Любов - Шиян Анатолій

Все це я знаю добре, бо сам жив таким життям багато років.

— Якщо любиш дружину, любиш дітей своїх,— перебив його Ярош,— тоді ти повернешся до табору. Ми, цигани, гуртом тобі допоможемо. Ми напишемо листа в Москву до високого начальника. Він зрозуміє нас. Він одпустить тебе з армії до твоєї сім'ї.

Це був несподіваний двобій старого, темного, забобонного світу з світом новим, який розкриває людині шлях до щастя. Всі мовчали. Всі стежили за капітаном, ждучи, що відповість він на пропозицію старого ватажка. Та найбільше його відповіді ждала Оксана. Сиділа вона за столом бліда, насторожена.

"Може, й справді краще буде, коли Якуб повернеться до табору і знову житиме разом з дітьми, зі мною. Не до зими йдеться ж — до літечка".

— Говори, Якубе, говори! — вирвалися мимохіть з її уст сповнені надій і бажань поквапливі слова.

Якуб спитав у досвідченого ватажка:

— Скажіть, Яроше, коли б людина блукала по землі довгі роки сліпою і їй повернуто зір,— чи захотіла б вона знову бути сліпою?

Стало тихо в кімнаті. Сивий Ярош підвівся за столом, глухо сказав:

— Нам тут більше нема чого робити. Пішли до табору, цигани!

Теплі руки Оксани лягли на широку й мужню руку капітана.

— Якубе, милий мій... Прошу... Якщо любиш мене, діток наших...— І вона несподівано заридала.

Та її ридання не зупинило Яроша й не зупинило циган, що покірливо йшли за своїм ватажком. Затримавшись на хвилинку біля дверей, Ярош тоном старшого наказав:

— А ти, Оксано, завтра вранці приходь до мене на розмову. Чуєш?

— Чую,— відповіла вона і ще невтішніше заридала.

Ярош сидів біля свого намету, курив люльку з довгим чубуком, а Оксана стояла перед ним у новому платті, в новій хустині й черевиках, що їх купив для неї чоловік.

Вона не сміла глянути в обличчя ватажкові, який мав вирішити зараз її долю, її щастя.

Серце билося в грудях як навіжене. Почуття табірного обов'язку боролося зараз в її душі з почуттям любові до чоловіка — батька її дітей. Адже для них відкривалася інша дорога, світла та ясна. І вела та дорога до щастя, про яке говорив чоловік і якого не знали досі ні її діти, ні вона сама.

Оксана ладна була впасти зараз перед Ярошем на коліна, благати його зглянутись, відпустити по-доброму з табору, не топтати її життя, не ламати долі, що всміхнулася до неї, дала їй радість, повернула їй чоловіка, а дітям рідного батька.

Та суворим, непроникним залишалося обличчя старого цигана. І це стримувало Оксану, вселяючи мимовільний страх.

— Плакала ти вчора, ридала. А що, послухав тебе чоловік? Залишить він службу? Повернеться до табору?

— Не повернеться,— відповіла вона тихо, і циган підхопив її слова й кинув ними в неї, мов камінням.

— Не повернеться, кажеш? Я так і знав. Сама подумай. Він знатна тепер людина, а ти хто? Циганка. Проста, неосвічена. Це він зараз до тебе так... немовби радий. А куди підеш з ним?

У гості підеш — він стидатиметься тебе перед гостями. Та, може, за війну придбав собі іншу жінку.

— Є... одна лікарка. Віра Петрівна. Бачила її. Вона йому рани гоїла...

— От бачиш, бачиш,— ще дужче радів циган.— Певне, фронтова подруга? Ми з тобою від людей чули про таких подруг.

— Чоловік її був льотчиком. Разом з Якубом в одній частині служили.

— І що ж, загинув?

— Загинув.

— Ну ось маєш. Ото вона і є його дружина, оця Віра Петрівна, а ти будеш у них за наймичку.

— Не кажіть мені такого... не кажіть! Навіщо ви жалите моє серце?

