Дванадцять - Власюк Анатолій

Ось з міліцейським начальством – це за милу душу.

Нишпорці зараз не розходилося сваритися з паном Валерієм – та ще й через Аліну. І справа була не в тому, боявся він чи ні колишнього бандюка, який став бізнесменом. Тут було делікатне питання. Якщо пан Валерій був коханцем Аліни, а тепер вона вирішила його поміняти на Нишпорку, то колишня повага до мєнта не гратиме жодної ролі.

Найсмішніше і найсумніше в цій ситуації було те, що Нишпорка й не хотів бути коханцем Аліни. Це передбачає певну стабільність і тривалість у часі. Розбалуваний жінками, Нишпорка був згоден радше на одноразове використання тієї чи іншої красуні, ніж на тривалі почуття до неї. Це звучало цинічно, але вберігало від багатьох неприємних моментів у житті.

38

Нишпорка вирішив, що називається, залягти на дно. Якщо зателефонує Аліна й запропонує зустрітись, – завжди знаходитиме якусь причину, аби цього не сталося. Зрештою, нехай зрозуміє, що він не підходить на роль коханця. Правда, сам Нишпорка ще не знав, чи довго він витримає без Аліни. Можливо, завтра й побіжить до неї.

Вдома було відносне перемир'я зі Славком. Для Нишпорки було головним, що в квартирі нема Наталки. Він ніби змовився з сином узагалі не згадувати її імені.

Юля теж не телефонувала, і Нишпорка на дві доби засів у глуху оборону, відпочиваючи і від сексуальних пригод, і від розслідувань убивств.

Інтуїтивно відчував, що довго так тривати не може, а тому використовував кожну хвилинку, аби привести до ладу думки і продумати хід подальшого розслідування. Йому хотілося нарешті не йти за злочинцем, а випередити його бодай на крок, не дати вбити ще одну людину.

Дивно, але й Аліна ці дві доби, поки Нишпорка не виходив із квартири, теж ніби забула про його існування.

Лише Киця насолоджувалася перебуванням господаря вдома. Ну, це він так думав, що є її господарем, а насправді…

39

Якби Нишпорці хтось сказав тоді, що він втікає не від Юлі чи Аліни, а від самого себе, то він, мабуть, і погодився би з цим. Але через дві доби, під час яких Нишпорка добровільно не виходив із квартири, події почали так стрімко розгортатися, що втеча від самого себе здавалася вже дріб'язковим звинуваченням.

З іншого боку, Нишпорка розумів, що доля дала йому можливість відпочити перед вирішальним етапом у розслідуванні вбивств дрогославців.

Зранку йому зателефонував начальник Дрогославського відділу поліції й з претензією в голосі сказав:

– Вбили колишню секретарку міської ради та прибиральницю, які бачили вбивцю, котрий ішов до кабінету першого заступника міського голови, щоби звідти вбити пані нотаріус. Як ти здогадуєшся, їх вбили пострілами в серце.

Нишпорка розумів, що означали ці слова підполковника особисто для нього. Насамперед на очах руйнувався міф про те, що чоловікоподібна жінка вбивала дрогославців. Аліна розкрила Нишпорці на це очі, але, зрозуміло, що він ще не був готовий публічно визнати свою помилку.

А ще своїми претензіями підполковник ніби нагадував Нишпорці, що той обіцяв допомагати слідству в розшуку вбивці. Це було не зовсім так, бо Нишпорка провадив власне розслідування, і слідчих з Дрогославського відділу поліції чи прокурорів йому не треба було.

Втім, у даній ситуації вже не важливо, кому дістанеться цукерка чи хто отримає чергову зірочку на погон. Гинули люди – і треба було негайно спинити маніяка.

40

Нишпорка поїхав з підполковником до лісу, де з інтервалом в добу сталося два вбивства.

