Сізо - Антоненко-Давидович Борис
Скоріше — вони виявили тут незрозумілий лібералізм і поблажливість: за такі штуки повелось карати далеко тяжче.
Перший день війни застав Кузьму Івановича в Києві, куди він приїхав клопотатись у справі сина, арештованого за якийсь хуліганський вчинок. Несподіваний наскок німецько-фашистської авіації й бомбування столиці України справили на Кузьму Івановича враження небесної кари нечестивцям, що відчувалось у його розповіді про той пам'ятний ранок:
— ...А тут як налетить Гітлер на Київ та як кине бомбу в самісіньке гніздо диявола...
~~ А куди ж це саме? — спитав якийсь недогадливий блатний з нар.
— Як це — куди? — здивувався з такого наївного запитання Кузьма Іванович. — Звісно, в Цека!
— А якої ж віри Гітлер? — поцікавився Чмир, на що Кузьма Іванович коротко відповів:
— Лютер.
— Як це розуміти — лютер? — не второпав Чмир, і Кузьма Іванович, запнувшись трохи, неохоче пояснив:
— Вроді як баптист...
Ця запинка пояснюється не інакше як тим, що сам Кузьма Іванович належав до секти баптистів.
Наговорив на себе в камері Кузьма Іванович такого, що вистачило б не на одну цигарку махорки за свідчення на нього, але чомусь на Кузьму Івановича не доносили 3-й частині. Дехто з інтелігентів у камері пояснював це дією прирожденного гіпнозу, яким ніби володів Кузьма Іванович, про що він і сам не раз натякав, запевняючи, наприклад, що ніякий собака, навіть найлютіша вівчарка з ВОХРи не витримає його погляду й, підібгавши хвоста, піде геть. Та що вівчарка! Навіть гіпнотизери, що виступають по клубах, задкують перед тою внутрішньою силою, що нею наділив свого вірного слугу Господь. З цього приводу Кузьма Іванович розповів таке:
— Приїхав якось до нас на шахту один такий штукар свої фокуси по гіпнотичній частині показувати. Я по тих клубах, звісно, не ходжу, нема чого слухати, як там дудки всякі марші грають ("дудками" Кузьма Іванович називає клубний духовий оркестр, тоді як струнний у секті, за його термінологією, зветься просто музикою). Не пішов би я й тоді, та зайшов до мене наш пресвітер і каже: "Брате Кузьмо! Наберись духу й посрами нечестивця, що приїхав до нас людей Божих з пантелику збивати". Я помолився, одягся в костюм, зачесався й пішов у клуб. Усі здивувались, побачивши мене, але я сів собі в кутку, подалі від стіни, й дивлюсь, як той гіпнотизер намагається людей охочих загіпнотизувати. Тільки нічого в нього не виходить, бо я не спускаю з нього очей. Не вийшло в нього з одним, другим, третім. Дехто в залі почав уже й підсміюватись, коли це гіпнотизер досадливо обернувся до зали й став шукати очима того, через якого в нього пшик виходить. Він одразу помітив мене, тикнув пальцем і каже: "Вас, товаришу, я дуже прошу вийти із зали, бо ви мені заважаєте". Хоч люди й дивувались, як то я міг заважати, тихо сидячи в кутку, проте ті, шо сиділи далеко від мене, загукали: "Хай вийде! Іванов, вийди!" Довелось піти. І тільки без мене нечестивець загіпнотизував одного п'яницю, котрий і без того куняв у залі...
З дальших розповідей Кузьми Івановича, якими так зацікавились усі, що на якийсь час забули й про романіста, виявилось, що Кузьма Іванович знається й на чорній магії, чи, як він висловився, — на чорнокнижжі. Цим зацікавився навіть Герасимов, котрий сидів поряд Кузьми Івановича й, уже оббувшись у камері, шукав нагоди розважитись, щоб хоч на якийсь час одігнати від себе сумні думки.
— А що ж ви з цим чорнокнижжям робите? Для чого воно вам? — спитав він, намагаючись зберегти на обличчі серйозний вираз.
— Можу, приміром, викликати з того світу душу померлого.
Тут усі, надто блатні, зацікавились процедурою такої незвичайної операції й попросили Кузьму Івановича докладно розповісти про це.
— Ну ось, скажімо, ви, — повернувся він до Герасимова, — хочете викликати душу вашого батька. Для цього я садовлю вас у кімнаті з добре завішеними чорними завісками вікнами, а сам іду в другу, сусідню, й беру туди з собою чорнокнижжя. Що я там роблю — не можу сказати: то секрет. Хвилин через сорок, а то й годину ви почуєте голос вашого батька: "Сину мій, навіщо ти потурбував мій спокій?" Отут і питайте його, про що тільки хочете, і батько відповість вам на все...
— Чому ж так довго треба чекати — аж сорок хвилин? — здивовано спитав Герасимов, силкуючись стримати мимовільну посмішку.
— Так це ж не шугєйне діло — аж з того світу викликати дух! Поки розшукають його (а їх же там мільйон мільйонів!), поки приставлять...
Одне слово, Кузьмі Івановичу видається ця справа такою ж забарною, як знайти в централі серед безлічі інших в'язнів якогось горопаху й привести на побачення з прибулим із далекого краю родичем. Взагалі, поняття про легендарне й сучасне переплітаються в Кузьми Івановича в одне неподільне ціле, але це його не бентежить. Якось після чергового оповідання про діяння апостолів хтось із блатних спитав Кузьму Івановича, чи бачив він сам котрогось із апостолів, на що Кузьма Іванович незворушно відповів:
— Тільки фотографії апостолів бачив в одному американському журналі.
Тут уже не витримав Іван Іванович Беляев, що сидів з другого боку Герасимова й мовчки слухав:
— Так тоді ж, коли жили апостоли, фотографії ще не було.
Як і завжди, коли в когось виникає сумнів щодо правдивості його слів, Кузьма Іванович вдається до закляггя:
— Скоріше мертві не встануть на страшний суд, ніж я брешу!
У голосі його чується непохитна сила переконання, а з маленьких очей раптом виблискує такий фанатичний вогонь, що Іван Іванович Беляев тільки здвигнув плечима й одвернувся. Ця внутрішня сила надає маленькій постаті Кузьми Івановича якогось містичного флеру, і, може, через це схильні до забобонів блатні бояться заробляти на ньому цигарку махорки. Цю силу відчув і бувалий у бувальцях Іван Іванович, тільки він не може визначити — чи та сила походить од Бога, чи її надає сектантові, цебто відступникові від справжньої християнської віри, диявол.
ІВАН ІВАНОВИЧ БЄЛЯЄВ
Сам Іван Іванович — дуже релігійна людина, але це, як багато чого іншого, тримається в нього глибоко всередині. Він ніколи не перехреститься на людях, але молиться не тільки вранці й увечері, але й серед дня, надто коли його викликають на допит. Тільки молиться він подумки, не ворушачи навіть губами, щоб, боронь Боже, не помітили сторонні очі. Він одружений, але, будучи сам безпартійний, узяв, не без певного розрахунку, партійну жінку. Колись Герасимов, з яким зблизився Іван Іванович і якому звірявся в своїх потаємних справах, спитав:
— Одружились, звичайно, цивільним шлюбом, без
попа? .
— Та що ви! Хіба ж я міг би допустити таке неподобство!
— Але ж ваша дружина, ви казали, — член партії?
— Ну й що з того? Шлюб був церковний, тільки при зачинених дверях, за що довелось, звісно, додатково заплатити.
Не тільки шлюб, а й багато ще чого зіткано в Івана Івановича з протилежностей. Спробуйте-но визначити його вік — ніколи не вгадаєте! На вигляд він мало що не парубок (молодявості надає йому казенна блуза з низьким коміром, завжди застебнута на всі ґудзики), на прогулянках він охоче борюкається, але ніхто ще не міг його повалити. Досить Іванові Івановичу якимось своїм способом підкосити збоку лівою ногою супротивника, як той враз гепається на землю. У Івана Івановича невеликий рот, але він губатий, що заважає йому говорити, й через те він видається недорікуватим і воліє більше мовчати. Та це не вберегло Івана Івановича від обвинувачення в контрреволюційній агітації. І це тим більше йому кривдно, що попав він до табору за зловживання в торговельній справі. На волі він був завмагом великої універсальної крамниці й, хоч умів жити й ладнати з людьми, та на чомусь осікся й заробив п'ять років. Як в'язень-побутовець, він мав у таборі неабиякі пільги, працював експедитором у таборовому відділі постачання і не раз їздив без конвою в службових справах до Чити й Улан-Уде. Йому лишався рік до звільнення, коли почалась війна, але надало ж Іванові Івановичу сказати в ба-раці, коли його спитали про невтішні вісті з фронту: "Хтозна, як воно обернеться. Чотирнадцятого року німці вже раз били нас..."
І не снилось Іванові Івановичу, що ці слова принесуть йому стільки лиха! їх трактовано як невіру в повідомлення Радінформбюро і сіяння паніки, через що Іван Іванович і опинився в сізо.
Хоч і тепер важко було б сказати, чи йому тридцять вісім років, чи вже сорок п'ять, але на маківці вже стала пробиватись лисина — не знати, чи то від думок, чи літа підходили до того, на чолі з'явились подовжні зморшки, бо стало очевидним, що не бачити тепер скоро Іванові Івановичу своєї родини в Іркутську й не торгувати навіть у якійсь задрипаній крамничці. Проте він торгував і в сізо, але тільки в снах.
Кожного ранку Герасимов, усміхаючись, питав Івана Івановича:
— Ну як — і цієї ночі торгували?
— Торгував, — зітхав Іван Іванович, намагаючись розгадати сон. Здавалося б — що може віщувати один і той же торговельний сон! Але Іван Іванович умів розгадувати й такі сни:
— Торгував крупою — значить, буде якась прикрість: крупа — то сльози.
Якщо Іванові Івановичу снилось, що торгував мануфактурою, це трохи пантеличило його:
— Випадає дорога, значить — етеп, але який же може бути етап, коли в мене ще не закінчене слідство?..
У всьому Іван Іванович вбачав якісь ознаки чи натяки. Коли в камеру передали йому розпаковану посилку з дому, Іван Іванович довго приглядався до пачок цигарок двох Гатунків, потім сумно промовив до Герасимова:
— З дому радять тікати за кордон...
— З чого це ви взяли? — здивувався Герасимов, бачачи, що ніякого листа в посилці не було.
— Та ось дивіться: одні цигарки "Вперед", а другі "Прикордонник". — Він простягнув Герасимову дві пачки як незаперечний доказ, де на одній намальовано мотоцикліста, а на другій — вартового біля кордонного стовпа.
Та чи не найбільшої віртуозності досяг Іван Іванович у своїх стосунках з блатним світом. Ще працюючи на волі завмагом, Іван Іванович мав постійний контакт з групою злодіїв, що збували йому гуртом за безцінь увесь крам пограбованих уночі торговельних кіосків. Неопри-буткований крам продавався потім за звичайними цінами в універмазі, де верховодив Іван Іванович. Це давало йому добрячий прибуток і гарантувало, що в універмазі ніколи не буде нестачі.
І в той же час Іван Іванович не давав спуску тим блатарям, що наважувались промишляти в його закладі.
