На полі смиренному - Шевчук Валерій

А ще голосніше співав. Голос мав високий, надтріснутий і солодкий; похитувався з боку на бік, співаючи, а коли просихало горло, змочував його медом. У ті два дні наспівався Григорій боговгодних пісень більше, ніж раніше за місяць.

Третього дня таті не витримали й постукали в двері, саме коли Григорій співав.

— Що? Га? — кинувся злякано Григорій. — Яка нечиста сила це стукає?

— Це не нечиста сила, — обізвалося з-за дверей. — Це таті, які хотіли тебе, пречесний отче, обікрасти.

— Звідкіля ви говорите? — так само перестрашено спитав Григорій. — З неба чи з-під землі?

— З твоєї кліті говоримо, в якій нас зачинило, — озвався кволий голос.

— Хто вас там зачиняв? — спитав Григорій і аж шию витяг, щоб послухати.

— Якась сила нечиста нас зачинила, — озвався кволий голос — Немає в нас снаги більше терпіти.

— Не сила то нечиста, — поважно озвався Григорій, ще й палець повчально підняв, — а сила молитви моєї. Застав вас господь за богоненависним ділом і причинив.

— Випусти нас, отче, — благав голос — Десятому закажемо тебе обкрадати. Не будемо ніколи тебе, отче, гнівити!

— Не мене, а бога гнівите! — так само тримав зведеним угору пальця Григорій. — Не я ж бо вас зачиняв, не я вас і випускати маю.

— Що ж нам робити, отче? — плачливо затяг голос.

— Спіть поки що, а я за вас помолюся. Боже! — вигукнув він. — Утрудилися вони, даремно пригоджуючи ворогу. Дай сон рабам твоїм!

Відтак тихо засміявся Григорій, і очі його щасливо примружилися, по тому почав голосно співати. Коли ж утомлювався, покріпляв себе гускою та медом, а як їх не стало, прикликав до себе келійника і послав купити задимлену шинку та хліба, приказуючи при тому, як треба вибирати шинку і який має бути випечений хліб. Від того таті за дверима аж підвивати почали, а коли келійник пішов, забили в двері кулаками, просячи відчинити.

— Вас знову щось турбує? — питав смиренно Григорій.

— Не муч нас, отче, — казав за дверима високий. — Присягаємося господом, коли випустиш нас, жоден тать не посміє зачепити твого багатства. Обіцяємо викуп з себе скласти належний, про що домовитися можемо. Не губи нас голодом.

— І спрагою! — сказав той, що згагу відчував.

— Помилуй молодість мою! — вигукнув третій, молодший.

— Ні, ви не упокорилися до решти, не наслухалися молитов та співу боговгодного, — сказав смиренно Григорій, — я ж хочу, щоб ви ціле своє життя віддали богу. Чуєте, таті, щоб ціле життя пробули під святою покровою і забули навіки про неподобне діяння своє.

— Що ж хочеш від нас, отче? — зойкнув котрийсь із татей.

— Скажу вам на п’ятий чи шостий день. Тепер терпіть і смиріться.

— Таж не знаємо ми дня ні ночі, не знаємо, скільки терпимо муку люту!

— Терпите тільки четвертий день, — з готовністю відповів Григорій. — А що, хлопче, — повернувся він до келійника, котрий зігнувся під тягарем шинки та хліба. — Доброго харчу купив?

— Найкращого хліба і найкращу шинку, — урочисто проказав келійник.

— То почекай, я тебе пригощу, — сказав Григорій і тремтячою рукою відрізав маленький кавальчик шинки, поклавши її на тоненький окраєць.

— Дякую, отче, хай бог продовжить вам літа! — сказав смиренно келійник, а його очі аж паслися на великій, лискучій і брунатній від задимлення шинці.

