На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Сюди ще не докотився головний струмінь нашої погромленої денікінцями й тифом армії: ми побачили на вулицях тільки гайдамаків Волоха та рештки розбитої під Деражнею юнацької школи. Я з цікавістю вдивлявся в юнацькі обличчя, сподіваючись знайти когось, із ким спізнався під час свого короткого перебування в школі, але ні Величківського, ні Яблонського в юрбі юнаків, що, видати, мали кудись вирушати, не було. Одного тільки й запримітив я — отого чеха, що потішав нас своїми жартівливо-соромітними піснями під час відпочинків. Він впадав у очі через свій високий зріст, а до того ж виконував тепер обов’язки шкільного прапороносця. Одягнутий, як і решта юнаків, у добру шинелю, в кашкеті з синьою околичкою, він поважно тримав прапор юнацької школи, загорнутий у шкіряний покрівець, на високому ратищі, що кінчалось блискучим вістрям з тризубом усередині. Мене він не помітив, та й я не мав охоти до нього підходити.
Добре екіпірований вигляд цієї жменьки вишколених юнаків якоюсь мірою свідчив, що й у нас могла б бути європейського типу армія, якби не та крайня скрута, в якій ми всі опинились тепер. Юнацькі обличчя були розгублені й похнюплені. Як ми дізнались у Старокостянтинові, Волох із своїми гайдамаками захопив тут державну скарбницю, і уряд УНР, що на возах з бідою дістався до Старокостянтинова, наказав юнацькій школі відбити скарбницю. Але хіба ж могла ця жменька юнаків підняти зброю проти своїх товаришів, уславлених штурмом Арсеналу в січні 1918 року! І юнаки відмовились виконати наказ…
Це був ще один акт нашої національної трагедії.
До неї долучилася ще нова звістка, скоріше комічного, але в суті своїй вельми трагічного характеру, про яку ми дізнались наприкінці дня, вирішивши на якийсь час затриматись у цій короткочасній "столиці" УНР, щоб з’ясувати собі загальну ситуацію.
Між Проскуровом і Старокостянтиновом, на самій крайній півночі Поділля, лежить Великопашковецька волость. І ось ця волость раптом висунула ультиматум військовому командуванню із забороною переходити нашому війську через територію цієї волості…
Тільки демагог або політичний спекулянт може вбачати в цьому "ультиматумі" якісь ознаки класового ставлення подільського селянства до уряду УНР, бо тоді ще не було виразного розшарування в українському селі взагалі, а в селянському сході, де ухвалено цей знаменний "ультиматум", брали участь усі соціальні групи Великих Пашківців. Причина тут зовсім інша.
Бувши прифронтовою смугою під час Першої світової війни, де товклося безліч всякого військового люду, подільські селяни підпадали під деморалізуючий вплив різного наброду, з якого складалась усяка армія, тим більше така, яка гаразд не знала, за що вона воює, за що важить найдорожчим у людини — її життям. Притамована на якийсь час лють до всякого начальства, що гнало солдатів гинути чортзна за що в окопах тривалої війни, виливалась у розпач, у брутальну лайку, чого не могли не помічати й не засвоювати якоюсь мірою подільські селяни. Я сам був дуже вражений, коли в одній подільській селянській хаті почув, як молода мати матюкає свою трирічну дитину, зовсім не розуміючи гидоти своїх слів! Адже на Україні до революції не те що жінки, а й чоловіки не вживали навіть під час крайнього обурення цієї паскудної, так званої "московської" лайки. Коли я став пояснювати молодиці всю непристойність її лайливих слів, вона здивовано знизала плечима й невинно сказала: "А в нас солдати, як стояли тут за війни, раз у раз так казали, коли чогось сердились…"
Подільські селяни звикли мати якусь поживу від військових, а коли 1917 року став розвалюватись російський фронт проти Австрії, селяни й зовсім розжились, хапаючи покинутих на фронті коней, амуніцію й провіант. Це перейшло в них у звичку, і на кожне військо, Що проходило через їхню територію, вони дивились як на свою Потенціальну здобич, але що можна було взяти в остаточно зубожілій українській армії, крім вошей, до того ж тифозних? Ні, така армія не цікава з матеріального погляду й небезпечна як носій зарази! Куди там пускати її злиденних вояків до хат і, замість поживитись від них чимось, самим давати їм їжу й ночівлю. Не інакше, як ці міркування спонукали розважливих великопашковецьких дядьків висунути такий ультиматум недобиткам своєї "рідної" армії…
Усяка інша влада, не довго думаючи, дала б відповідь на цей зухвалий ультиматум кількома гарматними пострілами по збунтованому селу, і можна напевно сказати, що бунтарі, побачивши, що з ними не збираються жартувати, враз би змирились і позлагоднішали. Та не така була влада УНР, якій самій лишалося три чисниці до смерті, щоб зважитись на такий радикальний крок. Ще б пак: стріляти з гармат по своєму — хай і спантеличеному й деморалізованому, — але своєму народу! Ні, цього допустить ніяк не можна! І урядові представники вступили в ганебні переговори з представниками збунтованої волості… Унаслідок цих "перетрактацій" з’явився пакт, за яким волосні представники погодились перепустити через територію своєї волості українське військо з умовою, щоб воно якнайшвидше перейшло, не спиняючись ніде на ночівлі та перепочинок.
