Українська література » Класика » Ілюзіоніст - Бердник Олесь

Ілюзіоніст - Бердник Олесь

Читаємо онлайн Ілюзіоніст - Бердник Олесь

Дорослі з роззявленими ротами дивилися на чудо, діти щасливо сміялися, якась бабуся в задньому ряду хрестилася.

— Мені страшно, — сказав тихесенько Павлик.

— Чого! — здивувався Тарасик.

— Тут щось не так!

— Як не так?

— Хіба таке людина може робити?

— Так фокусник же!

— Еге, фокусник! Це домовик, а не фокусник…

— Дурний! Краще дивися, що він далі витворяє…

А дивитися, справді, треба було в десятеро очей, бо тим часом голуби, трохи покружлявши під склепінням шатра, згорнули крильця і почали падати вниз. Жінки заверещали. Птахи перетворилися в легесенькі небачені квіти, схожі на кульбабу, тільки не білого а райдужного кольору. Барви напівпрозорих тичинок-пелюсточок мінилися, грали в світлі електроламп, здавалося, що з неба падає казкова хурделиця. Гомін схвалення плив над залою, діти й дівчата простягали руки вгору, хапали квіточки, нюхали їх. Чарівні утвори танули в долонях, огортаючи глядачів рожевою імлою.

А Ойра-Хан стояв серед арени непорушно, дивився на людей загадково й дивно, трохи іронічно усміхався.

Нарешті, він знову підняв руку, в долоні його було видно коробку сірників. Він запалив сірника, кинув його на арену. Спалахнуло полум’я, спочатку невелике, потім воно жухнуло під склепіння цирку. Павлик сахнувся, відчувши подих вогню.

— Невже справжнє? — прошепотів він.

— Справжнє, — ствердив Тарасик. — Я відчуваю тепло…

Ойра-Хан пальцем покликав з перших рядів якогось елегантно вбраного пана. Той огинався, оглядався незручно на свою супутницю: вона сміялася, заохочувала його. Потім не витримала, разом з ним перескочила бар’єр арени, підійшла до багаття. Простягла руку і з подивом відскочила.

— Ай! Пече! То є справжній вогонь!

— Браво! — крикнув хтось.

Через бар’єр кинулося ще кілька охочих, вони теж пробували наблизитися до полум’я, але з сміхом і криком відступали. Багаття ширилося, тирса довкола вогню тліла, запах горілого ясно чувся в залі. Глядачі занепокоєно гули, чулися крики.

— А він нас не спалить!

— Пожежа!

— Куди дивляться пожарні?

— Заспокойтесь, це ж фокус!

— Еге, фокус! Спробуй, підійти до того фокуса!

Ойра-Хан заспокійливо підняв руку, запала тривожна тиша. На арену в супроводі ніжної музики вибігла девяти-десятилітня дівчинка — синьоокий, кучерявий янгол з русою косою — і зупинилася біля ілюзіоніста. Він погладив її по голівці, зробив рукою знак. Дівчинка пробігла по бар’єру довкола арени, всі її вітали оплесками. Факір схопив її за біле платтячко, підняв угору і жбурнув у вогнище. Увсебіч порснули іскри, вбрання на ній спалахнуло. Хтось пронизливо заверещав, якась дама істерично заголосила і знепритомніла.

Вбрання обсипалося попелом додолу, дівчинка стояла серед вогню в золотому трико і весело усміхалася. Ось язики багаття перетворилися в тремтливі пелюстки велетенської квітки, публіка заіржала від задоволення і несподіванки, потім затихла: казкова квітка закривалася, ховаючи дівчинку від очей глядачів. Невдовзі серед арени видно було тільки тугий рожевий пуп’янок. Ойра-Хан торкнувся його рукою, він почав знову розгортатися. Але тепер пелюстки були багрово-чорні, потім — пурпурово-рожеві, жовтогарячі, ніжно-сонячні, нарешті вибухнули грізними полум’яними звивами. Тільки тепер серед палючої стихії замість дівчинки видно було постать чорного гривастого лева. Цар звірів заричав, перебираючи лапами, з-під яких летіли іскри і великі жарини. Ось він поволі вийшов з вогню, публіка занепокоїлася. Ойра-Хан підняв у руці пістоль, вистрілив. Лев смішно підскочив угору, перекрутився в повітрі і знову став дівчинкою в білому платтячку. Вона кланялася на всі боки, глядачі шалено вітали її, кидали квіти. Вогонь серед арени погас, не видно було жодного знаку на свіжій тирсі. Ойра-Хан дивився понад головами людей спокійно-усміхнено, долоня його лежала на плечі дівчинки.

Ось вона залишила арену, побігла до виходу граціозно кланяючись на всі боки і посилаючи поцілунки. Павлик потягнувся до дірочки, щоб краще розглядіти дівчинку, гілка хруснула. Тарасик схопив товариша за штани, але й сам не втримався. Вони разом шугнули вниз, прорвали парусину склепіння, несамовито закричали. Що сталося — вони не знали! Якась сила підхопила їх, закружляла, понесла над ареною. В очах хлоп’ят миготіли вогні, свідомість знемагала від страху й несподіванки. Глядачі шаленіли, сміялися. Звідкілясь почувся здивований і гнівний голос:

— Тарасе, іродів сину! Ти чого там літаєш?

— Дивися, дивися! Та це ж Маринин Павлик! Оце так шибеники! Звідкіля вони взялися!

Тугий струмінь незримого потоку поніс хлопців до середини арени, поставив біля Ойра-Хана. Вони боялися дивитися на людей, винувато і злякано тремтіли. Ілюзіоніст торкнувся долонями дитячих голів, вони глянули йому в очі. Погляд Ойра-Хана був уважний і веселий. Він сміявся цілком по-дитячому і щось запитував, застерігав і підбадьорював. І хлоп’ятам стало легше від тих очей, і вже вони не здавалися грізними та стальними, а дружніми й ніжними.

Від виходу поспішав чоловік в чорному смокінгу, він запитливо й тривожно поглядав на ілюзіоніста, показуючи на діру в склепінні. Той заспокійливо зробив рукою знак. Та ось в перших рядах встав на повний зріст офіцер в елегантній жандармській формі. То був сам шеф повітового управління третього відділення поручик Їжаковський. Ойра-Хан глянув на нього з подивом.

— Вимагаю пояснень, — голосно сказав Їжаковський.

— Яких пояснень хоче пан поручик? — ввічливо запитав чоловік в смокінгу.

— Хай ваш ілюзіоніст пояснить нам… еее… свої феномени…

— Чому ви цього вимагаєте? Є у всякій професії свої таємниці, і розкривати їх…

— Пробачте, пробачте, батечку мій… еее… не знаю, як вас величати… Хай попередні фокуси-покуси були вашою професійною таємницею, хоча й до них можна застосувати той же критерій: вони надто правдиві! Я бачив інших факірів, батечку мій, і запевняю вас — ваші фокуси-покуси надто моторошні…

— Як на чий смак, — холодно поклонившись, сказав чоловік в смокінгу.

— Гаразд, гаразд! Погодимося! Але хлоп’ята! Вони тутешні… Вони впали без наміру, без домовлення. Яким чином…

— Що, пане поручику?

— Яким чином вони були зупинені й врятовані? Це мене бентежить і вимагає розв’язки…

— Невже всяка тайна вимагає розв’язки? — раптом запитав Ойра-Хан. Голос його був звучний і холодний, ніби удар срібного дзвону над горами.

— Бажано, бажано, пане ілюзіоністе! — роздратовано сказав шеф жандармів. — Інакше, це загрожує нормальному плинові суспільного життя і може викликати небажані наслідки…

— Не розумію вашої логіки, — спокійно відповів Ойра-Хан. — Нецікаво жити, коли немає тайни…

— Я не філософствувати прийшов сюди, — мовив Їжаковський. — Я вимагаю відповіді…

— Відповім я, — сказав чоловік в смокінгу. — В афіші сказано: фокуси — по замовленню. Хлоп’ята впали несподівано, але Ойра-Хан має можливості будь-яку ситуацію обіграти для ілюзії. Ви задоволені, пане поручику? Ми можемо продовжувати виставу?