3

І він знову співав та молився, запивав спів медом, а молитви заїдав шинкою і аж стогнав від задоволення, проказуючи похвалки їжі. А що таті й озиватись перестали, трохи стурбувався Григорій, чи не повмирали в заперті. Тож підійшов до дверей і почав слухати, наставивши вухо, обличчя його при цьому напружилося, а губа відвисла. Але знову почув шерхіт, заспокоєно стулив губу і, відійшовши навшпиньках на середину келії, почав співати.

— Слухай, отче! — нарешті обізвався високий. — Безсердечний і лихий ти чоловік. От що я тобі скажу: коли нас не відпустиш, ми все твоє золото і срібло так глибоко закопаємо, що ні ти його не матимеш, ні ми.

— Золото й срібло? — жахнувся роблено Григорій. — Де це ви знайшли в мене, убогого, золото й срібло? Це біс вам таке натворив: з’явив те, чого немає, і спокусив, грішних. Присвітіть ліпше й придивіться!

— Нема в нас, отче, чим світити, — озвався високий. — Але і в темені твоє золото добряче бряжчить...

— Бряжчить у ваших грішних душах, — сказав Григорій. — Бачу, біс таки водить вами й застеляє очі блудом. Рано вам і в п’ятий день виходити...

Тоді замовкли таті, про щось, певне, радячись.

— Вибач нам, отче, — нарешті заговорив той, що спрагу терпів. — Мій приятель з голоду тяжкого неподобно заговорив до тебе. Він уже щиро кається, тут і справді немає ні золота, ні срібла. Саме тільки череп’я...

— Один із вас до тями приходить, — задоволено озвався Григорій і аж голову на плече схилив, наче пташка. — Ану хай інші це потвердять!

— Вибач мені, отче, — сказав після паузи високий. — Язик мій неподобне говорив, і все це через голод важкий. Не золото і срібло тут у тебе, а старе, непотрібне череп’я.

— Тепер третій! — наказав Григорій.

— Вибач і мені, отче, — обізвався кволо й молодий. — Але несила мені говорити, зовсім охляв я.

Григорій пройшовся по келії, а тоді заклав руки за спину, виставив бороду і захитався на ногах, перевалюючись із носків на п’яти.

— Тепер і про умови можна переговорити. Чи готові ви слухати?

— Готові, отче, — покірно відгукнулися в’язні.

— Назвіть свої ймення і звідки хто родом. Я ж пошлю келійника, щоб перевірив: хто неправду скаже, залишиться в цій келії навік, а хто правду казатиме, вийде. ‘

— Я Кирило, що його називають Ямчич, живу на Подолі, недалеко від воріт, — мовив той, що спрагу відчував.

— Я Данило, на прізвище Щур, — озвався високий. — Живу я з Кирилом по сусідству.

— А я Михайло, син Даниловий, — кволо проказав молодший.

— Мій келійник перевірить, чи так воно. Можете відпочити, — сказав Григорій майже розчулено. — Важкий наклеп Данило на мене звів, і коли б я бук справді лихий, то помстився б на ньому тяжко. Але я не лихий, а добрий, від зла вас, таті, відводжу, а на добро наставляю. У мене, знаєте, дуже тонке колосся на бороді, таке тонке, аж мухи в ньому заплутуються... Смішно так дзижчать: дж-дж, хе-хе! Я, знаєте, всіх на цій землі люблю, і вас, таті, люблю, аякже! Може, я вас більшою любов’ю люблю, ніж собі гадаєте. Спасти вас хочу, гаті, бо коли б не спас, ліпше б ви погинули! На чорну стежку ваші ноги ступили, таті, і душі у вас від того почорніли. Чорні ви з голови до п’ят, а коли не вірите, то подивіться один на одного і побачите. Чорніші ночі ви, таті!

Він знову приклався до сулії, аж забулькало в горлі. Хтось із в’язнів заплакав.

— Чорні ми, чорні, отче! — сказали Михайло й Кирило.

— Чорні вуха у вас і язик, чорне піднебіння й обличчя, чорні руки й ноги, чорні ви зсередини і ззовні, — Григорій стояв серед келії, заклавши руки за спину, і натхненно перекочувався з носків на п’яти. В цей час і справді звідкілясь з’явилася муха і втрапила Григорію в бороду, задзижчала тонко й пронизливо; він нетерпляче змахнув її з бороди.

