Острів забуття - Сушинський Богдан

І занадто допитливий. Зізнайся, що вже не раз вистежував мене, – з докором мовила дівчина, і тільки тепер я по-справжньому відчуваю свою провину. Не треба було приходити сюди. Не треба було!

— Що ти, Лесько! Я ж ніколи раніше не бачив тебе тут – промимрив я, піднімаючись на пагорбок. – Розумієш, колись я справді сказав Лізці і хлопцям, що в тебе з'явилася якась таємниця. Принаймні так мені здалося. Але Лізка не вірить, ще й насміхається, каже ... — почав було я, проте доказати не зумів. Не міг же я повторювати все те, що наговорювала на Леську ота жалюгідна Поглиначка Цукерок!

— А ти й не помилився: таємниця ...справді, є.

— Значить, все ж таки є?! – зрадів я. – Отже вгадав. А що...тут? – знову, тепер уже пильніше роззираюсь навкруги, відшукуючи очима щось таке – незвичайне і дивовижне, — можливо, ніколи й ніким не бачене.

Зрозумівши, що нічого дивовижного я для себе так і не відкрив, Леська притулилася плечем до стовбура верби й загадково всміхнулася.

— Невже не бачиш? – ледь чутно, по-змовницьки запитала вона, кивнувши при цьому кудись праворуч себе.

Я негайно глянув у той бік... Та що там, я, може, з хвилину напружено вдивлявся у простір перед нами, але, крім мізерного острівця, — якихось двох пагорочків, на одному з яких чорнів старий струхлявілий пень, а на другому – жовтавів болотяний кущик, — так нічого й не віднайшов.

— Ти ж ніколи не бачив його тут, правда? — ще тихіше мовила Леська.

— Кого?

— Ну, його ... цього острівця.

— Острівця?! Ось цього?! Це ж плавні, Лесько! Таких острівців тут сотні.

— Знаю, їх тут, справді, багато. Але цей з'явився лише два місяці тому. Я кілька разів приходила сюди, і добре пам'ятаю, що його тут не було. Розумієш, зовсім не було? Тільки вершечок пня стирчав.

Я мовчки стенаю плечима, бо й досі не втямлю, що ж такого таємничого вбачається Лесьці в появі якогось там болотяного острівця.

— ...А потім, якось вранці, прийшла сюди. Просто так, забрела...Дивлюся: острів! Ще вчора не було – аж раптом!.. Уявляєш?! Про нього ж іще ніхто не знає, він щойно явився світові, отже я бачу його першою! А значить, це мій острів, це я відкрила його! На нього ще ніхто й ніколи не ступав. Усі інші люди навіть не здогадуються про його існування.

— Що ж у цьому дивного, Лесько? – розгублено всміхаюсь, боячись образити її. – У нашому гирлі їх знаєш скільки?! Деякі виникли давно-давно, мабуть разом із річкою. Це ті, великі острови — Татарський, Куренівський, Журавлиний. На Журавлиному – дід казав – навіть стояла невеличка козацька церква.

— Як це "козацька"? – поспіхом перепитала Леська. – Хіба бувають і такі церкви – "козацькі"?

— Тому, що будували її дунайські козаки. Турки, щоправда, спалили її, але кам'яний підмурівок видно й досі, бо й острівець той вічний. А такий, як цей, твій... Найбільше їх з'являється в серпні, коли заходиться на спеку і ріка міліє. Але потім, навесні, вони знову зникають, тому що ріка затоплює їх. Ось і все! Там, де ти жила, річки, мабуть, взагалі не було, тому ти цього й не знаєш.

— Не було. І я розумію: затоплює. Але цей, мій, — не затопить. Він буде тут завжди, як Журавлиний. Це мій острів, — вперто каже Леська, і поглядає то на мене, то на твердь болотяну так, ніби це від нас із нею залежить: існувати їй тут, чи ні. – А ти, якщо не віриш, що він вічний, більше сюди не приходь. Шукай собі якогось іншого острівця. Свого.

