Дуби шумлять - Пільгук Іван

Щасти вам у дорозі. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй, воля!"

— До слушного часу! — відповів Панас, сідаючи в бричку. Проїхавши з гони, оглянувся. Чоловіки все ще стояли, дивлячись їм услід. А потім повагом поволокли свої сірі постаті до лісу...

Фурман розповідав різні пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще в давнину ходили козацькі ватаги, боронячи волю. Розповідь фурмана супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини століть бриніли відгомоном відваги і запеклої борні То вітер, по-осінньому стогнучи, стелився відволоженими стернями край шляху, розчісував коси дрімливої берези, дзвенів бронзолиттям гіллястих дубів.

Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливі Гнатові очі. Коли бричка пішла піщаною дорогою, почав куняти. Нарешті знеміг сон.

Ось наче розкрилася перед ним таємнича брама, за якою вимальовувалась країна, повита туманами. Важкі хмари нависли над нею, лише визирав крайок неба, ледве освітленого сонцем, що десь пірнуло, ніби втомившись змагатися з пітьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею, колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомін. Ні, то не гомін, а стогін. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвітрені оселі. Де ж люди? Де жвавий лемент дітвори? Де спів юнацтва? Все наче заснуло, принишкло. Панувала темінь, віковічна подруга ворожнечі, розбрату й хвороби.

На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандрує? В які краї? Може, шукає світу сонця? Може, несе в своїх грудях іскру, щоб розпалити вогнем, зігріти закуту мороком душу? Щось рідне пізнається в тій постаті. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду і гордість дівочу? Хотів крикнути, назвати ім'я, заговорити голубливою мовою. Але уста, наче заворожені, не могли вимовити й слова. А постать віддалялась і куталась у непроглядному тумані, доки не щезла зовсім, залишивши терпкий біль у серці...

Ніби виринули з пітьми якісь чоловіки. Почав пізнавати тих, що зустрілися на шляху біля яру. Серед них Гнат. Його сірі очі, заіскрившись, стали ще більшими. В них світилася надія, гордість і гнів. Поглянув у той бік, де виднілися бескеття, яруги. З них, туманами оперезані, випливали села, убогі на щастя, багаті на горе, обшарпані А далі наче виросла з туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очі юнака таємниче зазирнули крізь грати. Там кишіло повно люду. Млявий вигляд, понурі постаті, брязкіт кайданів, монотонний і невпинний. Одноманітні арештантські халати з бубнами на спині. То печать рабства і ганьби. Чути голоси, як рокіт розбурханої хвилі. Що вони говорять? У тому потоці людського гомону небагато слів: "Хліба, праці, волі!"

Чути інший голос. То наглядач у погонах. Відгодована пика бубонить, наче в порожнє барило: "Скудова ви, голодранці?" — "Ми тутешні, з рідних нив, гаїв, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокіт повзе разом із навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово обіймаються. Очі юнака наливаються кров'ю. Чути десь, ніби з хмари, голос:

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?..

Десь вирвався плач жінок, дітей. Благальний і грізний, Сірі Гнатові очі дедалі більше й більше наливаються гнівом.

— Бачиш, паничу подорожній? — запитує.

— Бачу...

— Чуєш, паничу подорожній?

— Чую...

— Допомагати їм треба...

— Добре, візьми й другого червінця.

— Це не поможе... Руку давай!

— Візьми!

— Понесімо їм правду! Ходімо до них! Чуєш, паничу? Кліпнув очима. Фурман гукає:

— Чуєш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.

— Снилось мені.. Приснився один з тих, що зустрілися біля яру.

— Хай їм грець! Не треба, щоб такі лихі люди снилися.

— Ні, хай сняться, хай сняться, — промовив Панас, зводячись у бричці.

Заніміле безмежжя перетинав далекий обрій, де вимальовувались обриси поміщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене під час подорожі. Далеко за палацом плакало муроване небо над бідняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи від хати до хати обвітрену печаль.

— Що то за будівлі? — запитав фурмана.

— Палац Ґалаґанів... Недалеко вже околиці Гадяча, — фурман розмахнувся батогом. Але стомлені коні ледве тягли обважнілу бричку.

* * *

Зупинився в батьківській хаті Слізно зустріла мати, крижнем до землі припадала, ходячи біля сина та милуючи його.

— До твого приїзду, Панасику, всі доріжки в саду повисипала жовтим пісочком, — голублива усмішка матері вигравала на сухому зморшкуватому лиці. — Недарма зорями пораненьку сива зозуля налітала.

Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тільки примовляв:

— От і добре, що заїхав до батькового двору. От і добре, сину. Сідай до столу. Давно чекали. А сьогодні недаремно все півень на порозі кукурікав.

Мати не зводила з сина слізних очей.

— Та який ставний, і борода, наче в якогось великого чиновника...

— Борода додає поштивості людині... Особливо служивій, — радів батько, дивлячись на сина.

