Гутак - Франко Іван
Се їхав пан староста з Дрогобича, щоби рядити виборами в Нагуєвичах. Панотець побачили його перші, зняли капелюх, поклонилися, а за ними й уся громада. Староста велів фірманові зупинити бричку, а панотець підійшов ближче.
— A, księże dobrodzieju, jakie zdrowie?* — крикнув староста, ще молодо виглядаючий високий мужчина з великими бакенбардами à lа Франц-Йосиф.— Що ж то,— додав ламаною рущиною,— чи вже й ви не зачали мішатися до виборів? Що то такого?
— А так щось, як видите, пане старосто! Вже нелад такий у селі, а тоті баввани як зачнуться сварити і тягати, то все мусять зробити по-глупому. Тре було конче аж мені вмішатися!
— Ну, а як там, кого ж ставите ви, кого они? Чи може-сте згодилися?
— Та так якось,— відказав панотець. — Тут то в нас такі люде всі, що нема з чого й вибирати довго. А таки один трафився порядний чоловік, мосці добродзєю, з резоном, з практичним розумом,— ая, ая! Ну, та й на того, бачу, згодилася й громада. Хоть то, мосці добродзєю, бачиться, небагато що й рахувати на їх згоду!
— Е, co tam!* Ви ручите, що се чоловік порядний і придалий на урядованя?
— Авжеж! Аякже! Чому ж би ні? — підхопив живо панотець.
— Ну, то всьо піде добре! На щось я ту! А як го звут?
— Іван Гутак.
Пан староста записав собі назвище в маленькій книжечці, попросив панотця сідати побіч себе у бричку, бо до школи, де мали відбуватися вибори, було ще не близько, та й помчали. Громада, гомонячи та бесідуючи, потюпала громадками за ними, збиваючи куряву на гостинці, мов стадо волів. Над усіх голосніше говорив Василь Грім, ідучи поруч Чаплі та відказуючи, що-ді "чорт матери тим виборам! Там обід застигне, а ти ту о голоді кричи та вередися". Декотрі з громади дійсно, бачиться, туго поголодніли, понатискали капелюхи на голови та й помели долів селом, сміючись та приговорюючи до других: "Но, но, не бійтеся, вже ви й без нас понавибираєте п’явок на нашу працю!" А Гутак, чуючи тоті бесіди, похитав своєю кучерявою головою та й сказав спроволока: "Такий-то наш русин. Його на огні печи, а він ще буде сміятися. І що за біда тим людьом почекати ще хвильку, дати голос, на кого хочут, а потому не виговорювати, що от єсьте нам п’явок понавибирали? Ба, кой-бо лінивство! Щоби не втеряти гарячий обід, він волит громадську справу в кут! Ех, люде, люде!.."
Пан професор, Лонгин Крицький, ще рано наняв чоловіка, щоби йому позамітав у школі й довкола неї, щоби поуставляв лавки, як треба, у два ряди, обпорядити приспи під школою,— словом, надати школі зверху, яко-тако людяну подобу. Правду сказавши, пан професор міг то все й сам поробити ще в суботу або й нині, так де, — хто ж то вигадав, щоби він, Лонгин eques de Крицький*, занимався такою чорною роботою? Волів дати чоловікові послідніх тридцять крейцарів. А тим часом сам взявся до ранніх молитов, а межи ними немало "отченашів" пробормотів і за душу покійниці Польщі. Після півгодинної тиші, котру переривало лиш бормотіння пана професора, кудкудакання курок під вікнами та голосне хропіння пані професорової у ванькирику за стіною, почалося більше життя в шкільнім будинку. Таж нині був великий, рішучий день! Пан староста у власній особі з’їде в їх дім, панотець, запевно, також буде ласкав загостити, — ну, а для "розумного" сільського учителя, яким був безсуперечно пан Лонгин, такі особи дуже важні! Їх належить із честю приняти — значить, і поєднати їх собі, добути собі їх ласку і прихильність, значить, статися одною із найголовніших осіб у громаді. Отож, сейчас по відчитанні молитов пан професор, яко розумний вождь, скликав раду воєнну для уладження плану битви. Рада сеся мала складатися з нього і з його жінки, тому ж, бачиться, для більшої вигоди другої партії, і скликана була у ванькирику. Пан професор розпочав свої маневри легкою перепалкою, що мала на цілі пробудження його достойної супруги. Відтак зачалися розправи. Рація велася довго, оживлено, затято. Діло в тім було, чим приняти згаданих достойників? Пан професор обставав при каві, аргументував, доказував поживність, і смак, і вплив на гумор, який звик мати на нервових людей той арабський нектар. А що пан староста нервовий чоловік, доказує то, що за леда притокою попадає в страшенну пасію, а понеже, крім того, панотець великий любитель кави,— ergo*,— доводив пан професор, — кава мусить нині бути й на нашім столі для утрактування так великих, поважних гостей. Но пані професорова, — що то женщини можуть! — довгий час преспокійно слухала ученої бесіди свого мужа, лежачи на подушці, підложивши під голову свою пухлу сніжно-білу руку і відсунувши до пів з грудей ковдру. Но коли той скінчив, вона так само спокійно і рішуче сказала, що дома нема того, що властиво найпотрібніше до зварення доброї кави, а іменно кави самої. На такий спосіб осталося до вибору лиш одно, а то гербата, і пан професор, щоби розігнати свою власну маркітність, принявся знов рівно живо і рівно учено доказувати і викладати, що гербата, добре зварена, гаряча, достаточно солодка і залита належитою порцією руму, ні в чім не уступає, а навіть що... Чи ж рум так конечний? (Почтенна супруга нагадала йому, що руму і краплинки не було в хаті.) Ні! Тадже кава і гербата мають властиво ті самі часті складові, а до кави хто коли додає руму? На тім, отже, й стало. Друга із воюючих сторін, пані професорова, мала як стій встати, убратися хороше і занятися насамперед зваренням обіду "для домашніх", а опісля й приготуванням ухваленої гербати і "робленням гонорів дому". Обід "для домашніх" був дуже "скромний", — по-нашому, скупенький. Складався він з двох тарілок ріденького, непідбитого і незасипаного борщу, а в кождій тарілці на дні лежала, крім того, яко "вся смака", велика торічна сушена голубінка. До борщу замість хліба була мищина варених у лупинні бараболь. Їх теребління під час самого їдіння занімало немало часу і додавало цілому тому актові фамілійному багато церемоніальності. Крім того, за обідом пан професор почувався до своєї повинності, яко галант-мужчина і старався забавити свою даму всякого рода анекдотами і повістками, межи котрі густо-часто попадалися й деякі не дуже-то пристійні і приличні. По обіді пані професорова туй же при столі засіла до роблення "гальової" туалети, а пан професор взяв на голову чорний, трохи уже прим’ятий циліндер і пішов з великою повагою оглядати нові порядки у шкільній кімнаті. Сам, власними руками, накрив столик білим, на рогах трохи витороченим обрусом, за недостачею зеленого сукна, поставив на нім дзвінок, перо і чорнило та лист сивавого паперу до записування голосів. Упорядкувавши те все, став насередині, прижмурив трохи очі і оглянувся навкруги по кімнаті. Відтак сів у лавку "трохи віддихнути".
Аж ось задудніло на гостинці, задзеленькотіла упряж, погонич луснув з батога,— гості приїхали. Учитель вибіг їх зустрічати, вклонився низько і, бачиться, дуже був щасливий, коли пан староста, а за ним і панотець подав йому руку. На порозі стріла і привітала входячих пані професорова, одіта, після її гадки, пишно, а властиво пестро, с[е] є[сть] без густу і претензіонально. З великими церемоніями вводила їх у бідну, хоть також претензіонально пристроєну хату. Самовар з гербатою стояв уже на накритім столі, а пан староста, побачивши се, покрутив носом і всміхнувся іронічно. Газдиня не щадила припрошень, силувалася навіть на штучні високі фрази, котрі їй однако ж якось не вдавалися, вкінці задумала навіть показатися дистинговано свобідною, хоть кождий її крок, кожде слово так і разило вимушеністю і неприродністю. Пан староста, недопивши гербати, встав, подякував газдині, що солодко всміхалася до нього, прижмурюючи свої сіренькі оченята, вийшов до сіней, сплюнув і пішов у шкільну кімнату, рад, що позбувся тої вимушеної гостинності. Панотець остав довше з панею професоровою, старався завести з нею бесіду про се та те, але вона, помітивши недовільність пана старости, доразу стратила свій і так невеликий гумор і, збираючи накриття зі стола, відповідала на бесіду панотця розсіяно та полусловами. Пан професор, вражений також немало неласкою пана старости, змінився на лиці і вийшов із хати, щоби, де треба, услуговувати пану старості і таким способом бодай якотако відзискати його ласку і прихильність.
А тим часом школа уже наповнилася людьми, і все ще припливало їх більше знадвору. Всі, видячи пана старосту, стихали і сідали в лавки. Но лавки не могли помістити всіх. Многим прийшлося стояти. Межи тими послідніми був і Гутак. Він став собі у куті коло великої плиткової груби. Обіч нього розговорювали якісь два чоловіки, відай, про особу пана старости, і аж душилися зо сміху. Гутак штовхнув одного й другого в бік і прошептав гнівно: "Та мали би-сьте хоть троха честі! Де ж таке хто видав?" Оба чоловіки, ще молоді, озирнулися на нього, відійшли набік і зачали дальше своє робити. Втім, пан староста задзвонив, і все утихло. Він встав, похитався хвильку на своїх довгих тонких ногах, оперся обома руками о верхняк столика, аж той затріщав, і почав говорити до громади — щось про важність нинішніх виборів, про автономію громадську, про відкинення личних незгід і сварок і т. д. Фрази не в’язалися пану старості, і він викидував їх із себе, мов каміння. Багато причинювалася до негладкості його бесіди й рущина, котрою не добре владав. Бесіда тяглася довго. Громадяни, змучені слуханням фраз, котрих по більшій часті не розуміли, почали шептати межи собою, ба, далі й нараджуватися і гомоніти щораз, то голосніше. Три рази дзвонив пан начальник, заким утихли. Відтак він кінчив свою бесіду ось якими словами:
— Ну, будьте ж тихо! Тепер зачнем голосованя! Уважайте, що маєте вибирати своїх,— як там?.. заступників, що мают репрезентувати цілу громаду всюди,— перед правом. А вибираєте їх на три роки! Уважайте, аби-сьте вибрали людей гідних, чесних, тверезих. Від того много залежит, кого виберете, бо так будуться вести й ваші громадські справи! От видите,— на Медвежі вибрали були люди якогось п’янюгу, та що? Три роки броїв у громаді, забирав громадські гроші, пив, а тепер суд зліцитував му грунт, хату, худобу, та й ще й він сам пішов сидіти! Видите,— ганьба і йому й цілій громаді, що си такого заступника вибрала.