— Ну, чого ти ображаєшся, Лесько?! Я ж правду сказав, як воно є. У нас так завжди буває: острови з'являються і зникають, з'являються – і... На те вона і ріка. Ти живеш тут недавно і ще не звикла до цього. Хоча...можливо, твій острів ріка й не затопить. Адже деякі залишаються.

— Вона не може затопити його, це було б нечесно. Дивись, він же — мов малесенька планетка, на якій своє життя, свій світ і ... своя душа. Як би прикро не було мені, а приходжу сюди, на цей острівець, і все погане забувається, усім прощаю, перед усіма і за все каюсь. Ніби тільки й приходжу сюди – по забуття і покаяння.

— Якось дивно ти все це проказуєш.

— Бо так треба, — стиха мовить Леська, і погляд її очей видається таким незаймано покірливим і таким ніжним...

— А знаєш, острівця твого ріка, мабуть-таки, справді, не знищить, — вже рішучіше кажу я.— Він високий. Он, бачиш: аж два пагорка ...

— От і я цього сподіваюсь, – збадьорюється Леська. – Якщо ріка затоплює не всі, то чому обов'язково повинна затоплювати мій? Погано тільки, що в нього все ще немає назви.

— Чого немає того немає, — погоджуюсь. – А кожен острівець обов'язково повинен мати назву. Бо як тоді доведеш, що він справді був? Ніхто його навіть не запам'ятає. Проте нічого, назву ми придумаємо. Вони ж усі з'являються без назв; значить, хтось же їх потім вигадує! Якщо думати вдвох, щось обов'язково придумається.

Ми запитливо поглядаємо одне на одного, на острівець, і знову одне на одного. Якби Леська не дивилася на мене ТАК своїми очима, я, можливо, щось і придумав би. Але ж вона ... дивиться. І жодна назва у голові моїй не зринає.

— То, може, так і назвемо?.. – нарешті починаю я.

— Як це – "так"?

— Ну, як ти оце щойно казала, — про забуття і покаяння.

— Хто ж так називає острови: "Про забуття і покаяння"?! – поблажливо дивується Леська. – Це ж наш острів ... і назвати його треба якось так, як ще ніхто й нічого не називав.

5

Звідкись із верхів'я раптом повіяв крижаний вітер. Я вже знаю, що це той вітер, який без перестану віятиме майже всю зиму, тому-то на хуторі завжди холодніше, ніж у будь-якому степовому селі. Недарма ж рибалки називають його "крижняком". До речі, як це їм вдається так вдало все називати?

Я зіщулююся і запитливо дивлюся на Леську. Мені холодно, і я страшенно голодний, а додому ще йти і йти.

Здається, Леська зрозуміла мене, бо теж зіщулюється у своїй теплій, підбитій хутром курточці, вдаючи, що й сама вже промерзла до кісточок.

Кілька хвилин ми ще мовчки стоїмо на пагорбі, оглядаючи острівець, потім повільно спускаємося до стежини і беремося нею до берега.

— Це буде тільки наш острівець, до якого приходитимемо тільки вдвох, — завбачливо попереджаю Леську, а сам думаю: "Господи, таж замість мене сюди ж міг прийти Микола або й Валерка!". А як це було б несправедливо, якби й, справді, прийшов не я, а хтось інший! – Тому поки що ніхто не повинен знати про нього, чуєш, ніхто! Може, взагалі ніхто й ніколи не повинен знати.

Леська поважно киває, але при цьому ледь помітно всміхається. І я вперше завважую, яка у неї лагідна, дивовижно вродлива, не схожа ні на чию іншу, усмішка, від якої не можна відвести погляду – так вона приворожує та зачаровує.

— Звичайно ж, ніхто, — стиха погоджується вона. А потім несподівано додає: — Тільки й ти теж нікому не розповідай про нього, нікому-нікому ...

