Бригантина - Гончар Олесь

Просити шифер Оксана не пішла, бо хата під очеретом (та ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд і нібито навіть краще тримав взимку тепло, а влітку, навпаки, під такою крівлею прохолода, спека крізь очерет не проб'є.

Так чи не так, тільки ще одна хата під очеретом з'явилася в Комишанці, і стереже її присмучений Рекс, вірне створіння, що тяжко переживав відсутність господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною характеристикою, "тиран і мучитель", опинився в спецшколі, Оксана одразу ж подалася в контору до свого начальства:

— Візьміть на поруки!

Молоду матір слухали терпляче, з належним співчуттям, одначе нагадали при цьому, що потрапив її синок до суворого закладу з її власної згоди, за клопотанням батьківського комітету та за сприянням дитячої кімнати міліції, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може піти і сам доктор наук. Хотіла Оксана бігти мерщій до тієї спецшколи аж у Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провідати сина їй дозволено буде лише згодом, коли він, відбувши карантин, своєю поведінкою заслужить право на зустріч з матір'ю. Отже, Оксані залишалося тільки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навіть колючим дротом, а що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, і ночами, як розповідає легенда, сторожі за добру плату подавали ченцям через мури коханок у лантухах. Не стільки молитвами себе там виснажували, скільки справляли нічні оргії, а тепер за той мур додумались дітей кидати, ні за що тримають там у правопорушницькому інтернаті і її ненаглядного синочка! Забуто в розлуці, як сама ж скаржилася на нього і сільраду просила, й лейтенанта з дитячої кімнати міліції, щоб спровадили її мучителя будь-куди, аби не розтерзував її своїми витівками, а ось тепер, коли його прилаштовано нарешті в той правопорушницький інтернат, мати місця собі не знаходить. Скільки за ці дні думала-передумала про свого баламута! Стане, спочиваючи, серед пісків, задивиться, і навіть кураїна, що ген покотилась, пострибала по-хлоп'ячому, спричинює біль. Така спустошеність, така самотність, — здається, розірветься душа!

Відколи сонце пригріло, відколи повіяло весною, Оксана день крізь день тут, серед цих сипучих пісків. "Українська Сахара"! Двісті тисяч гектарів мертвих піщаних арен, що похмуро тягнуться по тих місцях, де колись, може, ще в доісторичні часи, проходило річище прадавнього Дніпра. Поступово зміщувалось воно, пересуваючись на захід, бо земля ж крутиться й крутиться, і річки на це відповідно реагують теж. Шуміла лісами колись тут Геродотова Гілея (про це Оксана не раз чула з лекцій науковців), квітучий був край, а потім нібито кочові племена ліси понищили, а копанки, що їх тут пізніше проїжджі чумаки копали, піском позаносило, — зосталося довкіл похмуре царство кучугур, текучих пісків, що їх, хоч скільки докладено зусиль, здавалось, нічим людина не може зупинити. А ось тепер — і це ж таки не хвастощі! — на тисячі гектарів уже розлягайся в кучугурах садки й виноградники, насадження сосен, тополь та білої акації. Недарма їсть хліб ця науково-дослідна станція, що розрослася вприбіч радгоспу, все далі заходячи в кучугури своїми виробничими відділками. Недарма різні переймачі досвіду й ті, що пишуть дисертації, їдуть звідусіль подивитись на працю тутешніх науковців, механізаторів та виноградарок-гектарниць, таких, як Оксана. Віри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?

Нашестя найстрашніших рухливих пісків людина таки спромоглася тут зупинити, і, виявляється, зупинила вона їх... очеретиною? Так принаймні відповідав Оксана, коли які аж надто доскіпливі приїжджі з'являються в неї на ділянці, де всюди в пісках по вчорашніх кучугурах, розрівняних бульдозерами, стоять ряд за рядом захисні кулі проти вітру — очеретяні мури! Саме вони прикривають собою ще один відвойований гектар, де, пригорнуті на чималій глибині, якраз прокидаються до життя виноградні чубуки, Оксанині вихованці. Має норму виростити п'ятдесят тисяч виноградних саджанців, та ще саджанців особливих, гартованих, бо це ж карантин, звідси саджанець має вийти чистим, знезараженим, і таким він вийде, адже ніякий шкідник, ніяка нечисть не витримує влітку цих розпечених пісків, їхніх пекельних температур.

Кількість приживлень в Оксани завжди висока, не дає вона загинути чубучатам навіть у найпекучіший рік. Як мало хто, опанувала вона мистецтво приживляти, плекати їх, оберігати та вирощувати, а своєму коханому синочкові дати раду так і не змогла, змушена була його втаювання перекласти на чиїсь руки.

Чи зазнаватиме він ласки від них? Чи, може, за дрібну провину, за найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там буде учитель, а хіба ж воно йому рідне?

