Золотий Ра - Білик Іван

— Але я дуже шкодуватиму, якщо Апрій образить тебе. Цей нездара зовсім не такий справедливий.

Не зважаючи на попередження Аб-мосе, Патарбеміс повернувся з полком до Мемфіса, а за два тижні надійшла новина, ніби фараон справді обкарнав йому ніс і вуха. Заколотники спочатку не повірили чуткам, адже Патарбеміс був одним з найзначніших радників Апрія, та невдовзі до бунтівного міста почали стікатись вої з інших міст Єгипту.

— Апрій — син не доброго Осіріса, а злого Сета! — обурювались вони.

Чутки виявились правдою.

А згодом пішли ще неймовірніші чутки: нібито Апрій веде тридцятитисячне наймане військо.

Тепер головним вождем заколотників став Аб-мосе.

— Боги відібрали розум у фараона, — сказав він. — Фараон веде чужинців проти свого народу! Такого досі не було...

Під рукою в Аб-мосе було вже добрих п'ятнадцять тисяч єгипетських воїв, які й досі прибували з ближніх і далеких міст, відкидаючись од жорстокого нерозумного фараона, який полюбляв усе чуже. Але проти тридцятитисячного війська вони довго не змогли б вистояти, до того ж у стані заколотників бракувало доброї зброї та достатнього запасу харчів.

— Зате ми битимемося проти чужинців! — нагадав Хефрен.

Воєводі Аб-мосе це нараз видалось вирішальним, і він удячно ляснув Хефрена по бритій голові. Хефрен замахнувся й теж його ляснув. Обидва заколотники схопились в обійми й з хлоп'ячими вересками покотилися по землі.

— Хотів би я мати такого фараона! — сказав Хефрен. — А не священну мумію на троні.

Аб-мосе у відповідь лише розкотисто зареготав.

Але Хефрен мав слушність.

Повстанці нараховували п'ятнадцять тисяч бойових сокир, вони майже не мали колісниць і кінноти, зате мали перед собою священну мету: прогнати з рідної землі нахабних чужинців, які зневажали їхню мову та їхніх богів.

А ці чужинці воювали з ними за гроші.

Вирішальна битва між найманцями фараона та єгипетськими воями відбулася біля фортеці Момемфіс у день літнього сонцестояння, коли в Нілі почала прибувати вода.

— З таким закутим у бронзу військом я міг би виступити проти будь-якого бога! — самовпевнено оголосив перед битвою фараон. — Я раз і назавжди провчу свавільних нікчемних єгиптян і змушу їх плазувати в пилюці!

В цій битві його найманці справді не жаліли життя, поле перед Момемфісом укрилось трупами, вдягнені в мотузяні панцирі вої падали як снопи, і все-таки єгиптяни боронилися на своїй землі від чужинців, тож їм допомагали навіть рідні боги.

Битва тривала з ранку до пізнього вечора. Аб-мосе не мав чим захищатися від фараонових колісниць, через те поставив лучників та воїв із пращами, які закидали стрілами й камінням колісничих та їхніх жеребців, утікаючи перед надітими на осі коліс довжелезними сталевими ножами.

Кінноти Аб-мосе теж майже не мав, але ковалі, готуючись до битви, накували залізних "скорпіонів", тож чимало фараонових найманців уже позсідало з покалічених коней і пішки відбивалось од єгипетських сокир.

Аб-мосе ввесь час намагався розшукати в пеклі битви фараона, та його спроби зводились намарне. До того ж доводилося раз по раз підбадьорювати знесилених воїв, найбільш охлялих виводити з січі й повертати їм сили шматком просяника чи кухлем води, а зранених перев'язувати. Це, звичайно, робив не сам Аб-мосе, але він мусив пильнувати, яке крило раті гнеться під тиском фараонових лав, щоб кинути туди вчасну підмогу, затулити пробоїну й не дати найманцям змоги просочитись у єгипетський тил.

І надвечір єгиптяни почали змагати свого фараона.

Аб-мосе побачив його аж уночі, коли на східному небокраї з'явився рожево-блакитний променистий Сіріус, а десь далеко позаду буботів розбухлий водами невидимий Ніл.

— Це той, що нахвалявсь обкарнати тобі ніс і вуха, — сказав Хефрен. — Тепер ми самі це йому зробимо!

