Роман про добру людину - Андієвська Емма

А що діти ще по той бік добра і зла, то, потрапивши до пекла, вони його не помітили та й ніщо нове їх тут не вразило. Пекельних чортів вони порахували за пащекуватих і недоречних дорослих, яких повно на світі виключно на те, аби вічно заважати, забороняючи то потримати пальця в роті, то проїхатися на таборовому цуцикові Вовкові, то ще щось справжнє; казани з вогненною смолою — за невеликий різновид таборової кухні, і вирішивши, що пекло — це продовження табору, тільки ще нудніше, бо скільки вони ішли, ніди не подибали жодної дитини, щоб разом бодай у піжмурки погратися, а самих тільки дорослих, які скрізь повчали один одного, — вийшли нагору, знудившися, бо внизу їм ще й не сподобалося повітря, — воно пахло не тільки часником і цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, від чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик і Оленка виходили з пекла, їх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крізь пальці ще встиг з зачудуванням угледіти, як діти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, і одразу ж збагнув: це і є вхід до пекла, бо інакше хіба хтось потрапив би лишитися цілим, побувавши за вогненною брамою?

Оскільки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, він собі ніколи не дозволив би хильнути зайвої чарки вдень без товариства, а виключно для годиться, аби міцніше на ногах триматися і щоб слабість не поймала), горілки, яка єдина одразу все ставить на свої справжні місця, сприяє не лише спілкуванню, надихаючи людину на великі й хоробрі діла, а й думанню, то він умить усвідомив: тут йому просто таки сам Бог послав нагоду, що нею і останній роззява не знехтував би, бо коли діти отак звичайнісінько, неушкоджені й ані трохи не налякані, — інакше він зауважив би! — повернулися з пекла, то чого ж не спробувати і йому, Стецькові Ступалці, бодай одним оком зазирнути, як там по той бік, щоб увечері за пляшкою розповісти про це своїм горілчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки діти зникли за бараком, оглянувся, чи його ніхто не сочить, бо про всяк випадок воно якось завжди ліпше обходитися без свідків, спустився в отвір, який ніби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевіряючи, чи то дзвенить лише в його лівому вусі, чи доноситься знизу, і, переконавшися, що навколо тихо, побіг уперед.

Та щойно він ступив кілька кроків, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, і в Стецька на мить зупинилося серце, з чого він одразу догадався, що потрапив на центральну площу Києва.

І справді, внизу, розлившися повінню, повільно плив Дніпро, незвично темний і глибокий, однак наче суцільно пошматований ножами, і скілька ока, весь лівий берег вкривала вода в кривавих плямах, що, мов олія, зловісно мінилася гнилою веселкою, поховавши ліси й видолинки під собою, а перед Стецьком, просто від його ніг на весь світ простягався Хрещатик.

Проте не сам Хрещатик, який поширився й видовжився до невпізнання, вразив Стецька і не те, що по обидва боки його вишикувалися щільно один біля одного аж по самий обрій пам'ятники: Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, Грушевському і багатьом іншим, яких Стецько не знав в обличчя, хоч стільки пам'ятників Стецькові ще зроду не доводилося бачити, а ще більше спостерігати, як нові й нові поповнювали лави, виходячи просто з землі.

Його вразила й спантеличила навіть не тисканина біля пам'ятників, хоч йому здалося, ніби подібного не могло б творитися навіть при спорудженні Вавилонської башти, коли Бог, зажурившись, як зло взяло світ у лещата, затьмарив розуми, перемішавши усі мови, бож і там напевно не траплялося-такого неподобства. Вразило Стецька сновигання пикатих молодців, які юрмами бігали навколо пам'ятників, приставляючи до них драбини, а по цих драбинах мурашками дряпалися вгору, і, розстебнувши ширіньки, — дехто ж, без жодного сорому поскидавши штани, — наввипередки, наче їх судомило, обкалювали й оббурювали пам'ятники, порпаючись у тому, як гнойовики, і їх хмарою час від часу вкривав вереск. Дехто ж із молодиків, імовірно ті, що вже надто випорожнилися, злазили по драбинах а відрами нечистот, виливаючи їх на пам'ятники, і знову бігли по нові, збиваючи з ніг інших, які вже спішили на драбини з повними.

Стецько кліпнув очима, намагаючись прогнати з'яву, зважуючи, чи не привиджується це йому з учорашнього перепою, який, здавалося, не належав до надто визначних, бо йому доводилося й не так хильнути, і подібна мара не муляла очей, як його раптом оглушив вигук, не давши уточнити міркування:

— Ось іще один проклятущий самостійник!

— Ви маєте мене на увазі? — здивувався Стецько, коли двоє молодців у кирзових чоботях і сорочках на випуск схопили його від руки й боляче шарпонули вперед.

— А кого ж!

— Я не самостійник! — утішився Стецько. — Я взагалі ні! Я таборовий п'яничка Стецько Ступалка, і мене всі знають!

— Ну це ми зараз розберемося! — зареготалися, аж завивши по шакалячому, красені, що тримали Стецька, наче той утнув несусвітній жарт, який прискіпувальників просто з ніг валить.