— Я не вірю тепер Якубові. Він, мов та гілка зламана, одко-ловся від нас. Адже сама кажеш, не схотів піти з тобою й дітьми? Значить, не любить він тебе, а любить іншу. Зрозумій, йому вже ти пе потрібна і діти твої не потрібні.

— Неправда! — закричала Оксана.—Неправда! Він любить мене і діток любить. Навіщо таке говорите?

— Любить? — І Ярош негарно посміхнувся.— Коли б любив тебе справді,— все б покинув і пішов з нами.

— Не може він. Не може піти. У нього така служба. Я прошу вас, Яроше, благаю вас... Дозвольте мені лишитися з ним. Тут моє щастя, біля мого чоловіка. Він мене, темну, неписьменну, вчитиме грамоти, і вчитимуться в школі мої діти. Він обіцяв, і я сказала... Я дала згоду лишитися.

— А я на це пі дозволу, пі згоди не даю! — Ярош підвів голову. З-під густих брів глянули па неї пронизливі, холодні й жорстокі очі.— Ти з табору підеш. Ще хтось відколеться, а на вас дивлячись, розбредуться й інші. Пропав тоді табір. Пропало життя, загине наш рід.— І, помовчавши трохи, він запитав: — Сподіваюсь, Оксано, ти не забула, чим ти мені зобов'язана?

Наче до роз'ятреної рани доторкнувся цими нещадними словами. Перед очима постало невелике село на Житомирщині, оточене густим лісом. Тут зупинився циганський табір на одну лише ніч, якої довіку Оксані не забути.

Десь опівночі над селом полинули тривожні удари в рейку. Матері хапали на руки сонних дітей, брали клунки з речами, бігли до лісу, рятуючись від німецьких фашистів.

Перед світанком запалало село. Ридали матері, плакали діти, бо наступала зима люта, а де жити? Люди будували землянки й курені.

В одному з таких куренів оселилася разом з дітьми й Оксана.

Ніколи в світі не забуде вона тієї лютої, тривожної зими. Не забуде, як лежала вона хвора, немічна й гаряча від простуди, а біля неї сиділи худі, голодні діти, не зводячи з неї оченят.

В тих оченятах світився відчай, безпорадність і страх. Невблаганна голодна смерть насувалась на неї й на її дітей. І, певне, давно б уже в лісі позаростали травою їхні могили, коли б не Ярош.

Він зникав невідомо куди на два-три дні, а повертаючись, неодмінно провідував хвору Оксану й залишав їй чи хлібину, чи сухарів, чи чвертку олії й горнятко пшона.

— Спасибі партизанам. І самим їм сутужно, але діляться з нами,— говорив він, сідаючи біля хворої Оксани.— На кілька днів тобі вистачить, а там видно буде, що робити.

Ярош брав її руку, дивився в схудле обличчя з засмаглими губами, втішав:

— Гаряча. Але ти не бійся і духом не падай.

— А я боюсь. Помру... Що тоді з ними буде? Хто моїх дітей догляне?

— Ти не думай про смерть, Оксано. Про життя думай. Не вік нам ховатися по лісових хащах. Ми, Оксано, ще степи побачимо. У річках будемо купатись. Будемо! — говорив він упевнено, і від його слів надійних легше ставало на душі.— Був я у партизанському загоні, сам чув по радіо: Червона Армія жене фашистів від Дніпра. Скоро вже ми, скоро, Оксано, побачимо степи.

Він, Ярош, у ті дні страшні не тільки врятував її від неминучої загибелі, він врятував її дітей. І хіба могла вона все це забути?

"Що ж робити? Що?" — билася в її голові розпачлива, двоїста думка, билась, мов пташина, спіймана в надійну клітку.

— Добре пам'ятаєш все, що я зробив для тебе й твоїх дітей?

— Пам'ятаю,— відповіла вона тихо, відчуваючи, як серце її сковує холод і відчай.

— Тоді вирішуй сама.

Очі в Оксани запливли сльозами. Вона затулила їх хустиною і, хитаючись, наче п'яна, пішла в напрямі аеродрому, де нетерпляче ждав її чоловік.

