Важко бути Людиною (збірка) - Сухомлинський Василь

Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

* * *

ТІ САМІ СЛОВА

Улітку Андрійко пішов працювати на тваринницьку ферму. Його послали до бабусі Марини—куховарки. Вона варила їсти пастухам і дояркам.

Андрійко допомагав бабусі: воду носив, картоплю чистив, дрова рубав, хліб нарізав.

Весело, привільно працювати влітку в степу. Сонечко гріє, вітер віє, пташки щебечуть, можна й до ставка піти покупатися, як бабуся дозволить.

Уранці бабуся й каже Андрійкові.

— Піди води принеси.

І такий тихий, добрий, ласкавий голос у бабусі, що Андрійко швиденько бере відро й біжить до колодязя. А колодязь далеченько — аж під лісом. Витягне відро води й живенько принесе.

Та ось прислали на ферму ще одного працівника — діда Карпа. Став працювати він сторожем.

Не сподобався дід нікому: ні бабусі Марині, ні Андрійкові. Мовчазний, похмурий.

Якось увечері Андрійко попросив:

— Дідусю, розкажіть казку.

Дід щось буркнув сердито, а потім каже:

— Нічого тобі робити, казки захотілося... Піди краще води принеси...

Такі холодні, крижані, безсердечні були ці слова. Андрійко з великим небажанням пішов по воду. Витяг повне відро, сів біля колодязя й довго сидів. Не хотілося йти до діда Карпа.

Приніс Андрійко води й зараз же побіг до бабусі Марини.

Уранці Андрійко встав до схід сонця. Начистив картоплі. І з нетерпінням чекав, щоб бабуся послала по воду. Нарешті почулися тихі ласкаві слова:

— Піди води принеси.

Андрій побіг, витяг води й швиденько приніс на кухню.

* * *

ХОЧЕТЬСЯ СКАЗАТИ ЩОСЬ НІЖНЕ-НІЖНЕ...

Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню — якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле — і стіни, й двері. Покликали нас із мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

— Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

І аж почервонів від злості. Мені стало страшно.

Тої ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка — теж у білому халаті — лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову й сказала:

— Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та й тепла ж, мабуть... Давай скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. І коли робили укол — не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі — й чоловік, і жінка — працюють і тепер у нашому селі. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка — на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько і сказати щось ніжне-ніжне...

* * *

ЧОГО СИНИЧКА ПЛАЧЕ?

У хаті край села жили чоловік і жінка.

Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.

— Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля.

Поліз Мишко на осокір, прив'язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.

Мишко й каже:

— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі.

— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.

— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.

— Подумай, чого, — відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: "Чого синичка плаче?"

* * *

ЧОМУ ДІДУСЬ ТАКИЙ ДОБРИЙ СЬОГОДНІ?

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

"Що ж його робити? — думає Андрійко. — Злазити з шовковиці — струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє".

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:

— Чому це ти сидиш на і дереві, внучку?

— Боюся струсити на вас краплі, дідусю...

— Злазь, Андрійку...

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці.

Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" — з подивом подумав онук. — лли?./.,

* * *

ЧОМУ МАМА ТАК ХВАЛИТЬ?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти, потім думає: "Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине".

Зварила Люда борщу, попробувала.

Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

— Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ — він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"

* * *

ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ

Посіяв байдужість — пожав зневагу.

Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір'ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх.

А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник.

Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері.

Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

Що посієш, те й пожнеш, — говорить наше українське прислів'я. Посіяв байдужість — пожав зневагу.

Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

* * *

ЩОБ ТИ СТАВ КРАЩИМ

Дідусь з онуком йшли великим лісом.

Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні — відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

— Хто це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовив дідусь.

— Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він.

Для чого ж він старався?

— Щоб ти став кращим, — відповів дідусь.

* * *

Я ХОЧУ СКАЗАТИ СВОЄ СЛОВО

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: "Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте..." І все.

Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте. Збоку стояла маленька Валя.

— А ти, Валю, що хочеш сказати? — запитала Катерина Іванівна.

— Я хочу сказати своє слово.

— Яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве... — тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: "Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне..."

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. Щ І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

* * *

ЯК БІЛОЧКА ДЯТЛА ВРЯТУВАЛА

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б'є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються. Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.

Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.

— Чого це ти, дятле, плачеш?

— Немає чого їсти, білочко.

Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну її молотити дзьобом.

А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.

* * *

ЯК НАТАЛЯ У ЛИСИЦІ ХИТРИНКУ КУПИЛА

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком.

Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: "Ой, голова болить".

Купила Наталя хитринку, принесла додому.

Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

— У мене голова болить, — скаржиться

Наталя мамі, — не буду уроків вчити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

— Але ж у тебе голова болить, — здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

"Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощі",— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

"Де ж вона поділася?" — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка.