Через перевал - Іваничук Роман

— Що ти хотів мені сказати?"

"Вечеряємо в "Таверні під Акрополем!" Усі вже виходять, я доганяю, а Тарас чекає на вас у номері… Кваптеся, пане Майстре, не наїдайтеся: запрошують поляки і скандинави!"

"Ну а тобі, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом", — Северин показав на тацю.

"Це ж на дорогу, завтра вирушаємо… Дорога, дорога нас в дальніє далі зовйот! Чей аж три моря проскородимо, і хто знає, як там буде з харчами…"

"Ти завжди був завбачливий".

Й Северин щиро засміявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. "А певне, й такі на світі потрібні, — подумав, — тим більше — в літературі. Сказав же Франко, що література — не парк, а ліс, в якому живе всіляка рослинність: від кедрів, дубів, ясенів аж до неїстівних грибів і навіть порхавок…"

Майстер відчув, як до нього повертається добрий настрій. У передчутті спілкування з цікавим товариством він почав вивільнятися з тенет відчуження й самотности; цієї миті навіть Теодор став для нього майже приємним — чей приніс добру вість. Бельбас зник з їдальні разом з тацею, мовби його тут і не було; Северин підвівся й поквапився в Тарасів номер.

Атени — місто заплутане: з Лікабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зійшли вниз і не стало видно колонади Парфенону, вчепився їх блуд: вузькі й криві вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамниці вздовж них — усі однакові, й панувало повсюдно несусвітне сум'яття, хоча вже й западало надвечір'я; зустрічні перехожі англійської мови не розуміли, й допитатися до "Таверни під Акрополем" було важко, то пішли приятелі навмання, поки не допали до жовтих стін Святої гори, й аж там побачили довге, схоже на сільську стодолу приміщення з тьмаво освітленими віконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецій. З таверни долинав приглушений гамір.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у таверні вже розпочався: товариство було збуджене, всі говорили нараз, вино розливалося в пугарі і по дубових столах, піраміди імбирних і цинамонових коржиків швидко танули на полумисках, проте гостей більше цікавили напої, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все нові й нові обплетені лозою бутлі, письменницький люд забавлявся, сигаретний дим плив попід стелею й струменів крізь вікна. Тарас з Северином знайшли своїх хлопців, які стояли колом у глибині зали і, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент їх атакувала молода особа з екстравагантною зовнішністю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застібнуту тільки на середній ґудзик, нижня розпорка сягала рожевих з білою коронкою трусиків, а крізь декольте випорскували не захищені бюстгальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту українців, намагаючись протиснутися всередину кола, і, відгортаючи з чола спітніле руде волосся, перекрикувала дискутантів:

"Nazywam się Elita Pre, jestem pisarką erotyczną, i niech sobie panowie ukraińce na karb to wezmą: ja nie dopuszczę, żeby my się jeszcze raz klucili…"[54]

Дівчина вимацувала очима для себе жертву й, помітивши нарешті Корнила — критика–культуриста з біцепсами, немов м'ячі, протиснулася до нього, припала йому до грудей і заговорила хрипко й пристрасно:

"Chcesz mie pan? Żadnych problemów, chóc i tutaj!"[55]

Поміж скандинавами, які трималися осторонь, походжав юний богеміст у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колінах і задниці, що, певне, мало визначати його цілковиту байдужість до матеріальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колір і заплетене в косички, що стирчали на всі боки, немов промені. Він називав себе поетом–деґрадантом і вголос англійською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчі міну, яка мала відбивати безнадійний трагізм людського буття.

Северин з добродушною цікавістю приглядався до цих оригіналів і думав про свободу, яка дає можливість і паяцувати: а й справді, література — ліс, і в ньому проростає розмаїте зело; а може, ці диваки серед усіх тут присутніх найталановитіші, й шведські та норвезькі неприступні метри — та й наші мудреці, що ось ведуть давно розпочату дискусію — до них і не вмилися; Северина діткнуло відчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися із трясовини самотности й прилучитися до людського розмаїття.

Корнило делікатно вивільнився з Елітиних обіймів, посадив її в крісло, й дівчина тут же задрімала, відкинувши голову на спинку крісла, — була вона гарна, зваблива, й Северинові жаль стало, що вино вилучило її з товариства, й не доведеться нині з нею тверезо порозмовляти.

Скандинави сиділи за окремим столом, в міру пили й притишено бесідували, не звертаючи уваги на український гурт, до якого вслід за Елітою прилучилися польські письменники.

