Дім на горі - Шевчук Валерій
Зачиняла вікно, щільно зашторювалася, підходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтіле зображення — бачила себе значно старшою, ніж була. Сідала на ліжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цій довгій та сумирній кімнаті як черниця і виплакувала своє чернецтво так само, як виплакують за вікном закінчення літа цвіркуни. Від тих сліз омивались і очищалися її очі, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розуміти дивний резон слів старої про науку чекання. Заспокоювалася від того, очі її холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вітальню, де стара вже докінчувала розповідати Хлопцеві про дивне дерево їхнього роду.
— Чи вже не пора, бабцю, й спати! — обривала її Галя на півслові, і голос її при цьому ставав діловий та сухий.
Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадійно запечатану черницю.
— Така ти бліда, — казала надто турботливо. — Чи тобі, дитино, чогось не одходить?
— Нічого мені не одходить, — казала Галя, розбираючи ліжка й готуючи постелі. — Поглянь онде на годинник!.. Від її рухів по кімнаті знову почали пливати сполохані пір'їни, і ці пір'їни кидали тіні на стіни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися від струменя гарячого повітря й чимдуж мчали по стелі.
Постеливши, вона вела Хлопця до його кімнати. Пропускала наперед, ступаючи слідом із лампою в руках, і їхні дві волохаті тіні було відкинуто в різні боки. Хлопець ішов мовчки, бо те, що оповідала йому сьогодні бабуся, по-справжньому його вразило. Галя відчувала цей його стан, але на її обличчя лягла недоречна погорда й насмішкуватість.
— Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобі баба сім мішків вовни?
— Гадаєш, що то сім мішків вовни?
— Ну, може, п'ять, — засміялася Галя. — Хіба ти ще цього не збагнув?
— Мені здається... — спробував заперечити Хлопець, але Галя обірвала його категорично:
— Тобі нічого не повинно здаватися. Ти в такому віці, коли в казки вже перестають вірити...
Хлопець озирнувся на неї. Побачив облите жовтим світлом, замкнуте та холодне обличчя і не впізнав матері.
— Тобі неприємні ці казки? — спитав зовсім по-дорослому.
"Казки — ні, — захотілося відповісти Галі. — Неприємно те, що часом із них щось та й справджується!"
Вона спатлала синові чуба — хотіла все-таки втриматися на своїй дорослій висоті.
— Хіба можуть бути неприємні казки? — сказала засміявшись.
— Я теж так подумав, — серйозно звістив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу.
— Будеш спати чи ще почитаєш? — спитала обертаючись.
— Ще почитаю, мамо.
Вона зайшла до старої. Та лежала вже в ліжку.
— Коли не заперечуєш, — сказала Галя, спиняючись на порозі, — я зачинюся на трохи в бібліотеці.
— Мені зараз легше, — всміхнулася стара. — В крайньому разі я тебе погукаю. Хочеш почитати?
— Хочу почитати, — відгукнулася Галя. — Погасити тобі світло?
— Погаси, ласочко.
Галя пішла дерев'яною ходою через покій, схилилася до лампи й дунула в скло.
— На добраніч, бабцю! — сказала сухо.
— Добраніч дитино, — відгукнулася стара. — Не засиджуйся!
— Так кажеш, наче мені десять років.
— Всім нам по-своєму десять років, — зітхнула в темряві стара.
Галя пробиралася по темному коридору. Відчинила двері й засвітила сірника. Хитливо коливалися довкола ребристі стіни, обтицяні сотнями книжкових корінців.
Сиділа якийсь час на ліжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тоді розшторила вікно й відчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у її нутрі напівприглуїііений звук — було це зв'язано із чимось далеким і майже забутим. Цвірчали цвіркуни — було таке ж літо і в місячному світлі так само грала роса. Можливо, музика йшла від тієї роси; на мить їй здалося, що в глибині сутінку побачила на синій дорозі сіру постать у солом'яному капелюсі і в чорних лакованих туфлях. Чоловік не йшов, а плив, під його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях ніг. Хитався, наче йшов у товщі води й розмивався течією, — сумну мелодію грало над ним засипане зорями небо.
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тільки спогад, здалося їй, що й не про неї він був. Зачинила вікно й пішла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась і звично поцілувала його в лоб. А що була надміру замислена, не помітила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочілі віддати звичне на добраніч, вразилася раптом: дивилися на неї дорослі й розумні очі.
— Мамо, — сказав він тихо. — А це правда, що я... байстрюк?
Вона скинулася, наче стрілена, і злякано подивилася на нього.
— Це тобі баба сказала?
— Це й без баби можна здогадатися.
— О, то таке складне! — засміялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозуміти. Твій батько покинув нас, і це трапляється не так уже й рідко. Я в нього не хотіла брати аліментів, бо бачиш... Ми всі в цьому домі занадто горді. Через це, може, я й слідів його не знаю: живе він а чи, може, й помер…
Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.
— А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?
— О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати?
Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі, їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.
— Вибач, мамо, — сказав із півтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.
Звела брови й дивилася запитально.
— Прізвище, — видихнув він. — Скажи мені, будь ласка, його прізвище...
Відчула, як з-під ніг їй повільно вислизає підлога. Відчула в горлі печію, начебто зникла з рота слина. Очі її закліпали, а ніздрі роздулися, в грудях застряв сірий клубінь, бо стала зовсім безпорадна і знікчемніла перед нещадністю, що її прочитала в блискучих синових очах.
— Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смішне й недоладне прізвище, і коли ти його взнаєш, що це тобі дасть?
— Скажи, мамо!
— Пугач було його прізвище! — кинула Галя і, різко повернувшись, війнула до сина подолом сірого плаття.
І повірила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночі і коли мав за плечима сірі крила. Вдень вона рідко його й бачила, та й не бував він тоді такий чарівний. "Пугач!" — подумала вона злісно і раптом забула його остаточно. Неначе поділ ночі відгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злітали й присідали, танцюючи, білі метелики, побачила заціпенілого чоловіка, який сидить на камені. Гаряча хвиля обпалила жінку, і вона незчулася, як затопило її щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравіше і розпалюється так само її серце. Майже бігла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бібліотеці. За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з'явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться він у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.
Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що вона не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неї прийшло...
Здається, відчув ту хвилю і старий Іван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти на щастя своєї онуки.
11
— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.
Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.
— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.
— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.
— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.
— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.
— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.
— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.
Вона не посміла заперечити.
