Із збірки "Чужиною" - Олександр Олесь
29.05.1919
«То не лебідь на озері пісню співав…»
То не лебідь на озері пісню співав
В передсмертну, останню годину.
Ах, то мрія співала моя
Свою пісню, сумну, лебедину.
І невтримано плакали очі мої,
І безкрилі думки умирали,
І червоні квітки, як підбиті орли,
Криком гніву і муки кричали.
Наче лебідь поранений, мрія моя
Тихо сходила піснею-кров’ю...
О, схиліться над нею, мої дорогі,
І покрийте її хоругов’ю.
2.07.1919
«Ще ранок спить... Це перші голоси…»
Ще ранок спить... Це перші голоси
Співають світу про світання
І будять ниви і ліси
Дзвінкими дзвонами вітання.
Ще ранок спить... Лише одні орли
Знялись в незміряні простори
І з них очима пройняли
Яри, степи й могили - гори.
Ще ранок спить... На сході блискавки,
Але не чуть ще сурми грому,
Що сон змітає на віки
І грає сонцю золотому!
5.07.1919
«Дивлюсь на пройдену дорогу…»
Дивлюсь на пройдену дорогу,
І гнів, і жаль мене пече...
Але у нашу перемогу
Усе ж я вірю гаряче...
Як завтра день угледять люде,
Як зійде сонце золоте,
Так Україна жити буде,
Так наша мрія процвіте.
3.07.1919
«О, коли б я міг тепер сміятись!..»
О, коли б я міг тепер сміятись!..
Але усмішку свою
Я загубив в моїм краю
І можу тільки плакати.
А що, коли і там, в краю коханім,
Її вже більше не знайду,
На камінь упаду
І зможу тільки плакати?
27.04.1919
«Хтось мене ще пам’ятає…»
Хтось мене ще пам’ятає,
Хтось покинути не хоче,
І на крилах сну щоночі
Хтось голубкою літає.
І розвіює тумани
Голосами слів чудесних,
І з очей своїх небесних
Ллє бальзам мені на рани.
5.05.1919
«Хотів би я піти через ліси дрімучі…»
Хотів би я піти через ліси дрімучі,
Через річки, яри і кручі,
До серця зранити себе
Об камені, терни колючі,
Аби угледіти тебе.
Аби лише на слід на твій напасти,
Устами чорними припасти
І остудить думки,
Землі з слідів твоїх украсти
І згинуть на віки.
6.04.1919
«І знову біль, тупий, глибокий біль…»
І знову біль, тупий, глибокий біль.
Болить душа, душа болить! Неначе
Хтось тихо-тихо плаче
І стогне на труні.
І стогін цей, і цей невтішний плач
Прибили всю мою істоту,
І я несу чиюсь скорботу
З своєю разом на руках.
25.04.1919
«Погасають зорі... Сонце - не кажу…»
Погасають зорі... Сонце - не кажу,
Сонце вже погасло... Ранений лежу
І дивлюсь, як гаснуть золоті огні,
Як встають в тумані привиди страшні.
Біля мене труни і без трун тіла...
О, коли б згадати пам’ять їх могла!
Знаю тільки - рідні і близькі мені...
О, замовкніть, струни, дзвони жалібні!
27.03.1919
«Дивна містерія... Дивна музика…»
Дивна містерія... Дивна музика...
З раною в серці носять когось...
Рана вселюдська, глибока, велика,-
Наче крізь неї все пекло влилось.
Дивна містерія! Хто Парсіфаля
Зміг би забути колись...
В тихім захопленні слухає заля,
Люде серцями злились.
Крики раптово. Залізно-холодні,
Крики пекельно-гарячі: «Стривай!
Хліба нам, хліба! Ми люто-голодні,
Хліба нам, хліба подай!»
Вийшли з театру і мовчки стояли,
Мовчки дивились... «Стривай!»
Враз приєднались і враз закричали:
«Хліба нам, хліба подай!»
14.04.1919
«Гробниці лицарів і статуї над ними…»
Гробниці лицарів і статуї над ними...
В холоднім мармурі гаряча ллється кров,
Стоять і моляться живими,
В очах скорбота і любов.
І згадую чомусь я мимоволі
Великих лицарів своїх...
Лежать вони покинутими в полі,
І без хрестів могили їх.
6.03.1919
«Виглянуло сонце після днів негоди…»
Виглянуло сонце після днів негоди
І зогріло землю золотим крилом...
Досить, досить крові, о брати-народи,
Гляньте: сонце має золотим крилом.
Страшно, страшно глянуть в нашу будучину:
Смерть копає прірву, голод землю їсть,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Смерть копає прірву, голод землю їсть.
12.03.1919
«Вона приходе завжди в певний час…»
Вона приходе завжди в певний час
І в певній ложі п’є поволі каву...
Ах, пані, скільки сонця в вас!
Таку усмішку сонячно-ласкаву
Я бачу перший раз!
І хто вона? Чого така смутна,
Чого так журиться невтішно?
Ах, пані, пані чарівна,
Як я люблю, люблю вас ніжно,
Прозоро, радісно, безгрішно!
Але уста, уста її!
На мармур кинуті коралі...
Ах, пані, в мене думи злі...
Коли б на мармурі... в цій залі...