Після обіду Панас попросив у батьків дозволу піти в місто. Поспішав побувати під розлогою яблунею, біля вдовиної хати, до якої, живучи раніше в Гадячі, добре втоптав стежку.

Підходив з тривогою. Вийшла назустріч стара жінка. Пізнав — Галина мати.

— Довго виглядала вас Галя. Навіть до ворожки ходила. Щось та недобре їй наворожила. Після того подалась у місто. Тільки поговір залишила за собою. Будете в місті, відшукайте та про матір нагадайте...

Поніс свій жаль до яблуні — свідка зустрічей. Пригадав той день, коли первоцвітом вона заквітла. Тих пахощів яблуневих не розвіяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Ніби й сонце, схиляючись на захід, сумує за яблуневим первоцвітом і відлунює в меркнучих променях незабутню пісню:

Стелися, барвінку, низенько…

Гірка усмішка лягла на пошерхлі, наче від спраги, вуста. Серпанковими сутінками крилися околиці, нагонив югу вітер, підхоплюючи мотив рідної пісні, стелив її пожовклим листям на зів'ялі трави.

У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекір одноманітно стукав у трухляву гілку, вибиваючи мереживо смутку. Де його розвіяти, з ким поділити? Від кого почути слово, яке б полум'яніло, спалюючи жорстокість і сваволю?

Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночі — деркач, доки лелека не проголосив клекотом світанок.

Другого дня поспішав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослі стежки вітали давнього знайомого. Тихо шепотіли уста: "Ой по горі ромен цвіте..."

Ось і Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрів свого брата Івана Рудченка, що прибув з Києва. Для Панаса зустрічі з братом завжди були великим святом.

До його порад прислухався він, як до старшого на вісім років вдумливого порадника. Ще будучи вільним слухачем Київського університету, Іван Якович увійшов у товариство прогресивної молоді та виступав у пресі. Тепер мав змогу подарувати братові видані в двох книгах "Народні південноруські казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Він не міг не виявити гордості за брата. Радів і за виступи його в пресі, а особливо за дружбу з популярним у колах молоді Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до його сестри Ольги Петрівни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й задушевно. Прибула вона до рідного драгоманівського гнізда в Гадячі з Волині, де працював її чоловік Петро Косач. Це була традиційна подорож до батьківського двору, здавна прославленого гостинністю. Звідси ж раніше вийшов і відомий декабрист Драгоманов.

1 Драгоманов М. П. — український публіцист, історик, фольклорист, громадський діяч буржуазно-демократичного, потім — лібсрально-буржуазного напряму.

Прибулі гості сподівалися на зустріч з Михайлом Драгомановим. Але він затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденція від нього, адресована сюди, викликала інтерес. Серед надісланої літератури були й примірники Герценового "Колокола", хоч уже кілька років перестав видаватися цей демократичний часопис.

Все, що подавало ознаки культурного життя, зацікавлювало тут Панаса Яковича. У погляді розумних очей Ольги Петрівни він читав доброту й духовну щедрість. Знайомлячи брата з нею, Іван Якович зауважив:

— Схильна до поезії сестра найкращого мого друга...

— Панаса я пам'ятаю ще відтоді, як він працював у Гадячі. — Простягаючи руку гостеві, додала: — Привіт і від мого чоловіка Петра Косача для заочного знайомства…

В її вигляді багато було схожого з вольовим обличчям Михайла Драгоманова. Перенісся, брови, чутливі обриси губ, живий вираз очей. її стан повивала квітчаста зелена керсетка, з-під якої спадали вишивані полотняні рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квітчаста хустина на голові доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з її рухливою постаттю, відтінювало рум'яне обличчя, що пашіло енергією й крило в собі щось поетично-натхненне, горде, артистичне.

— А це Михайло Петрович, — Іван рекомендував Старицького, який, подаючи руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повні соковиті губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусів і бороди, що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся.

Панас Якович відчув щось артистичне і разом з тим щире, промовисте в карих очах Старицького.

— Ви артист? — запитав Панас Якович.

— Артист любительського театру. А в житті граю роль, яку ще й сам не зрозумів, — не міняючи артистичної пози, Старицький замріяно заспівав:

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

— Це Михайло сам вигадав таку пісню, — пояснила Ольга Петрівна.

— Не вигадав, а вимріяв, — Старицький розгорнув папірець. — Читайте... Це мої поетичні гріхи.

Панас Якович прочитав вірша і, повертаючи, запитливо дивився на Старицького, спостерігаючи, як у виразі глибоких очей юнацька веселість наповнювалася тривогою.

У небі заґелґотали гуси, що відлітали на південь. Старицький підніс благальне догори руки.

— Гуси! Верніться! Не покидайте рідного краю! — Звернувшись до Панаса, він пояснював: — Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення гусей. І я завжди вірив, що вони чують мої благання, тому щорічно й повертаються з вирію.

— Заздрю поетам, щедрим своїми почуттями, — Панас Якович хотів сказати щось приязне Старицькому.

— То все наша молодість.