Танго - Білик Іван

Було б хоч вогнище розікласти. Але вилазити зі схованки не наважився. Зрештою, якщо хижаки не винюхали його за цілу ніч, то перед світанком боятись нема чого. Певно, всі жертви, визначені на сьогодні, вже впали, й хижаки додивляються свій перший ситий сон.

Сергій нарешті зовсім заспокоївся й непомітно задрімав. Прокинувся від згуків, які линули над озером. Вона!.. Знову співає… Ряжанка слухав пісню, неспроможний навіть поворухнутись. Повільно виринало з-за лісу велике червоне сонце, немов розбуджене й приємно здивоване врочистим гімном на свою честь. А мелодія то здіймалась над уранішніми хвилями, то стихала, потім переходила в трагічне тужіння й знову вривалась. Сергій лежав у човні, вистеленому духмяним тропічним зіллям. Не бачив, хто співає, але дівчина ніби стояла йому перед очима, втілення незрозумілого, незбагненного трагізму.

Ряжанка перебував під гіпнозом, у якомусь трансі, екстазі. Якби був здатний міркувати, певно, подумав би про таємничу силу мистецтва, що межує з чарами. Але він не міг мислити. Він лише слухав. Незчувся навіть, як майже над головою в нього повітря перекреслила лискуча бронзова стрічка, впала у хвилі, здійнявши водограй синювато-білих бризок і за секунду-другу виринула звідти звичайною дівочою голівкою з мокрою косою.

Але така несподівана метаморфоза ще дужче спантеличила Сергія. Коли бронзовошкіра німфа вийшла з води й попрямувала до скелі, не владний був поворухнутись. Вода срібними краплинами збігала з пліч і грудей, чорна, як смола, коса пооблипала навколо гнучкого стану, перетягненого в попереку тонкою куценькою пов'язкою вище колін. Дівчина йшла гордовито, мов лебідка, вигнавши гарну голівку, не помічаючи Сергія. Погляд її був спрямований на верхівку скелі. Дзвінко рипів пісок під мокрими ногами. Ряжанка підсвідомо порівняв дівчину з незграбною сестрою Буенавентури. Навіть порівнювати гріх. Юна русалка наблизилась так, що вже добре виднілися риси її обличчя. Високі в'юнкі брови, трохи навкіс поставлені великі очі з довгими загнутими віями, пухкі темні вуста й над ними тонкий, різьблений і ледь горбкуватий ніс, жіноче підборіддя. Гладенькі рівні руки нагадували золотих кауканів, коли красуня обтирала краплини води з пліч і невеликих міцних грудей із чорними вершечками. Стрункі ноги ступали повільно й твердо. В усій поставі дівчини, в її рухах, а надто у виразі обличчя було щось таке, чого Сергій не міг збагнути. Незвичайна врода співжила з якоюсь нестримною дикістю. Подібне можна спостерегти лише в сарни або молодої пантери. Але ж отой вираз, вираз!.. Годі його й порівнювати з чим-небудь. Колись Ряжанка бачив картину. Вона тоді надзвичайно вразила його. Жанна д'Арк стоїть на багатті. З-під ніг їй хижо вихоплюються перші язики полум'я. І очі цієї єретички… Ні, ні, то зовсім різні речі… Напевно ж? Але обличчя оцієї бронзовошкірої дівчини чимось нагадує лице легендарної француженки.

Кроків за десять від скелі індіянка раптом стала як стій: помітила білу людину. Велично-трагедійний вираз умить зник. Тепер вона була звичайним переляканим дівчиськом. Очі широко розплющені, вуста напіврозтулились, оголивши верхній ряд чималих, але рівних та білих зубів.

Сергій отямився. Йому раптом зробилось невимовно соромно за свій учинок. Адже ж він, мов той вуграстий школяр, стежив зі схованки за дівчиною, яка купалася, думаючи, що поряд нікого нема. Звичайно, він не сподівався такого, але факт є фактом.

