Мертвий, усміхнися! - Антоненко-Давидович Борис

Трохи подумавши, він тихо промовив:

— У народі кажуть, душа ще дев'ять днів після смерті держиться хати покійника, потім сорок днів тиняється скрізь по землі, де вона коли-небудь бувала...

Мене не цікавили релігійні роздуми старого фельдшера, і я взявся читати далі книжку, від чого одірвав мене своїм приходом Петро Степанович. А він, помовчавши трохи, сказав змислено:

— Чогось же та думають отак з діда-прадіда люди...— І пішов, глибоко задуманий, так і не розв'язавши в мене якихось своїх сумнівів.

За кілька днів він прийшов до мене в другій половині дня, коли я ліг перепочити трохи, і з порога випалив як сенсаційну новину:

— У поручика борода виросла!

Я вилупив на нього очі: яка борода? В якого поручика?

— В поручика Снєгірьова, що три дні тому були вбиті на передовій,— пояснив Петро Степанович, не маючи змоги приховати якоїсь дивної, зовсім незрозумілої мені радості.

Я забув, що в моргу лежить убитий поручик, родичі якого просили телеграмою почекати з похороном до їхнього приїзду.

— Ну і що з того, що виросла борода? — спитав я, все ще не сходячи з дива.

^— Так, може б, їх поголити? А то приїде молода жінка чи хто там, а вони неголені. Некрасива картина може вийти...

Я відраз відчув, що Петро Степанович ухиляється відповісти мені прямо й хитрує. Він прийшов до мене не для того, щоб радитися — голити чи не голити мертвого поручика,— це питання він міг розв'язати й без мене, і мені стало ясно, що йому кортіло поділитися радістю відкривача. Одросла поручикова борода наочно підпирала його думку, що смерть у людини наступає не одразу.

Десь за тиждень, поїхавши ранком до штабу дивізії, я затримався там і повернувся по обіді. У шпиталевому дворі

мені трапилися санітари, що йшли з ношами від моргу. Я спитав, хто помер.

— Так що рядового Силенка односили, ваше благородіє,— відповіли санітари й додали, що Петро Степанович* якого я залишив замість себе й тепер шукав, не вийшов ще з моргу. "Чого йому там сидіти?" — подумав я і спустився кам'яними східцями в льох, щоб розпитати свого заступника про шпиталеві справи.

Підходячи до ледве причинених дверей у середні льоху, я почув голос Петра Степановича, що казав комусь:

— Погані, погані твої діла, Силенку...

Я сторопів: адже санітари щойно повідомили мене, що віднесли мертвого Силенка в морг — чого ж мій фельдшер звертається до нього як до живого? Передчуваючи щось незвичайне, я спинився й став наслухати. Петро Степанович розміреним голосом казав далі:

— От ти, значить, помер, Силенку. Завтра тебе закопають у яму, і ти ніколи, чуєш, Силенку, ніколи не побачиш світу...

Мені стало моторошно. Я смикнув двері й ускочив у морг.

— Що ви тут робите? — крикнув я на Петра Степановича, вражений самою вже позою його. Він, що робив усе статечно, немов священнодіяв, тут сидів навпочіпки й присвічував ліхтарем "летучая мышь" жовто-воскове мертве обличчя на долівці. ✓

Застуканий зненацька, Петро Степанович довше, ніж звичайно, ворушив безпорадно губами, поки спромігся вимовити підводячись:

— Та ось — практикую...

— Як це — "практикую"?

— Ну, сказати б — випробовую його.

— Ходімо зі Мною! — наказав я і, не чекаючи, швидко пішов з льоху до своєї кімнати при шпиталі.

За хвилину туди прийшов і Петро Степанович. Мене здивувало, що він не зніяковів, як того можна було сподіватися, а почував себе, видимо, так, ніби я одірвав його від важливої роботи.

— Поясніть мені, для чого ви це робите? — спитав я вже м'якше, ніж то було в моргу.

Поворушивши, як звичайно, губами, Петро Степанович усміхнувся:

— .Воно, звісно, ви будете сміятися з мене, старого дурня... Ну тільки я думаю, що, коли людина помре,— це ще, не все.

— Цебто? — спитав я, не одразу збагнувши його думку.

т

— Та от: ми думаємо, що людина мертва, і ховаємо її, а, виходить, вона ще не зовсім померла. От і ви, Михайле Корнійовичу, казали, що деякі клітини ще живуть, наприклад, у поручика Снєгірьова борода виросла...

— Ну? — нетерпляче спитав я, починаючи догадуватися, куди хилить дивак фельдшер.

— І от мені думається,— сказав Петро Степанович,— що коли людина померла, то вона тільки не може рухатися й казати, а те, що діється коло неї, чує...

— З чого це ви взяли?

— От я і випробовую їх для цього. Кажу покійникам, що їх тепер дожидає, і помічаю на їхніх обличчях сум, так наче вони чують мене й ще більше журяться.

— Смерть нікого не красить, і цілком природно, що обличчя в мертвих сумні. Ви що ж — хотіли, щоб люди всміхались умираючи? — зауважив я, але Петро Степанович ухопився за мої останні слова й мрійно проказав:

— А що, коли б справді вдалося, щоб хтось із них усміхнувся?..

— Ні, ви, будь ласка, припиніть ці штуки! — сказав я категорично, ще не здаючи собі гаразд справи, чи передо мною стоїть тільки одержимий химерою дивак, чи психічно недужа людина.

Але, видимо, Петрові Степановичу не так легко було відмовитися від своєї ідеї. Не питаючись у мене дозволу, він присів на стільця й захоплено переконував мене в доцільності* своїх експериментів:

— Ви тільки подумайте, Михайле Корнійовичу: ану ж помреш і будеш чути, як над тобою співають "вічну пам'ять", накривають віком труну, сиплеться на неї земля... Та це ж...

Петро Степанович не міг знайти для вислову потрібних слів і тільки заворушив губами.

— Ну і що ж тоді треба робити? — спитав я, зацікавившись явною манією свого фельдшера.

— Та що ж,— розвів руками Петро Степанович,— тоді хоч голови одрубуй усім мертвим, щоб вони й після смерті не мучилися...

Я мимоволі засміявся, хоч мене стало неабияк турбувати, що фельдшер таки, здається, зсунувся з глузду. Йому я сказав по хвилині лагідно:

— Не треба, Петре Степановичу, ні рубати мертвим голови, ні розмовляти з ними: негарно ж воно якось!

З тим і пустив його від себе, але після цієї розмови я почав наглядати за Петром Степановичем.

Жив він у шпиталі самотою. Я, лікар, був йому не рівня, з кухарем і кастеляном він чомусь не зійшовся, а про санітарів — годі й говорити. Петро Степанович був набагато старший за них літами, а до того ж, як-не-як, їхній найближчий начальник, котрому доводилося часом і гримати на них. Єдиний, кого він підпустив до себе ближче, був чи не найгірший наш санітар, чуваш Іван Малгай. Кривоногий, незграбний, миршавий, Малгай був живим запереченням не те що військової постави, отого бравого солдатського вигляду, а й звичайної охайності, не кажучи вже за санітарію. Брудний, неуважний, з віддаленим кудись поглядом, він був зовсім не придатний служити санітаром навіть у такому тихомирному, богом береженому шпиталі, як наш, і я давно б уже прогнав його, коли б не одна притичина.

