнулась. Може, саме про нього й думала, але посмішка тут же погасла. Вона випросталась і звільнила місце на соломі.

Вперше опинившись біля Марусі так близько, Ілько зніяковів і довго мовчав.

— Диви, який туман на луках, — нарешті сказав він, з натугою видавлюючи слова.

— На годину, кажуть, — відказала Маруся. — А ти що, простудився?

— Мабуть! Уночі! Аж змокрів увесь, як гнався за біляком. — Його кортіло скоріше похизуватись перед дівчиною своєю відвагою, і він почав розповідати, як врятував батька, як мало не потрапив у полон, як зустрівся з Гараськом, і враз перебив себе: — Я ж тобі гостинця приніс! — Він витяг жменю липких, обліплених крихтами цукерок і потертих сірих пряників. — На! Мабуть, зроду таких не куштувала.

— Де це ти їх дістав? — здивувалась Маруся.

— Може, гадаєш, погані? Карамель Баканова. Сорт такий.

— Справді, де ти взяв?

— Де взяв, там уже немає. Трофеї! Ось попробуй! — Він обчистив одну цукерку і підніс, як ґречний кавалер, а решту висипав їй у кишеньку. Потім розмотав ріжок хусточки, в руці щось блиснуло, як жарина, але Маруся цього не помітила. Вона тільки помітила, як Ілько враз чомусь почервонів і знову щось поклав їй у кишеню. Гадаючи, що то ще цукерки, Маруся сказала:

— Ти що, цілий склад захопив?

— Аби згадувала. — І він почервонів ще дужче.

— Я тебе згадувала вчора на зборах. Чому ти не прийшов? Товариш Безуглий про комунізм читав, а ти знову пропустив. Без цього й до партії не приймуть. — Потім із сумом додала: — Хто тепер буде нас розуму вчити? А як він багато знав. Ти б хотів бути таким, яким був Безуглий?

Але відповісти перешкодив чийсь панічний вигук: "Аероплан!" Він ішов просто на валку. Коні стали. Ілько підвів голову: сонце вже гарячим колом пливло над степом. На зеленому оксамитовому обрії чорними могилами здіймалися терикони, між ними шпичаками стирчали високі димарі, а просто над головою у блакитному небі, мов рябець, спускався аероплан з триколірними бубликами під крилами.

Застукана в степу, на рівній дорозі, валка партизанів стала. Поперед розвідки, задравши догори голову, стояв Гордій Байда, тримаючи в повідку коня.

Аероплан зробив півколо, залетів збоку і, нахиливши машину на крило, зацокотів з кулемета. На дорозі почали схоплюватись бульбашки з пороху. Партизани, зустрівшись уперше з такою атакою, кинулися, мов зайці, в поле. Кулеметники, забувши зовсім про надійну в їхніх руках зброю, теж галасливо поповзли від дороги, за ними похапцем вискочили Ілько з Марусею і впали в маленький рівчак. Тільки один Байда стояв усе ще попереду валки і, мов на шарнірах, повертав свою голову за аеропланом. Літак страшний був для партизанів не тими кулями, що зараз перелітали далеко за підводи, а тим, що від нього трудно буде заховати наміри загону, від яких у холод і в жар кидало білих. Валка голоблями на південь уже одним цим говорила, що загін буде проходити Глушівку, Кам'янку і підбереться на ніч до залізниці. Тепер на них там, без сумніву, буде чекати бронепоїзд, а в хвіст учепиться кіннота.

Аероплан замкнув у повітрі коло, таке ж коло із куль залишилося на розпареній землі і, захлинаючись тріскотнею мотора, полетів у бік Макіївки. Тепер кожну хвилину можна було чекати або аероплана з бомбами, або броньовика, що наздогнав би валку за якусь годину. Певний, що за ними все ще стежать з неба, Гордій Байда риссю повів загін у тому ж напрямку далі, але коли аероплан обернувся в маленьку бабку, він хутко повернув назад і першою ж балкою погнав кудись на схід.

Поява аероплана збудоражила партизанів. Кожен голосно ділився своїм настроєм, глузував з переляку своїх товаришів, а найбільш кулеметників. Вилаяні Байдою за боягузтво, вони на ущипливі дотепи тільки криво посміхалися. Справді — кулемет перед ними, до літака, здавалось, можна було палицею докинути, а вони з галасом побігли ховатись у борозну. Маруся сміялася з Ілька, як він, упавши на землю, по-дитячому заплющив очі. І Маруся, й Ілько вже сиділи поруч на возі, звісивши ноги через полудрабок. По землі, омитій вчорашнім дощем і прибраній в ніжні бірюзові єдваби, бігла тінь від їхніх голів. Тінь з кожною годиною все ближче присувалася до воза, а коли вона мерехтіла тільки двома кульками під самими ногами, перед очима промайнув над балкою шурф, потім виріс терикон, копер, заржавілий під скинутою набік покришкою димар і присадкуваті хатки, розкидані довкола майдану.

Загін в'їхав знову в Рубанівку, але сьогодні з іншого боку.