Пан Єжи, середнього віку мужчина, який представився мариністом, запрошував українських приятелів до столу — був він, видно, керівником своєї групи й господарем бенкету. Розлив у пугарі вино з бутля і виголосив тост: "П'ю за вас, дорогі сусіди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежної України нема незалежної Польщі!"; вдячні гості заплескали, й підвівся київський критик Корнило, щоб відповісти полякам своїм тостом, та його вже ніхто не слухав — дискусія спалахнула з потроєною енергією, адже недарма пилося: говорив політолог Микола, інтелектуал, який не терпів заперечень і часто в розпалі суперечок вдавався до простацьких каламбурів, проте був таки добре ерудований, і витримувати з ним розмову міг хіба що філософ Тарас, який тут же встряг у дискусію.

"Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцію нації визначає її відвічний розум? А що таке — розум? Адже він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася у власному безсиллі: Божої істини ніхто ніколи не може досягти, й тому потуги розуму марні".

"Це песимізм пре з тебе, Миколо…"

"А що таке, по–твоєму, оптимізм?"

"Усвідомлення факту, що ти сьогодні знаєш більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж сьогодні".

"Ну і втелющився ти із своєю антиномією, як сливка в гівно: постійно усвідомлювати свою неспроможність пізнати абсолютну істину — це те саме, що гратися в цюцю–бабки або цілуватися в протигазах. Та невже в подібних забавах закладена екзистенція нації?"

"То не забава, а процес, який називається прогресом — так визрівають цивілізації, так становиться кожна нація".

"А коли ж той процес завершується, де його кінець?"

"Кінець — це Бог, який є одночасно початком, а народ — бігун на коротких дистанціях між початком і кінцем, і оновлюється він у своїй вічності безперервною зміною тимчасових поколінь".

"І тебе влаштовує такий марафончик?"

"А в ньому весь сенс існування, Миколо".

"Ну, це справа твого філософського бачення і смаку…"

Політолог недбало розвів руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бік стола: мариніст Єжи пильно прислухався до суперечки між Миколою й Тарасом, схиливши набік голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них має рацію, й коли суперечка обірвалася, він вимовив тихо і з притиском:

"Витаєте в небесах, дорогі колеги, й ні про що конкретне не говорите, а я волію стояти на реальній платформі. Що таке розум, ніхто не може визначити до тих пір, поки ця абстракція не втілиться у мислену матерію, і аж тоді можна пізнати його вагу і вартість. А та матерія — то передовсім література, хлопці, і в ній ви щоразу виставляєте напоказ свою інтелектуальну потугу або неміч…"

"А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, — промовив завжди категоричний Корнило. — У нас нема літератури!"

"Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком — і ще так претензійно? — скривився Северин. — Скажи щось своє".

"І один і другий, — мовив із зверхнім спокоєм Корнило, — видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників — в Німеччині і в нас".

"Отже, була–таки ця література, якщо її хтось розбудив".

"Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво — на рівні європейських партитур!"

"Влучно, дуже влучно сказано, — прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. — Ad maiorem Dei gloriam![56]"

Дискутанта не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку: "Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете — фольклор? А західняцька література — то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все — втішання бідністю, і все — глорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!"

Постмодерніст з Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не міг знайти відповіді:

"Не чіпаймо галицької літератури — її ще немає. Та й Галичини, правду кажучи, немає теж… Галичина — то штучне територіальне утворення, доважок до Великої України. Скажете — П'ємонт? Цей ваш П'ємонт перенаселений солодкими патріотами, які тільки й уміють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайців. А свої твердині будують на печі…"

"Але ж вони… — аж по хвилі здобувся на слово Северин, — вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майдані біля Хрещатика… Чому ж ти тоді й носа не вистромив зі своєї фортеці?.. І ще хочу тебе спитати: ця філософія — то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академіка Михайла Погодіна — відомого русотяпа з половини XIX століття?.. А я собі думаю: хто ж то породив нинішніх шельмувальників наших святинь? Таж ви, ви — інтелектуальні нігілісти!"

Юрко не встиг відповісти: несподівано заговорив вічно мовчазний перекладач Анатолій. Він ніби й не слухав розмов, заглибившись у себе, — та й не дивно: Анатолій знав більше десятка європейських мов, і ніхто не міг би вгадати, якою він у цю мить мислить, який переклад обдумує, бо ж устиг озвучити добірною українською мовою Сервантеса, Лорку, Гете, Шіллера, Гамсуна, Рільке.