Сині очі Маньки - Ткач Михась

І знову за корову: "На городі онде і кукурудзяні стебла, капуста та бурячок — повно всього. А де його діти, як не буде Маньки? Старалася, робила — ніщо не треба".

Обтяжена думками Горпина ледь переставляла ноги. Манька наче тяглася на повідку. Вона витягувала голову, сопла важко, пускала з губ густу білу піну і трохи накульгувала. "От лихо мені. Хоч би вже довести додому" — бідкалася Горпина і поглядала лякливо на її ходу.

Довго вони пленталися на узбіччі — не хотіла корова йти, то Горпина її підпасувала. Вже добре звернуло на полудень, коли добралися нарешті до села.

Горпина вже ніг не відчувала — здерев'яніли. І Манька зовсім знесилилась, ще більше почала накульгувати. А під городом (повела її Горпина через околицю) спинилася, заремигала, потім підломила передні ноги і уляглася прямо на стежці.

— Що з тобою, Манько? Вставай, вставай! — ми вже вдома, — захвилювалася Горпина. Вона сіпала її за повід, плескала долонею по шиї, але корова не підводилася. Тільки, наче у відповідь господарці, тихенько озивалася:

— Му-у, му-у.

Потім поклала голову на траву і почала важко дихати.

"От Боже мій, що його робити?" — розгубилася жінка.

— Ну вставай, рідненька, вставай. Онде й наша хата. Чого тобі лежати тут на сирій землі? — умовляла її Горпина. Вона відчула, що з коровою щось негаразд. І коли побачила, що з однієї ніздри сочиться кров, то зовсім запанікувала: "Треба було мені її вести на той базар? Ще гірше наробила".

На стежці зашелестіла кукурудза. Підняла очі — від хати біг Володя. Він тільки приїхав, ще й сумку не встиг занести. Кинув її біля порогу — і до матері.

— Хто оце вас, мамо, змусив у таку дорогу йти? Ай-я-яй! – напався він. — А що з нею? — підступився ближче.

— Сама не знаю, мабуть, захворіла. Ступай, синку, поклич ветеринара. А я буду біля неї, — розпорядилася Горпина. А тоді вже, як побіг Володя, подумала: "Може якби поміг хто підвести, то й дійшла б до двору?"

Та Маньці, певно, було непереливки. Бо витягувала шию, пускала піну, а очі затм'янилися, наче загусли. Сопла та легенько мукала.

Горпина, як не своя, не знала за що ухопитися і куди кинутися? Швендяла сюди-туди, від хати до корови, забувши про втому, носила то хліб, то картоплю в приполі. Та все біля неї примовляла.

— Що ж ти так, Манько, занедужала? Болить щось? Поїж осьде трохи. Випий водички — легше буде. Чуєш, легше буде. І синок наш приїхав — може дохтора тобі приведе.

Притуляла свою сиву голівоньку до її чола, заглядала в очі — не знала чим і зарадити. Чекала все сина, а час так довго йшов. Вона певна була, що він майнув до фельдшера, бо куди ж інакше? То й радила Маньці:

— Потерпи. Ми з тобою натерпілися в цьому світі...

Корова позіхнула, простягла голову і лизнула Горпині руку. Далі глянула на хату, котра ледь проглядалася за кукурудзинням, на хлів, що згорбився від старості як і вона, і якось знесилено і холодно заремигала. З очей сочилися, як два струмочки, сльози.

Це ще більше завдало болю Горпині: аж стисло груди. "Що я наробила!" — картала себе. Водила з тої розпуки долонею під горлом у Маньки — жалувала. Вона б наче притулила її до себе, серцем би гріла, аби тільки легше їй стало, тільки б не трусилася отак! Дивилася розгублено на неї і знову згадувала ті перші повоєнні роки. Задумалася: щось навалилося на неї важке і незрозуміле. І чи то з досади, чи то сама по собі зринула впам'ятку пісня — давня-предавня, забута в селі, яку її покійна ненька співала у лиху годину. Не зчулася, як і в неї забриніла вона на устах:

А ще сонечко не сходило,

Щось до мене та й приходило.

Приходила моя матінка,

Вона в мене не обідала

Тільки мене та й одвідала...

Далі змовкла і сиділа біля корови, простягнувши ноги, прямо на землі, мов спросоння. Схаменулася тоді тільки, як загуділа на леваді машина.

Володя підлетів, як вихор, до корови. Похапцем зірвав з себе піджак і, глянувши на матір, сказав хутко і зовсім байдуже:

— Домовився, мамо. Одвеземо, бо загине.

— Синочку, не бери її на базу. Послухай, не треба. Краще тут хай гине, — підхопилася мати. Вона ходила вслід за сином, умовляла його, щоб не займав корову, та він не хотів слухати. Тоді Горпина здалася — мовчки відійшла до межі.

Кілька чоловік, що підспіли від машини, обступили Маньку. Вона голову поклала на сиру землю, вибалушила очі, але нічого вже не бачила. Ніщо їй не було миле, — ні небо, ні земля, ні пахучі трави, в яких вона кохалася стільки літ. І голос Горпини, до якого вона звикла за ці роки, був невиразний і далекий. Щось лягло на неї і тисло, давило з усіх боків, наче гори звалилися на її тіло.

Горпина бачила, як піднімали її на мотузках, як силували вставати, і від того серце її зболене наче в шпару заходило. "Та вона ж не колода?!" — хотілося їй гукнути, але голосу не було.

Манька вдарилася кілька разів об борт. Біль повернув її до свідомості, і корова відчула, як голова її лягла на щось цупке і холодне. Хотіла зрозуміти, що від неї хочуть, але нездатна була повернутися.

— Му-у! — озвалася тихенько.

— Це добре придумав, синку. Така дяка їй. Тепер моя черга. Куди мене одвезеш? — вирвалося в Горпини.

Загула машина — наче серце хто з її грудей вирвав. Теліпала до хати, а стежки не бачила.

Біля порогу обвела поглядом небо, що затяглося надвечір хмарками, присіла — і враз згорбилася, обсіялася зморшками, як поділ складками, і застогнала від гнітючого болю: так їй важко було. Безглуздим видавалося життя Маньки, бо змарнувала свій вік в нестатках та труднощах, як і вона сама. І не думала цього і не ждала. Хотілося Горпині хоч під кінець чимось догодити, віддячити їй за добро — добром.

Сиділа на порозі, опустивши голову і склавши на приполі руки, і похитувалася: хить-хить. Вітер кружляв пожовкле листя біля ніг, свистів у сухому соняшничинні біля повітки та куйовдив поскубаний дах на причілку. У дворі було пусто і сумно — як після похорону. І знову Горпині нагадалася та давня пісня. Але вже заспівати не спромоглася — вуста змертвіли. Тільки в душі десь:

...Вона в мене не вечеряла .

Тільки мене дай запечалила.

Дослухалася. Далі підвелася, повісила на кілок дійничку, що лежала перекинута серед двору, і почала поратися. Кошик, з якого Манька їла яблука, занесла у хлів. І сінця трохи в ясла поклала, і підстилку потрусила, щоб сухо було. Все зробила, як і раніше. В хаті запалила свічку.

Сонце вже сховалося за обрій, тільки дві довгі смуги червоніли над селом — вечоріло. Горпина сиділа на покуті, тримала в долонях голову, а на неї все дивилися і дивилися сині очі Маньки...