Їжаковський мовчки сів на своє місце, сухо кивнувши на знак згоди. Глядачі приглушено, вдоволено гомоніли. Чоловік в смокінгу підштовхнув Павлика й Тарасика до виходу.

— Марш додому, босонога команда! Приходьте наступного разу нормально, як всі люди!

— Наступного разу він на пузі поповзе, — почувся з задніх рядів хрипкий голос Семена. — Я йому такого компреса дома прикладу!

Зала сміялася. Хлопці метнулися, як злякані горобці, до дверей. їх проводили уважні, тривожні, якісь занепокоєні очі Ойри-Хана…

ПОМСТА

Вітчим виконав свою обіцянку. Він так страшно катував Тарасика, що баба Химка почула з сусіднього двору і ледве одняла хлопця. Вона поклала його на лежанці в хатинці і почала обкладати холодною м’ятою, гнівно дорікаючи Семенові.

— Хреста на тобі нема, луципере! Хіба ж можна отак катувати дитину! Воно й видно, що не рідне! Бідне ти моє, безпритульне! Сиротино моя безталанна! Та нікому ж тебе нагодувати, поцілувати, поніжити, та нікому ж і в головці поськати. Ой, Боже ж мій, Боже! За що ж гака страшна кара невинному дитяті…

А в тілі Тарасика біль вщухає, м’ята приємно холодить, слова бабині хвилями плинуть, котяться в далечінь, породжують чи то сни чи то видіння… Над ним схиляється висока прозора постать. Очі хлопчика заплющені, але він знає: то мама. І не дивно йому, що вона прийшла, інакше й бути не може. Адже йому боляче, він самотній: мама почула й прийшла.

— Бідний мій, бідний синочку, — шепоче ледве чутний голос. — Ходімо, погуляємо…

Тарасик трішечки розплющує повіки. Крізь рожевий туман видно обличчя мами, її тонкі прозорі руки з синіми жилками, схожими на звивини рік. Вона молода і гарна, найкраща в світі.

— Мамо, мамочко! Ти навіки прийшла до мене? Ми більше не розлучимося?

Мама не відповідає. Її обличчя сумовите й усміхнене водночас.

— Вставай, вставай, синочку! Надворі сонечко, політаємо трішечки…

Тарасик встає з ліжка, пливе над підлогою, вилітає за матір’ю у вікно і не дивується цьому. Він бачить знайоме подвір’я, курей у дерезі, чорний отвір печери під корінням старої верби. В небі літають лелеки, радісно ширяючи поміж хмарами. О, як щасливо бути поряд з ними, відчути себе всемогутнім!..

Але звідки чужі голоси! Чому їх чути так гучно? Один з них належить бабі Химці, а інший… хто ж інший? Він злий і ворожий… У мами міниться обличчя, спотворюється болем і розпукою. Вона тане, тане, як видиво поміж хмарами, а палючий біль пронизує хлопчика наскрізь і кидає його вниз, униз, униз! Яке жахливе падіння! Завмирає серце від чекання: коли ж удар об землю? Коли ж!

А голоси гудуть, гудуть, вгвинчуються у свідомість, бентежать несподіваність, жахливістю того, що Тарасик чує.

— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська! Чортова рука в тебе, Семене! Я тобі правду кажу!

— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?

— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини! Матір згубив, а тепер — дитину хочеш довести до погибелі…

— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла…

— А чого? Гадаєш — не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю оповіла. Їй люди очі одкрили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора, на її першого чоловіка, на свого товариша. Занапастив душу — і його і свою…

— Брехня!

— Не брехня! Ич, як посинів! Боїшся правди? Взяв на себе Каїнів тягар — неси тепер, не згинайся! А вона, голубонька, не знала, що ти христопродавець, та вийшла за тебе.

Відгуки про книгу Ілюзіоніст - Бердник Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: