Оповідання - Павло Грабовський

змела: згинув кудись і про­падав безвісти; довгенько щось не було, як ось виявився і здивував людей своїм несподіваним шаленством. Жу­пан вишукував спосіб зарадити лихій долі таких, як сам, бідарів: треба було тільки спустити одно чимале озеро в річку,- от вам і сіножаті, і все... Прочумайся, голото; послухай, що тобі радять... Думка ця тупо засіла в моз­ку знищеного 1 Жупана і не давала спокою. Насамперед він удався з нею до голови та князів (старостів), а по­тім звернувся і до звичайного сірого люду. Насміхами та знущанням відповіли Жупанові... Даремно розмовляв Жу­пан про свої мари-привиди: снились йому, буцім вийшов з озера водяний дух у поставі бика і став битися з духом суходолу, що також у бичачій поставі пасся по луці; страшенно билися, але нарешті дух суходолу поборов духа водяного; даремно Жупан бачив у тім привиді вка­зуючий палець божий,- все оставалося голосом серед пустині.

Почув Жупан, що до управи приїхав «улахан тойон» (великий пан) справник - і зараз до його; кланяється, просить; очі горять блиском надії та відради... на жаль, передвчасної. Вислухав пан і зареготався.

- Піп, бігме, піп; просто хоч у проповідники... оце так дідусь... і де в бога впійметься... Ризи б тобі, та й годі... Тривай лишень...

Погрібся пан у скриньці, пошукав нашвидкуруч і ви­тягує нічний червоний жупан.

- Оце тобі, попе, й ризи - не треба кращих... Козак, вдягни його!

І покотився з реготу. Вдягли дідуся в панське убран­ня. Боже, скільки сміху було та знущання!

- Червоний Жупан! Червоний Жупан! - загриміло по всіх кутках управи,- і прилипло те ймення навіки. Понурив голову Червоний Жупан; бачить, що не дійти йому «правди», поклонився низько і вийшов. Тиск люду гнався за ним.

- Гей, бийте у дзвони... служба буде... попа нового настановили...- і жорстокі гигашки покривали ті грубі діткливі жарти.

І побрів собі Жупан один зі своєю думкою - незро­зумілий, оганьбований. Але те його не зраджувало. Ні одного тойона (пана) не пропускав Жупан, щоб не ви­словитись перед ним, не поділитись думкою, не попро­хати запомоги. До владики його не пустили; тоді Жупан почав перепитувати крізь вікно і був допущений.

- Безглуздий, ваше преосвященство! - доклав якийсь тойон управський; владика махнув рукою,- і вивели Жупана без нічого.

Не залишив Жупан підмовляти до своєї думки і зви­чайних людців, подавав просьби до всяких осіб, але все по-дурному. Жупан зробився «притчею во языцех».

Раз якось я підійшов до річки... Був кінець серпня. На березі метушились люди: насипали хлібом та кар­топлею пліт, щоб гнати в город.

Крик, галас, біганина. Серед плоту я зобачив і Чер­воного Жупана - він був зворушений, виявляв нетер­плячку, галасував до гурту. Я підійшов - поздоровкав­ся. Червоний Жупан покидав наші краї: ціле літечко він прокосив у якута, хазяїна плота, щоб той довіз його при нагоді до города; відти Червоний Жупан зваживсь іти пішки, Христовим іменем, аж до Якутська, все з тією ж думкою, щоб запомогти бідарям.

Він був певний, що його діло - праве і що не може відмовити йому «справжнє начальство».

Лаштування скінчилось,- пліт попхався за водою.

Звичайно скулений, Червоний Жупан стояв тепер ви­прямившись посеред плоту і міцним голосом давав по­рядок. Ніхто не слухав його, не звертав жодної уваги, але те йому було байдуже, не спиняло нітрохи,- на ду­ші легко і любо. Мимоволі пригадалися мені «безглузді» пошукачі усяких правд серед нашого знедоленого лю­ду,- і з тяжким почуванням я покинув берег.

Червоного Жупана я не бачив більш...

 

1894 року

 

В ТАЙГЕ

 

 

Уж за полночь. Мороз все крепнет и крепнет и, пере­валив за 40°, чем-то тяжелым давит грудь, которой как-будто не хватает воздуха. Массы звезд на темном своде небесном льют на тракт и на облегшую его тайгу слабый свет; он, отражаясь от белого снега, толстым слоем укрыв­шего землю и повисшего тяжелыми кусками на ветвях деревьев, образует не то «светлую тьму», не то тусклые сумерки. Глядишь стоя,- и все погружено во мрак; нагнешься - предметы получают определенные и ясные очертания. В тайге все тихо; только изредка не выдер­жавшая тяжести снега ветка сломится и пронесется сухой, короткий треск. Вот на повороте тракта со сторо­ны деревни показывается кошева, запряженная одной, но доброй лошадью. В широкой и глубокой кошеве сидят три фигуры, закутавшись, насколько это видно, в хорошие бараньи дохи. На дуге нет колокольчиков; конь идет шагом... все это - не добрый знак! Кто, как не «они» решатся втроем тащиться на одной лошади по длинному перегону и ночью выезжать из селения? Это специалисты по части срезывания мест - чая, товара,- что попадет­ся; они выехали на работу.

Кошева проехала с четверть версты и вдруг свернула с тракта в тайгу; через 30-40 сажен она остановилась за купой молодого сосняка и все трое вылезли из неё и пошли обратно на тракт.

- Какой обоз? - спросил один шепотом.

- Телятниковский.

- Мужик не дурак! Однако не даст.

- Потребуем! Вчерась у него-ж тальковские добыли. Цсс...

Вдали послышалось слабое звяканье бубенчиков и тот ритмически правильный звук, какой идет от мерного хода обозных лошадей.

- Однако коней шестьдесят будет.

- Не знаю! Ложись.

Все быстро скинули дохи: с ног до головы они были закутаны в простыни и казались на темном фоне черной тайги привидениями в саванах. Белые костюмы составляют обычный стратегический прием у трактовых «охотников за местами»: одно - они не так выделяются на белом фоне и потому безопаснее подходить к обозу, другое - при пре­следовании они падают в снег, смешиваются с ним по цвету, и тогда найти их без огня очень трудно; да ямщики долго и не ищут, зная по опыту всю тщету и даже опас­ность этих поисков.

«Охотники» припали к земле близ самой дороги, и взор напрасно искал бы их в снежном покрове тракта.

Звуки идущего обоза становились все слышнее; вот уж завиделась «голова» - передние сани, на передке ко­торых, в виде обозного знамени возвышался шест с кра­шеной всеми цветами четырехугольной рамкой, увешан­ный лентами, колокольчиками и бубенчиками; рядом с ним - как-будто кнут: на рукоятке в аршин длины прикреплена цепочка вершков в 8 с железным шаром, с