Десь через вісім чи дев’ять років по тому, в Харкові, тодішній столиці УСРР, відомий учасник тих подій Юрко Тютюнник, з яким познайомив мене Юрій Яновський, що працював з Тютюнником у Всеукраїнському фотокінокомітеті, коли той перейшов на радянський бік, розповів мені, що уряд УНР погодився на такі вимоги великопашківців, але сход Великопашковецької волості не "ратифікував" цього договору… Проте обійшлося без серйозних конфліктів, якщо не рахувати поодиноких випадків грабунку відсталих старшин і козаків.
Волох із своїми гайдамаками, що проголосили себе тепер "червоними гайдамаками", створив своєрідний тріумвірат із себе, далі — колишнього, одноокого тепер, "кошового" розформованої Запорозької Січі Божка, котрий, користуючись виїздом уряду УНР із Кам’янця-Подільського перед польською окупацією міста втік із в’язниці, де перебував, чекаючи суду над собою, та ще якогось мало кому відомого Данченка, який на лацкані піджака демонстративно носив відзнаку про закінчення університету, дарма що російська й українська інтелігенція зі справжньою вищою освітою уникала цього, й тому виникав сумнів, чи має підстави Данченко пишатися цією відзнакою…
Волох, мабуть, побоюючись збройної сутички з вірними урядові УНР військовими частинами, що почали входити до Старокостянтинова, не забарився податись разом із своїм тріумвіратом та "червоними гайдамаками" кудись на північний схід від Старокостянтинова.
Хоч від прибулих перемішаних частин різних дивізій і груп у Старокостянтин >ві стало тісно в приміщеннях, проте я й Роман почували себе досить вигідно в квартирі єврея-годинникаря, де господарі клали нас спати на ліжках, а не долі, й ранком та ввечері частували справжнім солодким чаєм. Проте жити далі в цьому провінційному місті не було чого, й одного ранку я й Роман, подякувавши господарям за гостинність, подались разом із великим потоком решток нашої армії до Старої Чорториї, куди, за чутками, виїхав Петлюра, а за ним поспішали й міністри та все, що лишилось живе від їхніх міністерств.
І знову жахлива картина нашої розпучливої трагедії! Чимраз більшає край шляху дохлих коней і людських трупів. Встановлюється справжня зима, хоч і не з великими морозами, та все ж відчутними в нашій благенькій одежині; випало чимало снігу, але біла пелена його, Що вкрила поля, скидається на саван, яким покривали колись мертвих…
Цей короткий період часу й поглядно невеликий простір української землі, що лишався ще від владою УНР, повелось у мемуаристів звати "трикутником смерті"; я теж так називаю його, аж ніяк не претендуючи на оригінальність назви цього сумного розділу моїх спогадів. Справді, це був трикутник смерті: на півдні — денікінці, на сході — підвладні їм галичани, що, як і ми, тануть числом, бо конають у тифозній гарячці, на заході — поляки, що загарбали вже Галичину й частину Волині, ніби не вороги нам тепер, але й не друзі. Від них можна всього сподіватись, як показав епізод із зустріччю з польськими уланами. Червоної армії близько нема, але десь вона, за чутками, розвиваючи свій наступ, уже наближається до Києва. Ніхто не знає нічого певного, бо не виходить жодна українська газета, хтозна, чи є ще в розпорядженні головного командування й Уряду УНР польова станція радіотелеграфу, яку я бачив у Вінниці влітку 1919 року, чи й ті живляться самими тільки чутками?
З цих чуток дізнаємося дорогою до Старої Чорториї, що вже не існує Корпусу січових стрільців Коновальця, цієї чи не найбоєздатнішої й найвідомішої частини армії УНР, бо корпус саморозпустив-ся в умовах стратегічної, санітарної та всякої іншої безвиході. Самого Коновальця й його штаб інтернували поляки в Луцьку…
Боїв нині нема, але тиф косить нещадно далі рештки війська, і печать смерті лягає на все, що лишилося ще живого від УНР у цьому страшному трикутнику…
Важко збагнути, чого й по що чвалають разом зі мною й Романом ці змучені безкінечним походом і невідомістю козаки й старшини перемішаних між собою Київської, Запорізької та Волинської армійських груп. Яка інерція несе їх усіх до забутого Богом і людьми містечка Старої Чорториї?..
Пізнього зимового вечора я й Роман прийшли до засніженого містечка, де вже повнісінько військових, однак нам пощастило знайти пристанище на ніч у якомусь просторому приміщенні, де вже лежало покотом на дерев’яній підлозі зо двадцять козаків. Серед них виявився й один здоровань із Полку низових запорожців, котрий, упізнавши свого колишнього полкового державного інспектора Романа, радо допоміг йому й мені примоститись біля стінки неподалеку від грубки, що чаділа сирими дровами. Отут ми й отаборились тим часом, задоволені бодай теплом після холоднечі надворі.
Та й мімікрична ж людська натура взагалі, а українська чи не найбільше! До найтрагічнішої ситуації вона здатна пристосуватись і якось вижити. Узяти б для прикладу цього здорованя з Полку низових запорожців, що так допоміг нам умоститись увечері більш-менш вигідно на ночівлю. Він пережив дві трагедії — першу під час розформування своєї "Січі", в яку улюблений "кошовий" Божко добирав таких же, як і він, фанатиків-романтиків; другу — нашу загальну національну трагедію, що наочно відбувалась іще з Старокостянтинова; і що ж? Прийшовши на добу раніше від нас до Старої Чорториї, він встиг уже відпочити й оговтатись від довгих безцільних мандрів і сьогодні вранці почуває себе досить бадьоро, ніби переконався, що й тут можна якось жити.
