Правда Кобзаря - Барка Василь
Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають ...
І дим хмарою заступить Сонце перед вами ...
Та й засудять, і премудрих Немудрі осудять.
То — візія майбутнього розсуду між гордістю дворянства, а після нього комуністичних панів чи "Нового класу" (за висловом Джіласа в його славетній книзі про клясовість комунізму), як повновладної сторони, а напроти неї — мудрістю народною: кріпаків колишніх і теперішніх, в колгоспній недолі.
Ідеал поета: правда отих мудрих людей, що знаходять і бережуть її, вонгі — її подвижники, і такими повинні бути всі люди, без винятку, бо в тому подвижництві криється людський сенс життя.
Цей висновок в "Кобзарі" на цілий вік попереджує філософію Альберта Камю, остаточно зфор-мовану серед обставин західньої Европи після падіння нацизму в руїнах II світової війни.
Часом і тепер чути нарікання декотрих визначних авторів на "порожнечу", але то переважно — вираз особистої розчарованости. Для сучасного покоління Захід, за довгі століття, наскарбував багатство духовної творчости, повної правд. Хто любить їх і шукає, тому відкриваються побудови з невмирущими цінностями. Вже годі говорити про саму ниву життя, в якому джерела правди б'ють повсюди. Також світучий духовний космос Божих істин приступний кожному шукачеві без винятку. Ці дійсні правди дають зміст для душевного життя і наповнюють його сферу. Лихо в тім, що втрачаємо любов до них і бажання їх шукати; губимо або просто руйнуємо поняття про їх цінність, як осиовну цінність людського життя на світі. Заміняємо їх "ідеологіями" з "ізмами", після чергового розчарування в яких нарікаємо на порожнечу, бо самі маємо в той час порожнє серце, спотворивши і поранивши його в нетрах ідеологічно-системних оман. Зневірений в розчарованих екзистенціялістах,
Камю прийшов до висновку: всі здобутки культури втрачають ціну без моральних правд.
Між іншим, тут близько до розгадки, чому такий здобуток радянщини, як соцреалізм в літературі і мистецтві, є порожній і безплідний на верхів'ях творчости. Згадаймо слова Достоевського: про його любов до "реалізму в мистецтві" і незадоволення, бо якраз тоді в мистецтві бракувало ".морального центру".
Без нього, заміненого політичною "кудивітервіє-вщиною", залежною від погоди в Кремлі, соцреалізм становить пустоцвіт з безліччю сірих наростів, званих "досягненнями" радянського письменства. Ними в тому письменстві скалічено і задушено моральний сенс творчости. Во при світлі моральних правд розкривався осуд всього насильства в режимі, що позбавив життя першої вартости його.
В той час француз Камю вибрав на завінчання своєї філософії — висновок про посвяту людини в охороні правди, свободи і справедливости, ствердивши, як найвищу цінність життя, цю споконвічну чесноту, так строго бережену в народі.
Загальновідомо: "мужицька правда колюча, а панська на всі боки гнуча". І віддавна так — люди з глибин народного життя воліли вмерти, ніж служити неправді.
Перші християни: гебреї, римляни, греки та інші, вмирали в страшних тортурах, але не згоджувалися вчинити те, що становило дуже грішну неправду для них: вкинути кілька зернин пахощу в жертовний огонь перед статуєю цезаря, бо це було знаком признання його за божество.
Численні тисячі прихожан і священиків прийняли в Україні мученицьку смерть, відмовившись відступити від Ісуса Христа.
Ця прикмета народної вірности правді, понад всі нещастя, муки і саму смерть, знайшла собі могутній вираз в характері Шевченка, і визначила його долю.
Його догранична вірність правді висловилася через "Кобзар", від поеми до поеми, проймаючи їх, як живий огонь, що породив їх зміст, красу і дужість. Без неї для Шевченка весь світ позбавлений сенсу існування.
Чи буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.
Якраз тут кордон розділяє Шевченка і теперішніх радянських поетів, які на всі очі бачили "масовий терор" і тепер бачать, але вицвірінькують оди, прославляючи зло; відрами в поезії вергають запашну смолу, воскурячи кожному супостатові.
До речі, Шевченко ж винайшов чудові "захалявні" книжечки: для поезій, звернених проти гнобителів і їх людоагубної химери, призначеної заміняти собою правду.
Дію химери передбачали великі письменники-яс-новидці: Ґете, Гоголь, Бальзак, Достоєвський, Герг цен, Толстой, Франко та інші.
В 1852 році Г. Фльобер записав висновок від спостережеш" над соціялістами, своїми сучасниками:
"На думку СОЦІАЛІСТІВ, ідеалом держави являється якесь величезне чудисько, що поглинає всяку індивідуальну діяльність, всяку особистість і думки... в глибинах цих вузьких ду-шиць таїться чисто жрецька тиранія: "необхідно все урегулювати, все переробити, все перебудувати на нових началах" тощо. Нема такої глупоти, нема такого пороку, який би не був причетний до їх мріянь".
Для Івана Франка таким облудним чудиськом була комуністична теорія про боротьбу клясів і пролетарську диктатуру. Він, скартавши марксистів за неї, як облудників, подав вірний прогноз: що комуністичні державці матимуть жахливішу владу над життям і долею мільйонів, ніж найпонуріші деспоти в історії.
Письменники, що стояли на сторожі коло шляхів народної волі, крізь замовлений морок десятиліть і цілого віку прочували і проваджували образ неправди, як чудиська; попереджували про його чорну дію.
