Малий Ніно - Кибальчич Надія

З яру вийшло чоловік двадцять, озброєних рушницями та шаблями. Всі, наче їм обридло довге мовчання, разом загомоніли.

— Тихо! — гукнув учитель, і люди з неохотою замовкли.

При місяці Ніно бачив чорноокі та чорноброві молоді обличчя, що були такі сміливі, хороші та веселі. Він не міг одвести від них очей... Се ж були ті юнаки, що йшли визволяти свій край... Се ж були гарібальдійці.

Ніно стояв як зачарований.

— Ну, веди ж нас далі! — сказав учитель. Рушили.

Іти було важко і дедалі, то все гірше. Стежка здиралася на круту гору, по якій люди з допомогою природи поробили щось подібне до сходів. Треба було йти дуже обережно, і руки часом несамохіть хапалися за колючі кущі ожини, що росла по боках з розколин у скелях.

Робилося темніше, бо на небі почали збиратися хмари. Раптом несподівано зовсім близько блиснула блискавка, загув дужий грім і пішов луною по горах, затихаючи десь у далечині. Далі почався сосновий ліс і там стало зовсім темно. Ніно дуже боявся грому і завсіди, коли починалася гроза, він ховався в куточок, тулячись до кого-небудь з своїх, і сидів заплющивши очі, поки вона минала.

А тут не можна було зважати ні на грім, ні на блискавку, доводилося вести небезпечною дорогою цілий гурт людей та берегтися, щоб і самому не впасти, щоб і ніхто не впав у безодню. Наближаючись до безодень, він завсіди зупинявся і, повертаючись назад, казав тоненьким стриманим голосом:

— Поглядайте, тут прірва.

Тим часом розходжувалася справжня гроза. Грім починався десь далеко і з гуркотінням розкочувався понад горами. Здавалося, ніби якась величезна колісниця їхала довженним мостом. Блискавка шугала все частіше і частіше. Людям була з неї користь, бо вона хоч на мить освітлювала околицю і показувала їм, куди йдуть.

Іноді зупинялися на хвилину відпочити.

Нарешті дійшли до гребеня гори. Тут треба було спускатися на той бік. Іти було ще гірше. Нога могла посковзнутися або не втрапити на камінь, і тоді б людина впала униз лицем. Се була б коли не смерть, то певне каліцтво. По боках так само траплялись безодні, яких не було видно. Ніно пам'ятав, де саме вони повинні буть, застерігав про се; а іноді в пригоді ставала й блискавка, що освітлювала стежку.

Посувалися вперед дуже помалу, але все-таки посувалися, бо треба було до світання дійти туди, куди прямували.

Жах опанував Ніно. Він чув, що йому вже бракує сили і влади над собою, чув, що от-от сяде серед стежки, вчепиться руками за камінь і не зрушить з місця. Він почував таку могутню жадобу так зробити, що ледве міг її перемагати.

"Ой, зупинюся! Ой, зупинюся!" — з одчаєм думав він, бачачи, що ноги починають плутатися, ідуть, як самі хотять, наче не свої. В той час стежка йшла вздовж широкої безодні. Його так і вабило кинутись туди, щоб швидше скінчилася мука.

Він почав молитися богу.

Знизу схопився шалений вітер, що рвався на всі боки, наче не знав, якою дорогою йому летіти. Полохливо зашуміло верхів'я дерева, свиснули і прилягли до землі гнучкі кущі, зацокотіли дрібні камінці, котячись по стрімкому згір'ї. Грім гуркотів, блискавка світилася одна за другою. Великі рідкі дощові краплини стали важко падати з хмари. Вітер ще дужче шарпнув гіллям, сіпнувся на всі боки і несподівано полетів далі. Навколо втишилося, тільки було чути, як десь горою збентежено зашуміло дерево. Вітер з собою погнав і хмари. Через кілька хвилин дощ перестав, грім покотився все далі і далі, тільки блискавка все ще невпинно краяла темряву.

Молитва трохи заспокоїла Ніно. Ним опанувала одна думка: коли взявся вести людей, то повинен довести.

Гроза майже зовсім затихла, коли він довів повстанців до міжгір'я, відкіль вони і самі вже могли найти дорогу. Вони подякували йому, похвалили, і дехто простяг йому гроші. Він так і відсахнувся від них, наче ті руки з грошима хотіли зробити йому боляче і, не взявши нічого, повернув назад. Пройшов трохи, але почув таку втому, що сів під великим деревом та й, прихилившись до нього, заснув.

Коли він прокинувся, вже почало розвиднятися. Він схопився і оглянувся, не розуміючи, де він є. Навколо була непорушна тиша, тільки де-не-де озивалися пискливі голоси пташок. Унизу, впоперек гір, розіслався легенький білий туман, небо було блакитне і зливалося на обрії з смугою моря, що було темніше від нього.

З півночі повіяв холодненький вітерець. Пташки зацвірінькали голосніше.

Ніно дуже змерз. Щоб нагрітися, він майже бігом пустився на гору. Все його тіло боліло від нічної мандрівки та від того, що він заснув, скрутившись, але на серці було так гарно, бадьоро.

