Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина

Інша річ — сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею — ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява — то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…

— Так, — здригнувшись, мовив Каспар.

— Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. "Поверхня", — подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.

Кріт обнюхав камінь, обдивився, навіть спитав, чого той світиться, але відповіді не одержав. Тоді сів коло нього, забувши про їжу й роботу. Камінь нагадував йому приємні для ока сутінки, але навіщо він? А якби винести його на поверхню, хтозна, чи сподобалося б це каменю…

— А, може, то був чарівний камінь? — обізвалася Доня.

— І ця думка слушна. Але відомо, що до кожної чарівної речі треба мати підхід, тобто знати, як нею користуватися. Бідний кріт, про всяк випадок, загадав, щоб перестав дощ, але нічого не змінилося. Отже, то не був камінь, який здійснював бажання. Тоді кріт став міркувати, як камінь опинився у його володіннях. Чи хтось колись закопав його, чи якийсь пра-пра-кріт затяг камінь до нори, чи сама Земля-мати породила його, бо довкола ні піску, ні каміння — сама глина. Так він нічого й не вирішив, хоч думав дуже довго.

— Треба було когось запитати, — співчутливо сказав Каспар.

— Авжеж. Кріт покликав своїх приятелів і ті почали пригадувати, що їм траплялося під землею: кістки, залізяччя, блискучі кружальця в горщиках, але, щоб камінь, який світиться… Ні, такого не було. Нарешті хтось припустив, що камінь міг упасти з неба, якщо він кольору сутінків.

— Цілком можливо, — зауважив Каспар. — Таке буває.

Але Кріт сумно зітхнув:

— А хто доведе, що камінь упав з неба? Хіба той, хто його кинув? Ми хоча й живемо у темряві, проте любимо ясність.

Через те Кріт до самої смерті не мав спокою. Камінь засипали землею, і наш Кріт більше його не бачив, але постійно думав про нього.

— А інші кроти не думали?

— Ні, вони ж не знайшли той камінь, а лише прийшли подивитися на нього.

— Так, вони не могли цього пережити, — сказав Каспар.

— Подумати лишень, звичайна випадковість, а так перевернула душу! — Кріт витер рожевою лапкою сльозу. — Ніхто не захищений від випадковості навіть під землею. Коли думаєш про це, то не почуваєш ніякої радості від життя!

І засмучений Кріт, похапцем попрощавшись, пірнув під землю.

— Ну, то як ти почувалася комашкою? — поцікавився Каспар.

Доня стояла, прихилившись до дерева, і дивилася на їхню хату з помальованими зеленою фарбою віконницями.

— Погано. Усе таке велике! Певно, так почуваються усі маленькі комашки.

— Ні, — відказав хлопець, — їм нема коли дивитися вгору.

— Чому?

— Усі живі істоти, окрім людини, знають, як використати свій час.

Доня замислилась, а тоді спитала:

— Хто тебе цього навчив?

— Трохи сам, трохи книги…

— То навіщо Єдиноріг забрав книжку?!

— Мабуть, хотів дати її комусь почитати.

— То моя книжка, — розсердилась Доня. — Вона у моїй кімнаті лежала!

— Виходить, і я твій, раз моя подоба стоїть у твоїй кімнаті?

Доня почервоніла.

— Не сердься, мала, — поблажливо, але без наміру образити, мовив Каспар. — Ця книга роками лежала на горищі і її давно з’їли б миші, якби я не пильнував. Миші ж не знають латинської мови. Добре, що я все пам’ятаю. І буду тобі розповідати, коли знайдеться вільна часина.

— І я навчуся усього, що вмієш ти?

— Усього ні, але ти ніколи не будеш самотня.

— Самотність — це коли немає друзів?

— Не зовсім. Це коли ти і світ, що тебе оточує, — різні. Навіть не так… Ну, коли ти добра, а світ злий. Теж не те…

— Як же я можу бути самотня, коли не знаю, що таке самотність?

— Це мусиш відчути. Не обов’язково знати. Я сам не знаю, що важливіше.

— Дивись! — засміялась Доня. — Наша хата зараз попливе і я не встигну пообідати!

І справді, нескошена трава коливалася ніби хвилі.

— Хата-корабель! Там, у книжці, в самому кінці, — пам’ятаєш — є малюнок: корабель пливе по морі. З вітрилами!

— Так.

— Ну, то я побігла, бо мій корабель відпливе. А після обіду знову підемо шукати Єдинорога, добре?

— Ні, ми вирушимо вночі.

— Та я ж спатиму!

— Я подам тобі знак і ти прокинешся. Тільки вдома нічого не кажи.

— Не скажу, — запевнила Доня.

Їй було легко й радісно, коли вона бігла стежечкою між високої трави до хати. Довкола повзали й літали комахи, деякі заплутувались їй у волосся. Але тепер вони не здавались такими бридкими й страшними, бо Доня сама побувала комашкою — сонечком.

Фенікс

Фенікс сам себе спалює і сам воскрешає. Але нікого воскресити не може. Ні Морської Корови, ні Тасманійського Вовка, ні Хруща, ні отруєної Риби в річках. Залишмо його людям. Доки вони шануватимуть книги, будівлі, речі, Фенікс буде для них символом надії, що колись вони стануть кращими. А для нас, звірів, надія — порожнє слово. Нам треба радіти кожній миті життя — коротке воно чи довге.