Працювала, саме розставляла очеретяні загорожі для захисту сьогорічних саджанців, — та роботою не одразу й помітила, як від автобуса рушили до неї навпростець якихось двоє: кремезний моряк рудочубий та чорнявенька дівчина з рішучим помахом рук, у сірому светрі, що туго облягав її стан. Боса йшла, а модельні свої несла в руках, бо інакше погубила б, шугаючи в сипучім піску. Як же була вражена Оксана, коли дізналась, що оце перед нею і є вони, вчителі, ті самі, що будуть вихователями її сина! Прибули вони — Борис Савович та його колега Марися Павлівна, на прізвище Ковальська, — щоб познайомитися з матір'ю, дізнатись про того бешкетника, так би мовити, з першоджерел. По правді кажучи, здивували матір-одиначку своїм візитом. Аж ось де її знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матір вирішили провідати. Робітниця була розчулена цим.

— Так оце ви, вчителята, — розглядала вона їх схвильовано. — А я подумала, чи не практиканти які...

Зірким оком помітила перстень на правій руці в Бориса Савовича і одразу ж зробила висновок, що вже він одружений, не якийсь там неоженьба, що тільки й шукав романів, — отже, такий більше пильнуватиме довірених йому вихованців. До Марисі Павлівни в робітниці ворухнулося щось навіть ревниве: ось такій молодій та, мабуть, і недосвідченій передано її Порфира на вишкіл? Чи зуміє вона його перевиховати і що йому прищепить? Якщо ременя не слухався, то чи слухатиме він її, таку маленьку та тендітну? З виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапляється, й десятикласниці мамами стають... І ревнощі, і сумніви заворушились, однак перше враження своє Оксана нічим не виявила, навпаки, їй хотілося по щирості привітати цих людей, обійтися з ними гостинно. Якби ж це вдома! А тут і посадити ніде.

— Сідайте ось хоч тут, — вказала їм на звалені купою кулі очеретяні.

Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш приємно пригрівало живим теплом, і степ дихав вільготно, вітерцем обвівало людей, і вчителька сказала:

— Тут у вас почуваєш, що йдеш крізь повітря.

Влаштувавшись на кулях очерету, молоді педагоги стали розпитувати Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, і хоч відомо було їм про материні скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому, а зараз вона аж ніяк не хоче скаржитися на нього, нема йому від матері ні осуду, ні клятьби. Про що б не зайшлось — усміх поблажливості перемайне, іскринки сліз, хай зболених, але гордих і радісних, уже зблискують в материних очах. Бо така ж у нього душа, такий він добрий буває! Тільки весною запахло — вже шпаківні подерся ставити, а взимку цілий день на річці лунки пробивав, щоб риба не позадихалась! Марися Павлівна, не відводячи погляду, стежила за молодою матір'ю, знаходячи в ній схожість із сином, — така ж чоласта, очі сірі, тільки великі (в того розбишаки дрібненькі), шия висока й худа, при різкім повороті голови аж жилами напинається. В обличчі жінки якась змученість, швидкі спалахи настрою змінюються швидким пригасанням, як у людей нервових — видно, що нерви розшарпані вкрай... Усе це, ясна річ, карби, полишені коханим синочком... Газова косинка, однак, вив'язана по-дівочому, губи підфарбовані, — цього, бач, не забуває. І лице, хоч змучене, проте має в собі привабливість, в погляді сяйливому, гарячому почувається внутрішня пристрасть, прихована жага.

— Любов сліпа, це відомо, — сказала вчителька, — але вас просимо розповісти про свого сина по можливості об'єктивно, нічого не втаювати.

А колега її додав:

— Якщо ми більше про нього знатимем, це піде йому на користь.

— Та він же в мене не карний злочинець!

— Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб виріс він чесним, мужнім, красивим... Це й наша мета.

І дивна річ: з першого слова мати повірила їм, відчула, що не повинно бути таємниць від цих людей, які віднині теж відповідають нарівні з нею, якщо не більше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя.

— Змучилась я з ним, опечалилась, — призналася вона. — Єдина ж у мене дитина... З першою судьбою і отак горюю... Серце зітліло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивіться, яка стала, — витягла вона свої жилаві руки, — а я ще ж молода. І всьому причина він. Бо немає днини спокійної, настане ніч, і тоді ще більше в тривозі, біжу після кіно до клубу, нічних сторожів питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же він у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже... "Утопивсь!" — аж наче хтось шепче мені. І ніби наяву бачу, як удосвіта витягують його неводом, неживе, посиніле, заплуталось у рибальські сіті... Станеш потім питати, де був, а він тобі як засипле сім мішків гречаної вовни, нарозказує, тільки слухай... Бо він же в мене як Гоголь, — і змучено посміхнулась крізь налиту сонцем сльозу. — Скільки в нього тих фантазій! Може, й вам уже розказував, як дідуся поранило і як його Рекс витяг з поля бою? Що дідусь поранений був — це правда, з однією легенею жив, а ось що Рекс... то де він там узявся на фронті!

— Уява активна, ми це помітили, — зауважила Марися Павлівна.

— Повірите, іноді він у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, і школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудіть. Вибігаючи на роботу, поставлю йому будильник під вухо, а він і будильник проспить, і до школи потім не дійде, бо когось по дорозі зустрів, чимось захопився і вже про все на світі забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбіше, там йому право-воля!

— Волелюб, — вперше усміхнулась Марися Павлівна.

— Йому гарно, а мені...