Сергій відчув, як червоніє, як займаються вогнем кінчики вух. Він поворухнувся в човні й сапнув повітря. Звичайно, розумного тут нічого не скажеш, однак…

Але дівчина зірвалась і дременула геть, тривожно озираючись на всі боки, мов налякана антилопа. Та ліворуч була вода, а праворуч, ледь одступаючи від берега, здіймався прямовисний бескид. Ген далі базальтова стіна знову змикалась із водою. Добігши туди, індіянка з розгону вбрела у воду, здійнявши віяло бризок, озирнулась. Біла людина за нею не гналася.

Забрівши до пахів, дівчина сторожко пантрувала. Коли ж за півгодини пересвідчилася, що Сергій і не збирається вилазити з-під скелі, попростувала назад. Тоді Ряжанка підійшов до води й відвернувся. Він слухав, як дзвінко рипить пісок під її ногами, й чекав, що буде. Рипіння дужчало й дужчало. Потім ущухло. Натомість пролунав різкий горлянистий вигук. Ряжанка повільно обернувсь. Дівчина стояла кроків за десять від човна й щось сердито казала. Очі її спалахували чорними іскринами.

Сергій стенув плечима, мовляв, не розумію, але не міг видобути жодного слова. Молода індіянка почала показувати руками на човен. Ряжанка приступив до скелі. Дівчина робила знаки — відтягни човен геть! Він підкорився, попхнув пірогу ще далі, але це її не заспокоїло. Вона продовжувала махати рукою: далі, далі! Сергій знову нахилився до суденця й допхнув його майже до самої води, а коли випроставсь і озирнувся — чи годі — аж очі витріщив: індіянка випарувалась, розтанула в повітрі, мов мара! Він потер долонями обличчя. Що за халепа! Не сон же то, хай йому дідько!.. Підійшов до скелі, потім ще раз озирнувся. Дівчина зникла так само несподівано, як і з'явилась.

Ряжанка прискіпливо обстежив кожен виямок у базальті, обмацав поглядом усю смужку білого піску. Але сліди вривались коло самісінької скелі. Сергій полапався за чоло. Ні, таки пропасниця тут ні до чого. Або ж це, всупереч усім законам природи, якась чаклунка, або… або він зараз утратить глузд…

Сергій у нестямі побіг до човна й із забобонним острахом знову зиркнув угору. Мокру від спекоти спину продерло морозом. На вершечку чорної скелі маячіла бронзова постать.

Він стояв, аж поки йому ноги не затерпли. Потім сів па бортик піроги. Індіянка була мов статуя. Сергій би нарешті повірив у це, коли б вітер не загравав з її довгою і смолянистою косою. Так спливло кілька годин. Ополудні ж, коли сонце ставало в зеніт і незахищеній людині було важко відітхнути, вона раптом зникла, й за якусь хвилину опинилась унизу.

Сергія вже ніщо не дивувало, навіть те, що дівчина легко здолала скелю, як долають, скажімо, густу пелену туману.

Вона підійшла до нього майже впритул. В очах її не було ні жаху, ні люті: струмилося чи не здивування. Дівчина мовчки питала в нього, чому він не йде звідси. Це Сергій добре розумів, але не рухався з місця. Вона підступила до води й сіла на мокрій смужці піску, підібгавши по-індіянському обидві ноги.

За ввесь день вони не промовили одне одному й півслова, лише інколи перезирались. А ввечері, як сонце закотилося за чорне бескеття скелі, вона звелась на ноги й мовчки попрямувала до того виямка, де сю ніч ночував Сергій. Його не бентежило, коли дівчина всім тілом лягла на скелю, й чималенька брила раптом відсунулась, утворивши продухвину.