Начальник Дрогославського відділу поліції пояснив, що спочатку вбивця, мабуть, тренувався, бо намалював цеглою на дереві чи то коло, чи серце, чи квадрат, а вже потім убив свої жертви. Спочатку це була колишня секретарка міської ради, а через добу на цьому ж місці, – прибиральниця.

– Ти дивись який зухвалий тип! – Підполковник люто хитав головою і світив очима, мов фарами. – Убив вдруге під цим самим деревом, коли ми вже зняли звідси своїх людей.

Нишпорка виразно глянув на слідчого, який вів цю справу і свого часу хотів засадити його, звинувачуючи у вбивстві дрогославців. У них що, нема більше людей у відділі поліції?

Той, на диво, правильно зрозумів цей погляд і сказав:

– Я допитував родичів колишньої секретарки міської ради і прибиральниці. Вони кажуть, що ніхто до них не приходив, не телефонував. Чому ті опинилися в лісі, вони теж не знають.

41

Нишпорці зателефонувала Аліна:

– Прийшов ще один лист від убивці. Приїжджай!

Слідчий підкинув його до редакції. Всю дорогу вони мовчали. Нишпорці здалося, що той хоче попросити в нього вибачення за ті безпідставні звинувачення буцімто у вбивстві дрогославців. Але це йому, мабуть, таки здалося.

Аліна була стурбованою:

– Здається, той козел знову не хоче друкувати листа.

"Тим козлом" був головний редактор "Дрогославської зорі".

Нишпорка читав листа, який ряснів виправленими Аліною помилками.

Дрогославець обіцяв і далі убивати випадкових людей, якщо не опублікують його листа.

– Але він убиває не випадкових людей, а свідків, – зауважив Нишпорка.

– Що? – не зрозуміла Аліна.

– Колишня секретарка міської ради і прибиральниця бачили вбивцю, – пояснив Нишпорка, – коли той зайшов до кабінету першого заступника міського голови, щоби звідти вбити пані нотаріус.

– А-а-а, — протягнула вона, замислюючись про щось своє, і стала набирати на комп'ютері якийсь текст.

Дрогославець погрожував у листі: "Якщо в наступному номері не буде опублікований мій лист, я вбиватиму не лише тих, хто в списку дванадцяти, а й інших дрогославців".

Аліна була занадто заклопотаною, щоб помітити Нишпорку, який пішов геть. Це його влаштовувало.

42

До кінця дня Нишпорка оббігав пів-міста і склав словесний портрет убивці.

Знову жінка. Вродлива. Невисока. Чорне волосся. Все!

Саме таку жінку бачили в трьох місцях. Спочатку вона крутилася в лісі біля хатинки, в якій жив адвокат, а потім біля будинків, у яких жили колишня секретарка міської ради та прибиральниця. Співпадіння? Можливо. Але ж інтуїція підказує Нишпорці, що це не так.

Світ точно зійшов з розуму. Чому жінки вбивають? Їм би народжувати!

Прийшло до думки, чому чорноволоса так явно світилась. Непрофесіоналка? Чи, можливо, розуміла, що її й так не впізнають, бо в житті вона інша?

Коли лягав спати, хотів зателефонувати Аліні й розповісти їй про чорноволосу жінку. Стримався. Вона ще може заговорити про кохання, а він не готовий зараз підтримувати з нею такі стосунки.

43

Нишпорка вже хвилин п'ятнадцять сидів у приймальні начальника Дрогославської податкової інспекції. Туди-сюди снували якісь люди, а секретарка й не думала запрошувати його до шефа, хоча він і сказав, що в нього дуже важлива справа. Можна подумати, що тут дурницями займаються!

Нарешті Нишпорка не витримав і сам пішов у напрямку до кабінету. Секретарка у школі, мабуть, завжди була першою на стометрівці, бо він не встиг дійти до дверей, як вона виросла перед ним. Груденята у неї були спокусливими. Четвертий розмір – визначив він на око.

