Тигролови - Багряний Іван
Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, — на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепська співали, що ми родились та й поженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, — отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впали — і дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царі принесли Христу дари із Востока, — тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: "Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак". Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: "Сідайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав". Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, вві сні царям шепнув: "Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали — ще раз побувати і всії новини переказати". Царі схопились, перехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули..."
Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним дивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особливо йому сподобався кінець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за те, що він маленьких дітей повбивав:
"...Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів хліба їсти — пропав безвісти, немов у ярмарку собака..."
Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Різдво — не Різдво.
По тому Сірки один одного поздоровляли... Тоді сідали до столу — пили, гуляли... Потім відпочивали... А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії наливки та медової попили!
А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому убранні, якого ще не бачив Григорій у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом волосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій одежі; а назверх у обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в блискітках снігу...
Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре. Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх, — і була рожева, як маків цвіт.
Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та...
Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чого іншого, — ніби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата...
Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі, звільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов в залізнім капкані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую тугу втопити, і що з тією головою зробити, — відчував, як на карку тій голові мулько.
На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Він би вже тепер з цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє він уже не вірив, — все життя йому — нині, завтра і на майбутнє — поламане і попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тільки воля та жадоба щастя, але гай-гай — в тім-то вся й колізія: між жадобою та неможливістю.
Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму невідомому, — вийти просто грудьми, і чорт по ньому до всьому!
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, — взяла охота зробити зухвалий рейд, — побавитись з долею в піжмурки.
Розділ десятий
РЕЙД НА ХАБАРОВСЬК
На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.
"Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати — воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше — на трилінійну гвинтівку..." — все це мав проробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника, — йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило — пограти в піжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її. Або-або...
Власне, двох "або" не могло бути. Було лише одне "або", після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.
І воно замалим так і не вийшло...
Два Грицьки посідлали коні — гнідого й буланого, — приторочили мішки з хутором, з вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.
"Як на сватання", — кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, — таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а назверх — пишні оленячі дохи до п'ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, — але обидва красені, ніби від одної мами.
Два молодих королевичі, два богатирі...
"Два ведмеді!"
Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней — і гайда.
Тільки й бачили...
До залізниці — до станції Лазо — їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знічев'я стріляли по тих бур'янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, — вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, — ховатися в сніг.
В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до цього суворого краю: — жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук — тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.
То була для хлопців цікава розвага.
— Набоїв не шкодувати, — радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини.
Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір — тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, — летів так вгору метрів з 30. А тоді робив кут — і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір'я.
Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.
До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок — десятків зо два. Позв'язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.
Кілометрів за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — празникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі...
Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.
Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.
Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього ж, — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).
І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам'яна) та співав своїм диким фальцетом: "Розпрягайте, хлопці, коні..." — єдиної "рюської" пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.
Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п'яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить... Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу.
Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!
Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ "соцбудівництва", словом — світ "заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране".
ЕКСПРЕС, "которий возіт дрова і лес"
Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес "И-1" Негорелов — Владивосток, і поштовий "И-41" — Владивосток — Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не "відповідальні" і не "свої", то сісти їм на поїзд було неможливо.
Таких "невідповідальних" було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, "ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС", — як жартував хтось весело і воднораз саркастично.
Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд "Нумер 97" — Владивосток — Москва.
