В путах шайтана - Коцюбинський Михайло

Він дививсь на софту блискучими очима, він бачив спадаючий з неба вогонь, а там, за морем, в далекій перспективі, сяли перед ним мусульманські реліквії.

Настала тиша. Жар під баштою попелів, і повний місяць з високості поглядав на зібрання.

Правовірні, однак, сиділи зі спущеними очима, і немов лукава усмішка блукала по їх смаглих лицях.

"Ба, — думали вони собі, — гяур, гяур… А з кого ж ми живемо, як не з гяура?.."

І пригадались їм всі незчисленні способи заробітків та баришів, які давали їм гяури. Пригадались усі ті "ямурта", виноград, молоко, підводи, провідники, комірне і т. ін., всякого роду "бакшиш", усі ті багаті жнива, що збирає з гяурів, не сіючи й не орючи, татарин. "Куди їм виселятись? Пощо?" — питали вони себе, і їх брала хіть в живі очі розсміятися мудрому, та несвідомому станові речей софті.

Однак вони мовчали.

Мовчанка врешті ставала прикрою, усім було ніяково, та визволив Септар. Він приступив ближче, сперся своїми здоровенними ручищами на батіг й промовив до софти:

— Ти кажеш, чоловіче мудрий: виселяйтеся звідси… А скажи нам, чого се від вас, з Туреччини, тісниться до нас така сила обдертого робучого народу та відіймає від нас зарібки?.. Чого вони йдуть сюди, коли там добре? А ти нас кличеш туди… Гляди, чи стежкою правди слова твої ходять?.. Ти кажеш: гяур, невірний, — а у нас багатий гяур більш важить, ніж двоє праведних… Гяур жиє і нам дає жити. У нас так: на яйлу ходив — гроші заробив; по морю поплив — гроші заробив; гяура возив — знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнадцять карбованців, — і Септар брязнув в кишені монетою, — а що ти нам даси в Туреччині, де нема гяурів?..

І, випнувши свої гаптовані золотом груди, він з нахабністю видивився на збентеженого софту, чекаючи на відповідь. Правовірні аж цмокнули. Правда, суща правда! Він як вийняв їм з уст ті слова, які вони могли б сказати в відповідь софті.

Тільки хаджі Бекірове серце спалахнуло гнівом праведним, і, мечучи блискавки з очей, він гримнув на Септара:

— Мовчи ти, поганий наймите гяурів! Та Септар не змовчав:

— Ей, старий, я знаю, тебе заздрощі хапають на мої зарібки, яких ти через власну запеклість не маєш…

Ах, се була правда, глибоко, старанно затаєна правда — і хаджі не витримав. Забуваючи на свою повагу й гідність хаджі, він схопився з місця і все своє обурення виплюнув в лице Септарові:

— Кєпек! Асма кєпек!.. [6]

Очі в провідника наллялись кров’ю і вилізли наверх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.

— Ей, старий, пильнуй своєї бороди, коли присвятив її, — погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.

Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по-давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці, і навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, немов вони цілком поділяли Септарові погляди. Ба, навіть за хвилину почали розходитись, вимовляючись тим, що вже пізно, а завтра чекають на них справи…

Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе — в голові його немов щось світало:

— Пута шайтана… пута шайтана… — шепотів він зсинілими устами, звернувши бліде обличчя до обуреного хаджі Бекіра.

Але той в безсилій злості лишень плював та сипав прокльони…

Останніми покинули башту хаджі Бекір та софта.

Мов привиди ті, сунулись вони по залитій місяцем вулиці, волочучи за собою довгі й головаті тіні. Сумні і розчаровані, виливали старі один одному свої жалі — і, немов спочуваючи їм, зітхало оддалік море та тоненьким голоском плакала в гаях сплюшка…

28 вересня 1899, Чернігів

[1] — Со­ба­ка (та­тар.)

[2] — Йди сю­ди! (та­тар.)

[3] — Семіна­рист (та­тар.)

[4] — Ка­за­нок (та­тар.)

[5] — Горілка (та­тар.)

[6] — Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)