Двері відчинились – і через голову секретарки Нишпорка побачив за столом начальника Дрогославської податкової інспекції. Із кабінету виходив один відвідувач, а інший повз Нишпорку мав намір зайти туди. Головний податківець міста миттєво оцінив ситуацію й наказав секретарці:

– Пропустіть Нишпорку!

Коли вони поручкались, Нишпорка без зайвих передмов нагадав начальникові Дрогославської податкової інспекції, що той є шостим у списку дванадцяти, а після вбивства адвоката залишається мішенню номер один для маніяка.

Схоже, ця новина не дуже засмутила податківця. Або він був аж занадто оптимістичною людиною, щоби зважати на такі дрібниці, як власне життя, або фаталістом, коли розумієш, що від долі не втечеш.

– Фірма пана Костіва вже пропонувала мені охорону, – сказав він, широко всміхаючись, але я відмовився. Чомусь вбивають саме тих, кого вони охороняють.

Нишпорка виклав останній козир, який мав:

– Є підозра, що людей вбиває низькоросла жінка, в якої чорне волосся.

Начальник Дрогославської податкової інспекції серйозно подивився на Нишпорку і запитав:

– А як ви платите податки із незаконної приватної детективної діяльності?

Поки Нишпорка мудрував, що ж має йому відповісти, той попросив секретарку викликати до кабінету деяких співробітниць.

Нишпорка піднявся з крісла, бо подумав, що то йдуть по його душу, але коли до кабінету увійшло четверо низькорослих чорноволосих жінок, зрозумів, що з нього відверто насміхаються.

– Яка з них? – запитав, широко усміхаючись, начальник Дрогославської податкової інспекції. – Має бути ще снайперська гвинтівка?

Нишпорка хотів, було, сказати йому, що краще би він очолював журі на конкурсах краси, але стримався.

– Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників, – саркастично зауважив Нишпорка, коли йшов із кабінету.

– Сплатив податки – спиш спокійно, – почув услід і відчув на своїй потилиці важкий погляд начальника Дрогославської податкової інспекції.

44

Здавалось, Аліна спеціально чекала на нього, коли він вийшов із приміщення Дрогославської податкової інспекції.

– Привіт! – Вона сяяла від щастя і простягнула йому два останні номери "Дрогославської зорі".

–Привіт, — буркнув він. – Що там?

– Мої статті. – Щастя вже не було, але усмішка на вустах за інерцією ще світилась.

– Про що?

Який ти сьогодні нудний, Нишпорко! Мабуть, Аліна так лише подумала, але він це почув по-справжньому.

– Про дітей тих, кого вбив маніяк. – Аліна згасала на очах.

– Прочитаю, – сухо відповів він.

Тоді вона зайшла з тилу:

– А у мене вдома є справжній закарпатський коньяк і правдивий чорний шоколад. Бачу, що хлопчик скучив за мною.

Вона скерувала погляд униз, і Нишпорка відчув, що в нього справді щось там ворухнулось. Відьмочка вона, чи що?

Від спокуси його врятувала Юля. Вона якраз телефонувала. Нишпорка подивився на дисплей мобільного телефону, але не відповів на дзвінок.

– Юля, – здогадалась Аліна.

–Я біжу, – сказав Нишпорка і пішов, спочатку поволі, а потім з кожним кроком набираючи швидкість.

А не хотів він їй нічого пояснювати. Якби в ту мить озирнувся, то прочитав би ненависть у погляді Аліни.

45

Щойно Нишпорка зник за поворотом і Аліна вже не могла його бачити, як знову зателефонувала Юля. Він зрадів, але його відразу ошпарили окропом:

– Ти вже навіть слухавку не береш, – коли бачиш Аліну, – сухо сказала Юля.

Нишпорка помовчав.

– Коли я її побачу, мені втікати на інший бік вулиці? – парирував.

Це чомусь розсмішило Юлю.

– Так і зроби, – сказала вона.