Юна індіянка мовчки глянула на нього й пірнула всередину. Брила знову стала на належне місце. Сергій почекав, доки дівчина покажеться вгорі, й сів у човен…

Заночувавши на пристані, наступного дня він приплив до скелі перед обідом. Ще здаля його зустріла дивна пісня. Дівчина, як молода пальма, похитувалась на вітрі. А коли пірога черкнулась об узбережний пісок, вилізла з потаємного ходу. Очі в неї були сумні. Індіянка промовила кілька слів, з яких Сергій зрозумів лише одне: "грінго".

Він тицьнувся вказівним пальцем у груди й назвав своє ім'я. Дівчина розуміюче кивнула головою, показала на себе й теж відрекомендувалась:

— Танго.

Відтоді вона щодня зустрічала Сергієву пірогу й уже не вилазила через тунель, а ластівкою кидалася зі скелі у воду. Потім виходила на берег і сідала поруч. Танго знала кілька іспанських слів, а в її мові Сергій упізнав чимало згукосполучень, схожих на ті, що вживають тальтальці. Але розмовляли вони мало, здебільша сидячи мовчки в холодку піроги, підпертої двома жердинами. Мовчали й тільки час від часу дивились одне одному у вічі. В неї вони були гарні й сумовиті. Сергій думав про них удень І вночі. Звідки той сум? Що точить душу цієї дівчини?

Одного дня, коли тінь від скелі накрила човен, Танго, яка саме щось намагалась розповісти Сергієві, раптом звела очі горі й аж сіпнулася. Ряжанка перехопив її погляд. Йому здалося, що на вершечку скелі промайнула якась постать. Танго посмутніла й замовкла.

Він спитав у неї:

— Що там?

Але дівчина лише сумно-сумно поглянула йому у вічі. Тоді звелась на ноги. Він теж. Танго торкнулась долонями до його щік і, рвучко крутнувшись, побігла до печери. Сергія обхопило тривожне передчуття. Він не знав, що сталось, чому Танго так схвилювалася. Стояв, не зводячи очей з того місця, де в скелі зникла ця дивна істота, чекав, що вона ось-ось вирине звідти знову, але кам'яна стіна лишалась німою й незворушною, неначе не мала жодної причетності до того, що відбувалось на білому світі.

У серці спахнула лють на це байдуже кам'яне громаддя. Він метнувся туди, де ще не встиг вичахнути слід маленьких дужих рук Танго. Та як не натискав на брилу, скеля й не поворухнулась. У кущах озвався глузливий голос: "Сер-це кра-су-уні…" Ряжанка ще дужче озлився. Підняв з піску мушлю й пошпурив нею в невидимого вівчарика. Пташка пурхнула й зникла за скелею, невдоволено пінькаючи.

Попосидівши під базальтовим мисом до пізніх полуднів, Ряжанка вліз у човен і відіпхнувсь. Усередині йому немов щось урвалося. В цій скелі лишилась частка його самого. Це вже він чував усім єством своїм, і ніхто не зміг би переконати його в протилежному.

Наступного дня Танго не з'явилась. Озеро мовчало. Здавалося, воно все розуміє й, затамувавши подих, чекає чогось лихого й невідворотного. Як і вчора, тихо плюскотіла об борт піроги блакитна хвилька, але над нею вже не линула тужлива й урочиста пісня бронзової дівчини з дивним, і пекучим, і трохи неземним ім'ям Танго.

Не було її й за день, і за два, й за три дні. А Сергій уперто їздив під скелю. Він занехаяв роботу. Коляда, який устиг повернутися з Малої Українки й привести цілу валку робітників, дивився на нього з похмурою посмішкою. Мігуель навіть співчутливо поспитав, чи не потребує сеньйор його допомоги, чи, бува, не заслаб. А молодий індіянин узагалі уникав розмовляти на теми, що не стосуються безпосередньо служби.

Щоразу, виїжджаючи з гирла річечки, Сергій із затамованим сподіванням наслухав, чи не пролунають оті до болю знайомі й такі потрібні йому згуки, але озеро стрічало його тим самим мовчанням.