— Чорні серця б’ються у ваших чорних грудях, і ніч вічна вас пожирає. Я навіть через стіну це бачу, і серце моє болить за вас і плаче...

Таті захлипали.

— Звільни, бога ради, нас, отче, — мовив слізно Кирило. — Несила нам муку цю терпіти...

— А я хочу вас звільнити, — скоромовкою сказав Григорій. — До того воно й ідеться. Але звільню вас тільки при одній умові, аякже!

— Кажи свою умову, отче, — відказав Данило.

— Е, ні. Ви повинні пристати до неї перш ніж її скажу. На мить за дверима запанувала глибока тиша.

— А коли ми проситимем спершу сказати умову, — несміливо озвався Данило.

— То я можу й забути про вас. Хіба так важко про вас забути?... Чорти на ваші душі давно сподіваються.

Знову зависла мовчанка, і, перечікуючи її, вискалив весело білі й чисті зуби Григорій.

— Ми пристаємо на твою умову, — сказали Данило й Кирило.

— А той, молодший?

— Пристаю, — зовсім кволо обізвався Михайло.

— Я тут приготував для вас, таті, пергамен. Не гоже записувати вас у ньому татями, то записав вас боржниками своїми, які не змогли мені вчасно виплатити борг.

— Холопами нас хочеш зробити, отче? — кволо спитав Данило.

— Холопами святого монастиря, авжеж! — сказав смиренно Григорій. — Щоб ви трудилися на братію і мали де каятися за гріхи свої. Це діло святе й боговгодне, аякже!

Він схилив голову на плече, як пташка, лукаво примружив око й засміявся дрібним тремтливим сміхом, від якого борода його аж застрибала.

— Дивні діла твої, господи, — сказав, обриваючи сміх і похиляючись. Скільки праці кладу в ім’я твоє і для слави твоєї. Ощаслив мене, господи, і дай навчити цих чорнодухих. Гей, ви! — гукнув він брутально. — Чуєте мене? Я вчитиму вас, як поводися маєте!

4

Відтак прикликав Григорій до себе братію, а коли зійшлися вони до келії, побачили увіч її убогість, досі до нього, крім ігумена й келійника, ніхто не вступав.

— Завітали до мене злодії, — сказав Григорій смиренно. — Я помолився за них, заснули вони і проспали п’ять днів та ночей. Покликав я вас, братіє, щоб розбудити їх.

Він відхилив двері до кліті й гукнув у темінь:

— Гей, ви, чи довго стерегтиметесь даремно? Вставайте і йдіть! Тоді на світло не вийшли, а вихилиталися змучені й змарнілі

таті. Один був високий, другий облизував перепечені вуста, а третій, зовсім тонкий, хилитався, як билина, ще й долонею очі прикривав, хоч у Григорієвій келії стояли сутінки.

— Чого прийшли в убогу мою оселю? — спитав голосно Григорій.

— Біс вселив нам у голови, що грошей у тебе багато, — сказав Данило Щур.

— Чи ж багато ви знайшли у мене грошей? — спитав гостро Григорій.

— Ані резі, — відказав Кирило Ямчич. — Ти убогіший за нас.

— Як вам спалося від моєї молитви?

— Лихі привиддя нас мучили, отче, — сказав Михайло. — Лихі сни та змори.

— І прийшов до нас уві сні янгол, — заговорив Данило, — і наказав за переступ наш монастирськими холопами стати.

— Сказав кинути діло наше богомерзьке, — додав Кирило.

— Чуєш, отче ігумене, — різко крутнувся на підборах Григорій. — Вони бажають стати монастирськими холопами. Просіть цієї милості в отця ігумена.

На те впали всі троє на коліна і вдарили поклона.

— Просимо, отче милосердений, візьми нас у холопи монастирські.

— Хай буде так, — сказав ігумен. — А ти, отче Григорію, приготуй пергамен.