Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
- Ви мене розірвете, панове!
Потім його поволокли нагору по сходах у квартиру й кинули, як мішок, на канапу. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.
Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.
- Ви мене хочете обдурити,- заявив він, значуще підморгуючи Швейкові і візникові.- Ми ж ішли пішки.
Потім у пориві великодушності кинув гаманець візникові:
- Бери все! Ich kann bezahlen! 113 Я не трушуся над крейцером.
Справедливіше було б сказати, що він не труситься над тридцятьма шістьма крейцерами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово «ляпаси».
- Коли хочеш, можеш ударити,- відповів фельдкурат,- ти думаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.
У фельдкуратовій жилетці візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.
Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.
Потім пообіцяв одружити Швейка з своєю сестрою, хоч її в нього й не було. А ще потім зажадав, щоб його віднесли на ліжко, і, нарешті, заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину - істоту, рівноцінну свині.
III
Увійшовши вранці до фельдкуратової кімнати, Швейк побачив його на канапі. Отто Кац лежав і напружено міркував, хто б міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної канапи.
- Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате,- сказав Швейк,- це ви вночі...
І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. У фельдкурата аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.
- Не можу пригадати,- сказав він,- як я попав з ліжка сюди, на канапу.
- А ви на ліжку й не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на канапу. Далі відтягти вже не змогли.
- А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, не доведи боже, я був п’яний?
- Як чіп,- відповів Швейк,- до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь і вмиєтеся.
- Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив,- поскаржився фельдкурат.- До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?
- До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага - це наслідок учорашньої. З цього не так швидко викараскуєшся. Я знав одного столяра, так той уперше впився під Новий - тисяча дев’ятсот десятий - рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитись, і так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.
З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздуми. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію доктора Олександра Батека 114 на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей» - або що читає його книгу «Сто етичних іскор».
Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.
- Якби хоч я,- міркував він,- пив якісь благородні напої, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка несмачна, ні смаку, ні кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, така, як я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лише, як мені відригується. Горілка - це отрута,- констатував він.- Вона повинна бути чиста, справжня і ні в якому разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром - рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка,- він зітхнув,- вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.
Фельдкурат почав порпатися в гаманці.
- У мене є всього-на-всього тридцять шість крейцерів. А що, якби продати цю канапу,- міркував він,- як ви гадаєте? Чи знайдеться покупець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив або її в нас хтось украв. Ні, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля - позичити мені сто крон. Він виграв у карти. Якщо там вам не пощастить,- підете у Вршовиці, в казарми, до поручника Малера. Як і там не роздобудете,- підете на Градчани 115 до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, заставимо фортепіано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть - не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумайте що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.
Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.
Швейк вирішив, що краще не розповідати капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.
Гроші він одержав усюди.
Коли Швейк із честю повернувся зі свого походу і