Єдиноріг

Єдиноріг — це я. Обплутаний вигадками, я сам у них повірив. А був із плоті й крові, й мої портрети залишилися на старих картинах, а розповіді про мене — у книжках, які тепер ніхто не читає. Тільки норов я мав не такий уже й лагідний, як гадають: у неволі я вмирав, бо не міг жити без волі, як без повітря. Ніхто не міг мене осідлати. Що тут можна ще сказати? В моє існування ніхто не вірить, папір і полотно згоряють, старих людей ніхто не слухає… На колишніх моїх пасовиськах постали міста, а деякі з них встигли перетворитися на руїни. Тож пора лаштуватися в дорогу. Першому — завжди важко.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Доня і Каспар стають пташками, щоб швидше наздогнати Єдинорога — Довге життя мушки-одноденки — Літати не так уже й легко. — Що попросити в чарівної палички?

1

Цієї ночі Доня не спала. Лежала собі тихенько і дивилась у світле вікно, де за фіранками сховався місяць. Ні тато, ні мама не здогадувались, що незабаром їхня дитина покине дім, аби разом з Каспаром шукати Єдинорога. Може, Каспар хоче його приручити? Так завжди роблять з дикими звірами. Цей Каспар ніби й непоганий хлопець, але ніколи не має часу. Зрештою, коли вони знайдуть Єдинорога, то, може, Каспар побавиться з нею в хованки чи м’яча, бо звірі, як вона переконалася вранці, не дуже охочі до забав.

Доня вже знудилася чекати, та й трішечки хилило на сон. Вона на хвильку заплющила очі, щоб уявити собі, як жив у підземеллі Каспар, але тут захропів тато і їй не вдалося нічого відчути.

У вікні дівчинка побачила Каспара. Він поманив її рукою, і Доня, одягнена ще звечора, пішла по вузькій стежечці з місячного світла…

Каспар сказав:

— Треба перетворитися на пташок, так буде швидше.

— Угу, — зраділа Доня. — То ми полетимо?

— Ще й як полетимо! Єдиноріг удень відпочиває, тож ми його повинні наздогнати.

— А навіщо?

— Я вже казав: щоб взнати його наміри.

— І все?

— Хіба цього мало?

Доня скривилася.

— Нічого, ми зазнаємо стільки пригод що тобі й не снилось!

— А там будуть злі чарівники?

— Тобі дуже хочеться?

— Не знаю… У казках завжди є щось таке. Ні, не хочу!

— Те, що зараз відбувається, не казка, — і зітхнув Каспар. — Воно не конче мусить закінчитися добре. Звісно, я не допущу щоб з тобою трапилося щось лихе. Обіцяю, що ти повернешся до батьків!

— Слухай, Каспаре, — занепокоїлась Доня, а що буде, коли мене не побачать вранці?

— Вони цього не помітять.

— Як?

— Я так зроблю, що не помітять. Розумієш, нема якогось одного часу для всіх! Ми житимемо за часом Єдинорога, а твої батьки — за своїм. Наш час минатиме швидко, а їхній — повільно. Ну, то як — полетіли?

— Та вже полетіли, — згодилася Доня, хоч не дуже добре зрозуміла про час. Правда, вона здогадувалась, що її час не такий, як у батьків, але чому, не знала. Тобто чому для малих дітей час тягнеться довго, а для дорослих людей минає дуже швидко.

… І вони стали пташками. Маленькими, непомітними сірими горобцями. Доня й перед тим літала, уві сні, але тепер було інакше. Важко махати крильми супроти вітру. Птахи теж потребують спочинку. Доня постійно відставала, бо роззиралася довкола. Вони летіли над лісом, щоб не заблукати між деревами.

— Каспаре! — загукала Доня, бо місяць сховався за хмару й вона опинилася у темряві, та ще й у повітрі. Той почекав, доки вона надлетить. Для цього швидко-швидко замахав крильцями і наче зупинився.

— Куди ми летимо?

— До моря. О, я забув тобі сказати, що здогадався, куди міг податися Єдиноріг!

— Давай відпочинемо.

Вони сіли на кущ калини з твердими ягодами.

— Це ти мені допомогла.

— Я?

— Ага. Ти вчора сказала про останній; малюнок у книжці — корабель. А я згадав слова. Вони дуже сумні…

— Скажи!

— Врешті-решт усі інші живі істоти! ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують корабель і відпливуть на ньому туди, звідки немає вороття!

— А чому?

— Ох, ти навіть не усвідомлюєш, як це буде жахливо, коли звірі покинуть Землю з болем у серці! Але я тобі вдячний, що ти згадала корабель. Ми мусимо чимось їм допомогти.

2

Коли настав ранок, вони вже були так далеко, що Доня не змогла б сама повернутися, хоча спочатку запам’ятовувала дорогу. За лісом було поле, за полем — річка, за річкою — село, а там знову поле і ліс. Їй уже набридло летіти. Бо коли хочеться спати, ніщо не миле.

Нарешті Каспар вирішив зупинитися на галявині з суницями. Вони знову стали людьми. Доня нагребла сіна для себе й Каспара, а той пішов збирати суниці. Коли повернувся, Доня вже спала. Каспар поклав суниці на траву і замилувався чудовим золотим ранком. Галявина була скраєчку лісу і з поля чувся спів жайворонка. Роса висохла на його долонях, рожевих від суничного соку, а він і далі тримав їх на сонці.