У Рубанівці переживали панічний настрій ще більший, ніж учора. Артилерійська канонада на півночі, що на неї стільки покладалося надії, сьогодні принишкла. Зрозуміло, що пересувався фронт, але в який бік, ніхто сказати не міг. Годину тому через Рубанівку проскакав кінний дивізіон осетинів. Вони шукали партизанів і побили шомполами на майдані двох робітників, які не хотіли їм відповідати. Але більш за все здивувало калинівських партизанів ставлення до них рубанівців. Зустрівши радо своїх, на калинівців вони поглядали скоса, ніби чогось боялися. Першим помітив це Гриць Духота. Господиня, до якої він забіг помити заболочені руки і яка приймала його вчора мов рідного, сьогодні демонстративно перед самим його носом замкнула хату на колодку й ображено стиснула губи.

— Від кого це ви, Григорівно, замикаєтеся?

— Уже ж не від добрих людей.

— А лихі ж де?

— Вам краще знати. Може, і ви там душили за горлянку Микитину бабу?

Гриць Духота з корцем у руках закліпав очима. Вода, струмочком стікаючи на землю, чорним пунктиром прошивала сірі запорошені чоботи.

— Ви це про кого?

— Хіба я знаю? Розпитуйте у комісарів ваших, хто поласився на наш кооператив та на Микитині статки.

Кров залила Духоті все обличчя. Він чув, що горять і вуха, і кінці мокрих пальців. Такий наклеп на червоний партизанський загін доводилось чути вперше. Що це був тільки наклеп, у Гриця Духоти не було сумніву. Його зараз вразило інше — не моргнувши оком, говорила про це робітниця, сортувальниця з шахти.

— А ми хто? З кого складається загін?

— У сім'ї не без виродка! — все так само впевнено і ображеним голосом відповіла робітниця.

— Несознательний ви елемент, Григорівно. Можна сказати, буржуазний прихвостень. Кому корисні такі брехні про нас, про Червону армію?

Григорівна ще більше стулила свої зморщені губи, вона навіть спалахнула на його слова і знову так само впевнено сказала:

— Покривати теж не слід, хоч би й тричі були червоні.

Її настирливість збентежила Гриця Духоту. Бажаючи хоч конкретніше довідатися, про що йде мова, запитав усе ще з нотками іронії:

— Кого ж ми покриваємо?

Але Григорівна забрала корець і демонстративно вмостилася під колодкою на дверях, суворим виглядом показуючи, що розмовляти більше вона не бажає. Гриць Духота, знизуючи плечима, поспішив до Гордія Байди. Крім того, треба було зараз же поховати десь у Рубанівці забитого товариша Безуглого, який лежав під червоним прапором на возі.

Уже з того, що Гордія Байду оточували схвильовані люди, а між ними й голова споживчого товариства, було ясно, що в словах Григорівни була, мабуть, і доля правди.

— Коли ж це трапилось, як? — запитав Гриць на гурт.

— А коли? От тільки ви заворушилися виходити, — взявся пояснювати голова споживчого товариства, старий робітник, — вийшов і я на майдан. Коли ж гульк на крамницю, а двері навстіж.

Гриць Духота зітхнув з полегшенням. Це ж могли зробити й місцеві злодії. Чому обов'язково треба запідозрювати партизанів? Що пограбували? Цукерки, пряники, горіхи, тридцять карбованців грошей!

— Ну на біса це здалося партизанам, робітникам? Самі подумайте!

— Уже думали! — незадоволено буркнули похнюплені робітники.

— Ну і що ви надумали?

— Ваші хлопці!

У Байди з кожним їх словом все нижче насувалися на очі густі брови.

Гриць Духота, вислухавши усі доводи, обурився: все це було голослівно. Але робітники висунули ще аргументи, над якими вже треба було задуматись. В останню хвилину, коли виходили партизани, один з них забіг до Микити безногого, який раніше повів на Юр'ївку розвідку, і пограбував в його жінки з руки перстень, а щоб не верещала, придавив за горлянку так, що та мало дуба не дала. З переляку тепер у неї відняло мову. Прихопив за одним заходом і Микитин срібний годинник, принесений з війська "за отличную стрельбу".

— Отам, у Микитиній хаті, — продовжував голова споживчого товариства, — і цукерки, і горіхи наші зоставили слід. Дітей ними Микитиних зацитькував.

Гордій Байда сукав між пальцями вуса. Довго затримуватися в Рубанівці йому не випадало. Треба було скоріше ховати товариша Безуглого й рушати, щоб уночі як сніг на голову впасти на станцію Іловайську. Бо ж на нього чекають якраз у протилежному боці — на маріупольській колії. Проте випадок з бандитизмом треба було теж ліквідувати на очах усього загону й села, і ліквідувати так, щоб уже ні в кого більше не було бажання плямувати червоних партизанів.

— Скликай, товаришу Духота, мітинг, — сказав він безапеляційно.

У цей час надійшов Микита з перев'язаною рукою.