Він вихопив з-за пояса пощерблений у битві бронзовий ніж.

— Не чіпай богорівного, — втомлено махнув рукою Аб-мосе. — Хай живе стільки років, скільки відміряв йому божественний пес Анубіс.

— Тоді ми зробим ось так!.. — Хефрен здер з голови фараона позолочену шолом-корону, надяг на голову Аб-мосе й розглянувся. Довкола стояли вої з розпашілими від крові сокирами в руках. Аб-мосе перехопило подих. Він хотів був скинути шолом, але вої хрипко закричали:

— Тепер ти наш фараон!

Так на єгипетському престолі опинився простосмертний член касти воїв.

Спочатку Аб-мосе обрав своєю столицею місто Саїс, у якому раніше був царським воєводою. Саїсці любили веселого воєводу ще в ті часи, прийняли його тепер і як нового фараона, а мемфіські жерці та колишні царські сановники, напевно, погордували б ним.

Палац у Саїсі був просторий і гарний, тепер тут днями й ночами товклися друзі нового фараона й пили з ним вино. Бувало в палаці й кілька сановників колишнього володаря, серед них — покалічений і спаплюжений Апрієм Патарбеміс. Ці люди були дуже потрібні в палаці, бо Аб-мосе та його друзі зналися тільки на тонкощах війни, а ті стали порадниками в державних справах.

Першим зробив йому зауваження Патарбеміс:

— Ти не повинен товктися в юрбі свого палацу та на вулиці.

— Саїсці вже багато років бачать мене на площах та вулицях і звикли до цього, — засміявсь Аб-мосе. — Інакше вони можуть подумати, що я теж богорівний.

— Кожен фараон стає богорівним. Інакше народ перестав би схилятися перед ним.

— Тоді схились переді мною: бажаю випити з тобою по келиху вина!

В палаці Аб-мосе так само лилось вино й бриніли струни грецької кіфари. Аб-мосе не прогнав усіх чужинців з єгипетських міст, навіть скинутого фараона Апрія прикликав на щоденні бенкети. Особливо ж палко вітали тут усі рабиню грека Ксанфа Родопіс. Вона була з народження фракіянка й уміла чудово танцювати й грати на подвійній сопілці. Друзі молодого фараона платили шалені гроші за усмішку чарівної Родопіс.

А за мурами палацу поступово бубнявів новий заколот.

Вої й городяни вже з неприязню дослухалися до звуків сопілок і кіфар.

— Все знову стало, як і було, — ремствували вої, яким не було ходу в палац. — Бракує нам ще тільки греків у бронзових обладунках, але скоро й до цього доживемо.

На площах і вулицях почали говорити, нібито Аб-мосе збирається одружитись із донькою Апрія — красунею Нітетіс.

Це було останньою краплею. Ну, рабиня Родопіс — то одне, а донька скинутого фараона!..

Ввечері вої облягли палац. Варта замкнула браму, але вони кидали в браму каміння й кричали через мур:

— Усе повернулося до старого!

Аб-мосе зрозумів, що ці люди, які нещодавно посадовили його на престол, тепер зневірились і розчарувалися в ньому. Він вийшов до натовпу й спитав:

— Чого ви хочете?

— Віддай нам Апрія! — крикнув хтось.

Аб-мосе впізнав голос Хефрена. Вустами його найпершого воєводи промовляв народ. "Але чому він опинився серед натовпу, — подумав Аб-мосе, та тут же сам відповів на своє німе запитання: — Поки в палаці старий фараон, ніхто не повірить новому фараонові".

— Приведіть його сюди! — звелів Аб-мосе своїй сторожі, яка стояла позаду півколом з бойовими сокирами в руках.

Незабаром Апрій потонув у розтелесованому натовпі. Бальзамувальники-парасхіти потім і слідів його не знайшли.

Але клопоти нового фараона не скінчились.

Патарбеміс увесь час йому торочив:

— Хіба фараони так себе поводять?

— А що я мушу робити? — спитав Аб-мосе.

— Сидіти на троні й вирішувати державні справи, а не гасати верхи в стані воїв та на ринку серед жінок.

— Я й так півдня клопочуся державними справами.

