Нова заповідь - Винниченко Володимир

І це вважається за дозволене, за моральне, за чесне. Злочинство є така мораль! Вимести її к чортовій матері! Голосити: всякий, хто сам не робить того, що проповідує, — людина неморальна, непорядна, гадка, мерзенна!

І Стовер сильно махнув кулаком у повітрі. Петро слухав, напружено нахмуривши брови.

— А це допоможе? — сказав він. — Не будуть проповідувати, але будуть робити.

— Правильно! — скрикнув Стовер. — Розумна увага! Видно, що ви входите в суть. Але на це є друга сторона цієї самої заповіді: "А що сам робиш, те другим проповідуй". Будь ласка, роби, але роби це одверто. Готуєш бомби, гармати, танки, мікроби, руїну, смерть? Будь ласка. Але не кажи, що ти підносиш людству букетики фіялок. Слово з ділом, чи діло з словом повинні бути єдині, нерозривні, абсолютно суцільні. Згодні ви з цим?

— О, всією душею! — гаряче скрикнув Петро і навіть підвівся.

— Я радий! — дійсно, з радістю в очах сказав Стовер. — Тепер усі мої співробітники мусять прийняти цю заповідь, жити за нею і її проповідувати. Коли ні — всього доброго! В корінь треба бити. Я твердо готовий сказати: в ко-рінь!.. А тепер, Віше, ходімте, я вам покажу ваше місце, де вам доведеться часто бувати.

Стовер підійшов до дверей, що були майже біля самого столу, відчинив їх і ввійшов у них. Петро за ним.

Опинився він тепер у вузькій, метрів на два, але довгій на всю стіну кабінету, темній, без вікон кімнаті. У стіні, що до кабінету, була довга, прозора смуга, через яку видно було все, що діялось у ньому. Ніяких меблів тут не було, — тільки два фотелі та невеличкий столик з попільничкою.

— От, Віше, це ваш сторожевий пункт. Ви під час моїх прийнять сидітимете в цьому фотелі й слідкуватимете за візитерами не зводячи очей. Як тільки помічатимете що-небудь непевне чи загрозливе, ви маєте право або ввійти в кабінет, або стріляти звідси. Я зробив цей пункт після того, як на прийняття до мене прийшов один суб'єкт і хотів мене вбити. Я встиг кинути в нього сиґарою і, на щастя, попасти йому в око. Куля його пролетіла в мене повз вухо. Більше я не хочу бути в такому дурному становищі, як був тоді. Так само звідси видко до кабінету маркіза, через оту другу щілину. Ви не зобов'язані охороняти маркіза, але я іноді, коли це треба, звідои слухав його розмови з деякими людьми. Крім того, Віше: при всіх моїх виїздах ви повинні завжди бути зі мною, а двоє з охорони на мотоциклетах повинні їхати один попереду, а другий позаду авта. Ну, та про всякі деталі вам скаже містер Стейн, передаючи вам усю справу. Платня вам буде п'ятсот долярів місячно і цілковите утримання в мене в домі.

— П'ятсот долярів?! — скрикнув Петро. — О, це занадто багато.

— Це норма для цієї служби.

— Але стільки й міністри тут не одержують.

— Мені немає діла до тутешніх міністрів, Віше — ви мій міністер. їсти ви будете, звичайно, за моїм столом. А тепер ви можете йти, ви повинні бути стомлені.

І Стовер пішов до кабінету. Там він подав руку Петрові, похляскав його по плечі й сказав:

— Все добре буде. Ми повоюємо. Правда?

— О, я з охотою, містере Стовере! І я думаю, що...

— Чудесно. Чудесно. Отже, добраніч!

Петро, очманілий від усього, вийшов із кабінету й, пройшовши через якісь порожні, великі кімнати, вийшов у широкий коридор. Він, здається, тут не був, ішовши до Стовера. Повагавшись, він звернув ліворуч, — у тому боці коридор, видно, вливався в якусь ширшу просторінь. Дійсно, це був величезний голл зо сходами на горішній поверх, устеленими червоним килимом. Біля вихідних дверей сидів швайцар, який, побачивши Петра, схопився на ноги. Петро пішов угору, тримаючися стіни.

Раптом на горі сходів зачулися веселі голоси, й Петро на закруті побачив дві постаті: жіночу в чорній блискучій сукні з голими руками та плечима і чоловічу — теж чорну, у фраці.

Петро ще більше присунувся до стіни й повільно пішов їм назустріч, похиливши голову й машинально тримаючи себе правою рукою за лівий бік, — рана почала злегка нити й поколювати. Коли парочка була вже всього на кілька східців вище за нього, він підвів голову й трохи не відхитнувся назад: це була Мабель. В оцій чорно-блискучій довгій сукні, з блиском дія-мантів у золотому волоссі, на грудях, в іншій зачісці, вона вся була зовсім інша, неподібна до себе, краща й чужіша.

Вона мовчки пройшла повз Петра. Але, проходивши, озирнула його з таким одверто-зневажливим і глузливим усміхом, що він не насмілився навіть уклонитися й тільки пекуче почервонів. Проминувши його, Мабель щось сказала своєму кавалерові, гарному, сильному, з квадратовим підборіддям парубкові, й обоє голосно засміялися. Петрові ще раз гаряче шугнула кров в очі, й він швидше пішов сходами далі.

Нагорі він попрохав льокая провести його до його кімнати. Коли лишився, нарешті, сам у себе, він ліг на канапі й безсило заплющив очі від утоми, від сорому цієї зустрічі, від напливу думок з розмови зо Стове-ром.