# # #

Того ж дня надвечір на селі з'явились кінні жандарми і почали розпитувати людей, чи не бачили вони звечора кого чужого.

Ніхто нікого не бачив.

Жандарми їхали селом та, зупиняючись трохи не біля кожної хати, питали. Коли черга дійшла до П'єтрового подвір'я, жандарми і там зупинилися та стали питати в хазяїна те, що і других питали. П'єтро стояв біля батька і, слухаючи розпитування, почав виразливо поглядати то на батька, то на жандармів, наче щось знав, та не насмілювався сказати.

Се, звичайно, звернуло увагу жандармів.

— Ти, хлопче, може, що знаєш? — спитав один.

— Та я бачив...— підлесливим голосом вимовив П'єтро.

— Кого ж ти бачив?

— Та я бачив, що вчора увечері пізно до нашого сусіда Ернесто Гатті заходив якийсь чужий чоловік...

— А коли він пішов геть?

— Того вже я не бачив... Якби я був знав...

— А той Гатті дома?

— Не знаю... може, й дома... або пішов... він часто ходить. Я його сьогодні не бачив.

П'єтро був певний, що той чоловік, який заходив до Гатті, був звичайним подорожнім і заходив випити склянку вина або купити шматок паленти. Але він був дуже злопам'ятний та самолюбний. Він не забув Ніно, що той відказався виконувати його накази. Се одно, а друге те, що хотілось вислужитись перед такими владними особами, як жандарми. Ніхто їм нічого не сказав, а він, П'єтро, сказав. Можливо, що Гатті доведеться погано, себто виходить, що він, П'єтро, має таку силу, з якою може зробити велику прикрість дорослій людині, навіть цілій сім'ї! Ось це вже сила та ще й неабияка!

Він цікавими очима, в яких світилася злослива усмішка, дивився, як жандарми одразу повернули коні і швидко під'їхали до сусідського подвір'я.

— І чого ти вліз з своїм: бачив! — роздратовано пошепки сказав батько П'єтрові.— Ще влізеш з тобою в яку історію! Бачив чи не бачив кого, яке твоє діло?

П'єтро мовчав і такими самими злосливими та глузлива ми очима дивився в сусідський город.

* * *

Ернесто недавно вернувся і спав. Перелякана Марія збудила його, звіщаючи, що приїхали жандарми.

Почався допит. Питали про подорожнього, що заходив увечері, і про вчителя.

Марія сказала, що подорожній заходив випити вина і пішов стежкою на Паезелло, а що вчитель, мабуть, у школі, або в остерії, або на полюванні — вона його сьогодні нё бачила. Від мовчазної, мов придуркуватої, жінки нічого більше не можна було дізнатися. Значить, справді не знала, бо де б у неї взялося стільки розуму, щоб потаїти.

Один з жандармів, червонорудий, мов помаранча, мабуть, родич якого австріяка, присікався до Ніно. Сам він сів по один бік столу, по другий його поставив. Перед собою на столі положив нагая та срібну монету.

— Дивись! — гримнув він.— Коли скажеш, де вчитель, то я дам тобі ці гроші; коли потаїш — битиму тебе цією нагайкою досхочу.

За своє коротеньке життя Ніно зазнав чимало розмаїтих жахів, але такого, як тепер, то ще ніколи. Він пополотнів і зменшився.

— Кажи зараз, де вчитель!

— Я не знаю...

— Брешеш! То тобі наказано мовчати! Зараз кажи!

— Не знаю!

Жандарм узявся за нагайку. Ніно одскочив.

— Стань там, де стояв! Ніно став.

— Ти мусиш знати, де вчитель. Коли ти не скажеш, я заберу твого батька в тюрму.

— Я не знаю...

— Твій батько здохне в тюрмі!

Хлопець затулився обома руками і заплакав.

— Не зна-а-ю!!

— Годі тобі воловодиться з тим малим. Знайшов діло! — зауважив старий жандарм.

— А справді, ну його к чортам! Старого візьмемо, бо він напевне зна, де той розбишака дівся.

Жандарми скрутили назад руки Ернесто і повели з собою.

Марія зупинилась мов приголомшена, діти тулилися до неї і перелякано мовчки дивилися на те, що робилось. Ніно стояв на порозі і заплаканими очима стежив за батьком.

Жандарми посідали на коней і повели в'язня за кінець, шнуру, яким у нього були зв'язані руки. Він ішов біля коня і здавався такий маленький, сухенький та беззахисний, що Ніно хотілося кинутися до нього, пригорнути, приголубити, захистити... хотілося впасти лицем до землі і ридати від жалощів...

Але і на думку не спало викупити його зрадою, як не спало б прохати порятунку у лісу, у гір.

"Гарібальді" — раптом сяйнуло в думках і згадалося, куди та навіщо вів він цю ніч гурток узброєних юнаків.

Ніно кинувся до матері і, припадаючи до її плеча, радісно прошепотів:

— Мамусю, в і н визволить батька!

Через кілька тижнів Гатті був дома. Він визволив не тільки його, але й цілу країну.