— А з обіду влаштовуєш бенкети й до самої ночі слухаєш оту чаклунку Родопіс.

Аб-мосе незлобиво посміхнувся зі свого стражденного приятеля й радника:

— Стрілець напинає свій лук лише тоді, коли в цьому є потреба. А після бою знову знімає з нього тятиву. Інакше пропаде пружність лука.

Понівечене обличчя Патарбеміса спалахнуло вогнем, особливо рубці відтятих вух і носа. На таку думку проклятий фараон Апрій не спромігся за все своє життя.

Відтак у палаці й далі сміялася подвійна сопілка й плакали струни кіфари, і все-таки в чомусь мав слушність нещасний щирий Патарбеміс...

Це виявилося пізніше.

Якось уранці, під час обговорення в тронному залі карального походу проти мідян, які намагалися захопити належне єгиптянам фінікійське місто, головний воєвода Хефрен сказав:

— Округи Західної дельти надіслали вдвічі менше воїв...

— Чого раптом? — спитав Аб-мосе.

Хефрен дивився під ноги, стояв похнюпившись і тільки сопів. Таким розгубленим Аб-мосе ще його ніколи не бачив. Хефрен відповів після багатьох наполягань:

— Старійшини касти воїв кажуть, мовляв, треба молотити пшеницю й рис...

— А ще що вони кажуть? — наполягав Аб-мосе, підсвідомо відчувши, що найголовнішого Хефрен не згадав.

— Кажуть, тепер не старі часи... Тепер на престолі сидить фараон з нашої ж касти... Хай трохи пожде...

В тронній залі повисла тиша.

Тепер кожен усе розумів, але ніхто не відав, як зарадити біді. Щось було втрачено на самому початку. Вранці Аб-мосе звелів:

— Скличте старійшин усіх каст Верхнього й Нижнього Єгипту.

За два тижні по тому він улаштував для тих старійшин бучний бенкет. Ритуальне омовіння ніг старійшинам робили в широкій і важкій золотій мисі, в яку потім же всі й плювали та сякали носи. Старійшини були дуже втішені бенкетом, вони по-панібратському розмовляли з молодим фараоном і приязно ляскали його по бритій голові. То було ознакою найщирішої прихильності.

Після бенкету фараон запитав:

— А миса в мене, правда ж, гарна?

— Дуже добра для плювання та миття ніг! — відповів старійшина касти жерців за всіх присутніх. У голосі його чувся глузливий смішок. Отже, каста жерців і досі не змирилася з новим фараоном.

Так подумав Аб-мосе, а вранці наступного дня викликав до себе найталановитішого карбувальника й поцікавився:

— Вмієш карбувати богів?

— Умію.

— Тоді викарбуй мені якомога більшого Ра.

По тривалому часі карбувальник показав йому свою роботу. Аб-мосе лишився задоволений і звелів поставити божий образ посеред найгамірнішого міського торжка.

Це сподобалось городянам і гостям Саїса. На високому й лискучому кам'яному стовпі стояв викарбуваний з ясного золота сонячний бог Ра, що протинає мечем змія, даючи народитися новому дневі. Богомольці один з-поперед одного приносили жертви під новим ликом стародавнього божества.

Аб-мосе знову зібрав на бенкет старійшин каст Верхнього й Нижнього Єгипту, а перед гощенням запитав їх:

— Чи сподобався вам золотий Ра на міській площі? Старійшина касти жерців підніс молитовно руки долонями догори:

— Великий і вічний бог Денного світила, всеблагий і непереможний Ра-Амон, батько й цар богів небесних, земних і підземних! Схилімося перед сяйвом Амона-Ра!..

Під час обмивання ніг Аб-мосе мовив до старійшин:

— Пам'ятаєте оту велику й важку золоту мису, в якій ви мили ноги і в яку потім плювали?

— Для цього діла то була дуже добра річ! — відповів старійшина касти свинопасів.

Тепер тієї миси вже не було: старійшини обмивали ноги в глибокій срібній помийниці.

— З миси я звелів карбувальникові зробити божество, якому ви всі так щиро поклонялися, — сказав Аб-мосе.

Не дочекавшись відгуку, він пильно глянув на своїх збентежених гостей:

— Зі мною сталося майже те саме, що й з отією мисою...