Але Стовер таки, кінець кінцем, одсунув Мабель. У Мабелі в^кє не було нічого ні нового, ні несподіваного. Ну, ще раз образила мільярдерка бідного поповича. Та й не раз ще образить. Але викинути звідси вже тепер не викине, це вже чорта з два. Начальника особистої охорони його величности короля Стовера викинути не так легко. Це вже вибачте, місіс Стовер-молодша!

Але сам Стовер, Стовер! Оце була-таки несподіванка! Це була така несподіванка, така загадка, що Петро навіть устав, схрестив руки на грудях і почав ходити з кутка в куток, сильно насупивши брови й дивлячись у підлогу. Часом він зупинявся, довго дивився в одну точку, ніби щось ловлячи в собі, знизував плечима, хмикав, гмукав, знову ходив, знову зупинявся, пригадував, непорозуміло, неймовірно крутив головою.

Але загадка не давалася розгадати.

Розділ XVIII

І от, чи то дякувати дипломатичному талантові Люсьєн Тандр, чи якимсь іншим її якостям, про які вона нічого не казала Жанові, але які талановито виявила перед маркізом, її було запрошено на музичну вечірку до Стоверів. А через кілька днів вона могла похвалитися Жанові, що її дипломатія дала прекрасні результати: маркіз де Монфор одверто, зі своєї власної ініціятиви, сказав їй, що пан Стовер дуже-дуже високо цінить пана Рульо. Правда, точної суми оцінки (та ще в долярах) він не назвав, але заявив, що коли б Жан Рульо схотів співробітничати з паном Стовером у справі миру, то до його розпорядження були б колосальні суми.

Отже, все тепер залежало від Жана. Жан уже не вважав, що розмова Люсьєн з маркізом була небезпечна. Але своєї відповіді він того дня їй не дав — тепер він сам, без Жака і Матільди, не міг вирішувати такі питання.

Одначе обміркування з ними запрошення Стовера йшло досить трудно. Питання було не таке просте, як здавалось на перший погляд. Так, і Жан, і Жак, і Матільда з кожним днем на власному досвіді переконувались, що не можна таку акцію, яку вони почали, провадити тими засобами, які вони самі могли мати. Така кустарна, повільна індивідуальна пропаганда могла навіть де в чому зашкодити справі. Тут треба було виступити з громом литаврів, бубнів, гармат, із криком, принаймні на всю Францію, коли не на всю планету. Але без величезних грошових засобів такого грому створити не можна за наших часів. Отже, пропозиція Стовера якраз немовби навмисне підверталася під руку. Чому не спробувати? А невже мільярдер дійсно хоче боротись проти війни? Хто знає, всякі чуда трапляються.

Одначе і Жак, і Жан зараз же самі на себе вилили відро холодних міркувань. А чи не підірве в самому початку всю ідею миру співробітництво зо Стовером, американським капіталістом? Чи не буде їх представлено перед широкими народними масами як одверту "американську партію", як несхованих слуг доля-рового імперіялізму? Річ, розуміється, не в них особисто, а в справі, представниками якої вони мали бути.

Матільда довго не забирала слово. Нарешті, не витримала й обурено закричала:

— Та дайте мені, нарешті, теж дещо сказати й припинити ваші мудрі ламентації. Кого ми боїмось? Людей, які з тих чи тих мотивів усе одно будуть проти нас, зо Стовером чи без Стовера, ми будемо робити нашу спраЬу? На мою думку, найголовніше для нас повинно бути в тому, чи ми дійсно щиро для справи миру хочемо мати мільйонера, чи для себе? В нас трьох нема щодо цього ніякого сумніву: не для себе! Отже, в чому річ?

— Річ у громадській опінії, Матільдо, — м'яко сказав Жан, — якою нехтувати ми не маємо права.

— Громадська опінія буде з нами, бо громада буде сама бачити, в чиїх інтересах ми будемо провадити нашу акцію. Я не уявляю собі такої громадської опінії, а надто опінії робітництва, яка б не зрозуміла, що ко-лектократія — це єдиний засіб убити війну. Убити війну! Навіки знищити цю страшну хворобу людства! Хто може не розуміти цього?! Це ж питання не тільки політиків, дипломатів, урядів, партій, але й кожної людини на землі! Це питання більше за всі питання політики, торгівлі, науки, родини, кохання, це питання життя й смерті всіх і кожного. Бо атомові та всякі інші бомби або ракети, бактерії, гази будуть нищити не тільки політиків та дипломатів (а їх якраз найменше, бо вони найкраще йоховают^ся), а й усю економіку, всю політику, всі родини, всяке кохання, все живе на землі. І коли ми будемо щодня кричати про це, коли ми будемо посувати наших політиків і дипломатів це питання насамперед вирішити, коли ми будемо отими нашими криками застерігати наші народи проти смертельної загрози, що нависла над вами, то хто посміє базікати про якісь там "американські партії"?! І коли це Стовер поможе вам кричати, — слава Стоверові, хоч би він був триста раз мільярдером, слава його мільярдам, коли вони послужать знищенню страшного зла всього людства! Так, мої милі, слава! Я не боюся це сказати не тільки перед вами, але й перед усіма крикунами з усіх партій! От!

І Матільда аж устала і вдарила себе кулаком у груди.

— І я готова з тим самим Стовером іти в Об'єднані Нації й кричати їм: ви не розумієте, що ви робите, ви не розумієте, що всі ваші пишні промови й резолюції нічого не варті, поки ви не розв'язали питання війни. Ви не можете взяти на самих себе вирішення? Так віддайте це на вирішення самих народів. Дайте на світовий референдум питання колектократії як способу замирення на землі.