— Я не самостійник! — перемавпував Стецька один з його пекельних супровідників.

— А сам учора аж захрип, виводячи "ненька Україна"!

— Таж то ще мій дід співали, то давня пісня з турецької неволі! — здвигнув плечима Стецько, для якого єдиною ненькою була горілка.

— Знаєм ваше кодло. Всі ви починаєте телятками. Сьогодні поспівав про неволю, а завтра скородити московські ребра захотілося, а там уже й на пам'ятник винесло, і тоді й збивайся з ніг, гаруй цілу добу з дня на день, аби вас затоптати! Вас же, як грибів після дощу пре! Це всі ваші смердючі самостійники!

І вони показали на довжелезні шереги пам'ятників обабіч Хрещатика, які зникали'за обрієм.

— Опять зтот собачий язик! — гримнув крізь куряче гузно, замість рота, патик на довгих ногах, проносячися повз Стецька, і поводирі Стецькові заметушилися, підставляючи голови під удари, хоч патик уже почвалав далі, здіймаючи за собою вихори смороду.

— Ванька, давай сюди відро! — вигукнув один із красенів, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, і від його крику повітря розчахнулося, а звідти молодикові, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вінця цебер з нечистотами.

— Ось на, і марш на драбину! — заспішив молодик, тицьнувши Стецькові смердючий дарунок.

— Алеж я! — мовив Стецько й подивився на своїх мучителів.

— Не хочеш відра, гаразд, ще ліпше, — лізь угору й обкаляй пам'ятник з власної фабрики! Проявляй якнайбільше ретельности, бо як ні, згноїмо й тебе самого.

— Вибачте, панове, таж це…

— На в зуби, за це, і за те, і за панове!

— Вибачте, — сказав Стецько, випльовуючи вибиті зуби (якби хоч подірявлені собаці під хвіст, а то ж, на лихо, саме найздоровіші, які жодного разу не хворіли!), — при всьому бажанні я не годен. Ані трохи не кортить, я зовсім порожній, справді, нічого не витисну. От помацайте живіт — дірка, а не живіт, ну нічогісінько! Кишки, як випрані, міхур ніби зсохся. Якби ж знаття, на що у вас тут попит, я заздалегідь напхався б під зав'язку, а зараз — я радше влив би в себе горілки, а не відлив би.

— Заткни пельку! Не йде, то бери відро й марш! Інакше — ну!

Стецько поторкав щелепу і, вирішивши: шкода решти зубів, у нього їх і так не забагато, а нові навряд чи виростуть, поліз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далі від себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка, ну хоч би вже мертвих залишили в спокої, і чого їм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюці подібна наруга не болить.

Тільки не встиг він цього виснувати до кінця, як зауважив, що з каменю просто йому в очі дивиться живий Шевченко.

— Нещастя моє, таж ці пам'ятники живі! — заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причаркової балаканини — що правду таїти? просто нечистий поплутав, і тепер доводиться гірко розплачуватися!) спало на думку з власної дурної волі помандрувати до пекла.

— Вони живі! І цей живий! — знітився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

— Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами, — пояснив знизу молодик, — тоді він одразу ж перетвориться на камінь. А то каляй, каляй це самостійницьке падло, а воно все ще живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маєш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скільки ще кандидатів на твоє відро? Мерщій, мерщій, розпочинай! Ти з якого століття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провінціє, і треба хутчіше й ефективніше виконувати накази!

— Я ж…

— Обливай, сказано тобі! Лий цьому просто межі очі, і тоді візьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всі ви мазепи й бандерівці, гади! Он стоїть цяця — навіть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж ніяк його не обернеш на мертвого. Проте нічого, зараз ти це під моїм мудрим керівництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тільки повертайся хутчіше, мать твою за ногу! Скільки тобі ще нагадувати! Перед тобою ціла алея проклятущих самостійників! Набуяло ж цього паскудства!

І підганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тоді ще раз, аж у бідолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрівся з поглядом Шевченка, дуже подібним до погляду баби Грицихи.

— Боже, — знітився, всіма помислами благаючи, Стецько, — Ти знаєш мої вади, яких я не применшую, нічого з мене не вийшло ні путнього, ні корисного, ні на що вартісне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годі, — не поталанило мені в житті на щось порядне здобутися, не зі злого розмислу, а, ймовірно, через те, що я ні на що справжнє з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув світлого й гарного, зрештою, Тобі це найкраще відоме, Ти ж бачиш, як на долоні, мою пияцьку душу, і я не виправдуюся, — однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепі, в якій сам завинив, бож припхався сюди з власних дурощів і не опротестовую кари, напевно вона заслужена, і все ж, Боже (вибач, коли я зловживаю Твоїм світлим ім'ям, але Ти моя єдина, очевидно, крім горілки, на те вже нема ліку, — розрада!), Боже, я не годен каляти живої людини, яка позбавлена змоги боронитися! Якщо вже на те Твоя воля, що мені тут погибати, нехай ці гицлі заб'ють мене, дай мені тоді швидкої смерти (як моїм братам, яких з кулею в потилиці, зразу після приходу німців до Вінниці, повідкопували полонені, бідолашні наші хлопці — повірили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягається на весь світ.