Вчили вірности істині.
В поетичній філософії Шевченка є струнка єдність думок і уявлень, які багатьма змістовими сполуками скріплені так міцно, що неможливо розділити: ніби в кутових "замках" будівлі, в'яжуться скрізь.
І що найприкметніше — кожна висока вартість життя неодмінно виведена в "Кобзар!*— від волі і сили Творця.
Встань же, Боже, суди землю І суддей лукавйк, На всім світі Твоя правда І воля і слава.
"
Жива правда У Господа Бога. В світлі того вічного зв'язку, омріяно дарованість цінностей життя — вільній вітчизні.
В своїй хаті своя й правда І сила і воля.
За цю мрію, найдорожчу серед всіх, поет офірував власну долю і навчив цьому багатьох інших.
Борітеся, поборете!
Вам Бог помагає.
За вас сила, за вас воля
І правда святая.
Кобзар постійно вчив розуміти могутність і рятівничість віри, з сяйвом якої сполучив усі свої надії на відновлення духовних основ життя в звільненій вітчизні. Всюди — це ствердження і наголос, також і в поемі російською мовою:
В ком веры нет, надежды нет, Надежда — Бог, а вера свет.
("Тризна", 1843)
У Бога правды и свободы Всему живущему просил.
О Боже! сильный и правдивый, Тебе возможны чудеса.
В молитві прямими словами означено, що правда — від Бога.
И долу правду низведи ...
Шевченкова віра в богоданість правди висловлена також постійною, через весь "Кобзар", метафорою "сонця правди" (з поеми "Єретик" та інших творів). Це — вираз чудесности походження і дії самої правди як джерела духовнного сяйва, джерела, утвердженого Вищою Силою.
Круг найвищих моральних понять, принципів, уявлень будується в "Кобзарі" навколо свого єдиного центру — Божого провиду, сили всетворчої і все-визначальної.
Від цього осередку і всього круга перших вартостей, який від нього виходить, будуючись його джерельністто і міццю, — далі, в певній послідовності, відкриваються інші цінності людського життя і також життя природи в "Кобзарі": краса, злагода, чистота, щирість, радісність тощо.
Шевченко позначив лад світовий в споконвічній зосередженості коло джерела і в мудрому розміщенні неоглядимого багатства: ніби навкруг сонця розташовується збір плянетного господарства з щедрістю його освітлення.
Знайдено, в ідеальному обрисі, стрій гармонійного і впорядженого буття.
Якраз цей стрій поруйнували на землі і розбили, розладили і знечестили сили злоби з вічної ночі і їхні слуги.
Розбійники людоїди Правду побороли, Осміяли Твою славу І силу і волю.
Вся боротьба Шевченка, протягом земного віку, присвячена відновленню цього заповідного світс-порядку.
При повному порушенні його ввижалася огненна катастрофа — для України: "в огні її окраденую збудять"; і для світу — сонце, ставши непорушно, спалить: небесна кара за розтління після відмови від правди.
Ми ще не знаєм певного і страшного ходу подій, попереджених цими передчуттями, як наслідків свідомого зламання світопорядку, через переступи багатьох людей і народів, не тільки царів і панства.
Через сто років поетичні передвістя і думки Шевченкові потверджуються в працях найвизначнішихмислителів сучасности.
Крістоф Довсон в своїй новій книзі ("Криза за-хіднього виховання") стверджує, що серцем цивілізації на Заході с християнська культура — здобуток від впливу християнської релігії на життя суспільства і його заклади.
Сьогодні загальна криза спричинена тим, що це серце не б'ється в осередді життя, де повинно бути, але тріпонеться на обводі його. Сама ж цивілізація нездужає своею світськістю і загрожена загибеллю через втрату "морального строю". Обмирщения привело до втрати і невизнання "спільної системи духовних вартостей".
Шевченко віщував про руїнників її в Україні:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий ...
Дивно, з якою точною дослівністю повторюються в радянській пресі вислови тих самохвальних безвірників! — притакують Марксові, мовляв, обстежуєм космічні простори і там немає ні пекла, ані раю. Ніби світ невидимий можна помацати на височині кількох сотень кілометрів.
Позначено в "Кобзарі" як землячки цідять для Москви кривавицю з гречкосіїв. Сьогодні "викачують" її з колгоспників, чиїх дітей навчають мо-роки-діяматчиеи.
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать.
Це і є наша "срамотня година", вирватися з якої велів Шевченко і забути її кривди гіркі, єднаючися в єдиній сім'ї, коли заплакана мати —
Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.
І світ ясний, невечірній Тихо засіяє ...
На панорамі свого століття Шевченко обвів болючий і жаский вигляд життя в повному порушенні первосвітньго ладу.
В "Кобзарі" він батожив, або оплакував людей серед зіпсуття, а найбільше зворушував серця: щоб оживити їх, привернути до світла правди, очистити і врятувати з лиховісного хаосу.
Знав, що порятунок з неволі гріхів можливий тільки через пізнання істини Христової, яке було в неофітів та Івана Гуса.
Інше ж знання, книжне і раціоналістичне, при всій його користі ("І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!"), хоч буде в пригоді, але не воно визволить; бо воно не перетворює серця з стану грішного в стан очищення.
Цю правду проголошував також Достоєвськйй, пишучи:
"Знання не перероджує людину: воно тільки змінює її..."
Шевченко з особливою різкістю застерігав, щоб не згордилися в піднесеннях книжної науки.
...