Він не розпитував у неї нічого, бо, глянувши в її заплакані очі, зрозумів усе.

— Я догадуюсь,— сказав Якуб, стримуючи своє хвилювання.— Ярош говорив тобі, що ти проста циганка, а я капітан, що ми тепер не пара одне одному, що я не люблю тебе, що в мене є, напевне, інша жінка, що коли б я тебе любив, то повернувся б до табору. Адже так він говорив тобі?

— Так.

— І ти повірила йому?

— Ні, не повірила.

— Значить, лишаєшся зі мною? — і в очах Якуба спалахнула на мить радість, але тут же й згасла.

— Не залишаюсь. Хочу, але не можу.

— Чому, чому, Оксано?

— Я тобі розповідала. Він врятував мене й дітей наших там, у лісі. Він нагадав мені про це. Я не можу покинути табір. Я нічого не тямлю зараз, не знаю, що мені робити, що діяти. Душа моя двоїться й горить... Тяжко мені, Якубе! Всі цигани знають, коли б не Ярош — нас не було б уже на світі. Він врятував. Я зобов'язана йому.

— Ти мусиш бути зі мною. Мусиш! У нас діти. Нам треба думати про них, про їхнє щастя. Я жив надією... Я роками тебе шукав і не міг розшукати. І ось тепер, коли зустрілись, ти, Оксано, себе губиш, дітей губиш. Мені завдаєш страждання. Я знаю — важко порвати з табором, але треба... треба поривати. Інше життя настало, інші часи. Цього не розуміє досі Ярош, але ти мусиш зрозуміти. Мусиш!

Розчулена Оксана кинулась йому в обійми і, ридаючи, умовляла:

— Якубе, рідний, не залишай пас. Поїдьмо з нами. Пропаду без тебе... з журби за тобою пропаду. Вернись до табору!

— Оксано, люба моя, зрозумій. Я хочу кращого життя для тебе й наших дітей. Інакше я діяти не можу. Той шлях для мене — шлях Яроша — закритий назавжди!

— Що ж мені робити? Що?

— Я вже казав тобі: лишайся зі мною.

— Я зобов'язана. Я піду з табором.

— Тоді... Тоді віддай мені дітей. Я знатиму... Ти швидше повернешся до нас.

Оксана затихла. Широко розкритими очима дивилась в його очі, погано розуміючи те, що він їй зараз сказав.

— Дітей? — і, збагнувши, що саме він просив у неї, спитала:— Ти хочеш живцем вирвати з грудей моїх серце? Хіба можу я... без них? Життя тоді мені не потрібне.

Нічого більше йому не сказала. Повернулася й пішла стежкою.

Квітчаста шаль сповзла одним краєм з її плеча і черкалася бахромою вологої землі.

— Ти не поїдеш з табором! — крикнув їй услід Якуб.— Ти мусиш залишитися зі мною. Тут наше щастя! Я ждатиму тебе, Оксано. Чуєш? Ждатиму!

Не пам'ятає Оксана, як запрягала коней, як складала на віз убогий скарб, відчуваючи за кожним своїм рухом гострий зір суворого Яроша.

— Попрощатися б,— сказала вона благально, але холодний блиск очей і холодні слова його зупинили її.

— Нема чого більше ходити. Все вирішено. Навіщо ятрити своє серце, свою душу? Тебе не пожалів. Дітей не пожалів. В дорогу, цигани, в дорогу!

І заскрипіли немазані колеса возів, лишаючи місце недавньої стоянки.

Забившись у куток халабуди, Назар і сестричка ні на мить не відривали оченят від матері. Вона досі не промовила до дітей ні словечка. Сиділа, наче скам'яніла, бліда. В руках її звисали віжки, лежав поряд батіг, яким ні разу ще не стьобнула вона коней.

Про що думала мати в цю хвилину, того діти ие знали. Душа її була неспокійна, серце ятрилося, думи летіли до нього.

"Куди їду? Куди? Для чого? Від щастя одрікаюсь... Щастя діточок гублю".

По її обличчю текли сльози, але вона не витирала їх, навіть не помічала їх.