Ми повільно мандруємо берегом річки, і мені – голодному та стомленому – хочеться, щоб шлях до хутірця був ... нескінченним. Та щоб усе на цьому шляху – і брунатні вигини ріки, що, здається, тільки тепер поокреслювалися, як отой Лесьчин острівець; і глибоке, запінявіле, наче вир біля старої греблі, небо; і зграя птахів, що ширяла над нами, запрошуючи у вирій; і кладовище човнів, які нагадували рештки галер біля піратського "Острова Скарбів" ... – було тільки нашим, й обов'язково таємничим та незвичайним.

Якою ж дивовижною видавалася мені ця мандрівка; який вражаючий світ відкривався тоді перед нами! Але я ... я знову все зіпсував. Уже підходячи до Лесьчиного подвір'я, що втиснулося між двома, схожими на фортечні вежі, пагорбами, я візьми і несподівано для самого себе бовкни:

— Лізка Галепа чомусь говорить, що нібито дізналася про тебе щось таке ... Що саме – не знаю, але похваляється, що, коли розповість, доведеться тобі з нашого хутора втікати.

— Так і сказала?! – недовірливо перепитує Леська.

— Здається, так. Я нічого не вигадував; вона сама ...

— Але сказала вона тільки ці слова, більше нічого?

— Більше нічого, Лесько, — покаянно кажу я, жалкуючи, що заговорив про це.

— Навіть не натякала?

— Навіть ні ... Та не зважай ти на неї! Ти що, Поглиначки не знаєш?!

Проте Леська вже не слухає мене, розпачливо хитає головою і кидається у відчинену хвіртку.

— Почекай! – кричу їй услід. – Не треба втікати! Не бійся її! Я заступлюся за тебе, ось побачиш! Ти тільки скажи, – я заступлюся!...

... І потім ще довго стою біля Лесиної хвіртки. Стою, не звертаючи уваги на здивовані погляди занадто цікавої сусідки Майдичів, що спостерігає за мною зі свого подвір'я; на хитруваті посмішки Валерки, що примудрився тричі "випадково" пройти повз мене, але так ні слова й не сказати ... Я чекав, сподівався, вірив: вона ще вийде, обов'язково вийде.

"Не може Леська так одразу взяти й забути про мене. Це нечесно", — думав я з таким розпачем, ніби вона підступно покинула мене, переляканого і безпомічного, на отому болотяному острівці, або навіть на безлюдному острові посеред океану; на острові забуття і покаяння.

6 Увесь вечір і всю ніч, майже безперервно періщила злива, і ми з Леською дуже боялися, що острівець наш розмиє. А щойно визирнуло сонце (це було в неділю), я подався до Майдичів, і навіть не здивувався, побачивши, що дівчина вже чекає на мене біля воріт.

— Думаєш, нашого острівця не розмило? – з надією запитує Леська, довірливо проймаючи мене поглядом сяйливих, з мрійливою поволокою, очей.

— Не повинно було...

— Може, краще не йти туди? – не зчуваюся, як рука Леськи опиняється в моїй. – Уявляєш: прийдемо, а його нема!

— А раптом його розмило, але не зовсім? Тоді можна наносити мулу, нарізати в степу дерну та вимостити ним весь острівець — і врятувати!

— Справді?! – радіє Леська. – Я навіть не знала, що й острів теж можна врятувати.

На превелику радість, острівець вистояв, і на ньому та навколо нього навіть спочивала перед далекою дорогою зграя диких гусей – поважних і збайдужіло неквапних.

Щойно вони знялися в небо, я роздягнувся і, хоча вода виявилася крижаною, перебрів на нашу маленьку твердь.

Насправді це були дві болотяні купини, закидані гілляччям, водоростями, розтрощеними дошками і взагалі, всім, чого тільки встигла понаносити на них ріка. Та все одно острівець здавався найчарівнішим з усіх, які мені доводилося бачити; і, вимірюючи його кроками, я із захватом усвідомлював, що проходжаюсь по ньому першим, що нога жодної іншої людини на острівець наш ще не ступала і, мабуть, не скоро ступить.

Обходячи його розгрузлі мулисті береги, я почувався так, мовби відкрив для себе і всього людства цілий континент – далекий, непізнаний, утаємничений...

...