Усі в шпиталі, починаючи від обслуги й до поранених та хворих, знали що в.Івана Малгая торік померла в Чебоксарах жінка, від якої залишилася п'ятирічна Настенька. З смертю дружини Іван, видимо, примирився, а от становище Настеньки, яку він, бувши призваний на війну, мусив здати на опіку старим батькам у село під Чебоксарами, весь час непокоїло його. Батьки не любили померлої невістки, з якою Іван побрався проти їхньої волі, через те він і подався з жінкою до Чебоксар, де влітку працював на пристані, а взимку перебивався всякою випадковою роботою. Там, у маленькій чуваській хаті, було й без Настеньки повнісінько дітвори — синів і дочок Іванових братів, тож сирітці Нас-теньці, певно, жилося коло них не з медом. Іван побоювався, що батьки перенесуть свою нелюбов до покійниці й на онуку, яка так була схожа на свою матір. Завжди похнюпленому, сумному Іванові тільки й думки було, що вдома кривдять його бідолашну Настеньку — ходить вона неприкаяна в дідівській хаті, немита, нечесана, голодна... Увесь світ з страшною війною, морем людського горя й потоками сирітських сліз одсунувся Іванові далеко назад перед долею покинутої Настеньки. Було щось зворушливе в цій самовідданій любові молодого удівця до своєї малої доньки, за що йому можна було багато чого простити. Він складав щомісяця по вісімдесят копійок — свою солдатску платню,— щоб згодом надіслати гроші старим батькам для Настеньки. Мені здається, він продавав нишком на селі й свої солдатські пайки хліба, сам годуючись недоїдками після хворих, і все для Тої ж Настеньки. Якщо за допомогою Петра Степановича він відправляв до батьків листа, повідомляючи, що надсилає п'ять карбованців і просить купити Настеньці якесь платтячко, валянки на зиму, а з решти — трохи медяників, які так любила його Настенька, обличчя його блаженно сяяло, й він щасливо усміхався. Та за кілька годин Іван знову похмурнів, бо його охоплював сумнів, чи витратять же суворі батьки при їхніх злиднях усі гроші на його Настеньку, чи залишиться ж для неї хоч якась дещиця з надісланого?..

Хоч би що загадати Іванові робити, він усе виконував безвідмовно, але так мляво, байдуже, абияк, що гидко було дивитись. Не тільки всяка робота, а, здавалося, й саме життя обтяжувало його і змушувало часто зітхати, скрушно хитати головою в такт своїм невеселим думкам.

Одного разу я наказав Іванові вимити в моїй кімнаті підлогу. Коли забрьоханий і понурий, як завжди, він доповів мені, що наказ виконано, мене так розчулив його скорботний вигляд, що я дістав з гаманця карбованця й дав Іванові.

— Твоїй Настеньці на цукерки.

Іван широко розплющив очі, в яких засвітилися теплі вогники, і, як стеряний, бухнув передо мною навколішки. Я мерщій підняв його, наказуючи більше не робити так, а Іван розгублено стояв передо мною, безпорадно тримаючи паперового карбованця, і з сумних очей його текли беззвучно по смаглявих запалих щоках рясні сльози радості..

Що саме в Іванові могло, крім жалю, привернути до себе Петра Степановича — я й досі не розумію. В усякому разі старий фельдшер був далекий від сентиментальності, а його "експерименти" з покійниками свідчили, що навряд чи жалісливість могла пройняти його старече серце. Хіба що просто з безцільної цікавості він сідав вільною годиною на колодах у дворі, садовив біля себе Івана, й вони довго про щось говорили. Але про що? Бездітного Петра Степановича мало цікавила доля чужих дітей, а Івана так заповнювала всього його Настенька, що хтозна, чи лишалося ще якесь місце в думках для розмови про щось інше. І все ж між ними утворився якийсь внутрішній контакт, що змушував Петра Степановича дивитись крізь пальці на всякі Іванові недоробки й писати йому листи додому з незліченними поклонами.

До мене Петро Степанович після останньої розмови, коли я застукав його в моргу, більше не звертався з своїми сумнівами; не помічав я, щоб він далі "практикував" небіжчиків, дарма що активні пошуки розвідників на нашому секторі фронту збільшилися, а з ними стали більше привозити до нашого шпиталю поранених і забитих.