Таємниці старого дуба - Давидов Анатолій
Ще й обгородили. Придумали отаке, дивувався велетень, хіба не відомо, як мурашники розводяться. Влітку, коли спекотно і безвітряно, вилітають з нього крилаті мурахи, знаходять собі нове місце й оселяються. Минає чимало часу, поки новий мурашник над землею спинається. А щоб відром мурашник переносити — нічого з того, напевно, не вийде! Аж ні — якийсь час мурашок не видно було, а тоді швиденько звели будівлю з дрібного пагіння і трав та й почали нишпорити скрізь у пошуках їжі. Добралися й до дуба. Тож є в нього тепер захисники від ненажерливої гусені! Тепер, як прохолодно стало, мурахи припинили марні мандрівки по дереву, стали утепляти на зиму своє житло, закривати входи-виходи...
На луках шампіньйони з'явилися — білоголові гриби-печериці. І знову тут стало людно. Толочать грибники трави, мимохіть збирають для букетів голубі іриси, які вдруге зацвіли, висмикують з кореневищем зубрівку (придумав же хтось, що вона від молі захищає!). Швидше б осінні дощі пішли, мріє велетень, тоді безлюдно стане на луках, тоді спокійно відцвітуть осінні квіти, дозріють печериці і порхавки і, як вигулькне сонце та підсушить усе довкола, посіють міріади дрібнюсіньких, невидимих спор, з яких колись виростуть гриби.
Вночі до дуба навідався небажаний гість — вепр. Наївся жолудів, полежав до світанку, а тоді подався до лісу. У дуба знову тривога: як приведе сюди вепр увесь свій виводок — геть повизбирують Жолуді. Не раз таке бувало.
І чого так довго не падає листя? Накрило б жолуді, не так би їх було видно ласунам. Інші дерева вже голі. Дуб напружився, трусонув гіллям, та листя не падало. Чи ж забув, що його листя нічого рівняти з листям інших дерев, адже те, що воно так довго не падає, ознака приналежності його давніх предків до вічнозелених рослин. А тут миші з'явилися. Зраділи свіженьким жолудям. їдять, аж за вухами лящить, у нірки про запас тягають. Немає на вас, ненажер, обурюється дуб, хитрющого лиса. А той, наляканий весняними пригодами, не з'являвся. Миші й уночі не припиняють роботи. Збіглися до дуба мало не з усієї луки. Велетень і не помітив, як тихо сіла па нижню гілку давня його приятелька сова. Вона знала, либонь, де шукати здобич. Каменем упала вниз, аж біля землі розкрила широченні крила і знову знялася вгору. А в пазурах — миша. Кілька ночей сова прилітала до дуба, аж поки не змикитили миші, що на них тут смерть чигає, й не дременули подалі від біди. А сова також вирішила зробити перерву, щоб пізніше ще раз навідати дуба — про всяк випадок!
Несподівано вдарив морозець. Вкрив луки інеєм, краї озерця взялися кригою, прихопивши в свої холодні обійми кількох равликів. Їхні родичі давно вже булькнули на дно, щоб виринути по теплу, а ці сміливці ніяк не хотіли впадати у зимову сплячку. Що тепер з ними буде? Нічого. Вже навесні відтануть і продовжуватимуть своє тихе, непомітне життя. Якщо, звичайно, під час відлиги не видзьобають їх з криги сірі ворони. І таке буває. Чи не тому краще перебувати зиму на дні водойми, якомога далі від ворогів?
Якби дуб міг поглянути на себе збоку, то помітив би, що і його листя тепер пожовкло, взялося памороззю. А як пригріло сонце, повіяв вітерець, окремі листочки почали опадати. Дзинь-дзінь-дзелень! Немовби золотими дзвониками вигравали, вдаряючись об заніміле гілля, вкриваючи узвишшя багряною ковдрою.
До дуба знову прийшли школярі-юннати. З двома невеликими кошиками. І почали збирати жолуді. Брали лише найкращі — великі, міцні. Й тихо розповідали одне одному, як виростять з них на пришкільній ділянці молоді дубочки, а тоді посадять гай на честь свого сивоголового вчителя, який, виявляється, нещодавно помер. Так ось чому такі сумні діти, й собі зажурився дуб. А юннати мріяли, як з жолудів піднімуться отакенні, як цей велетень, дерева. І що кращого пам'ятника своєму навчителю їм не придумати, а той гай буде ще й безсмертям вікодавнього дуба.
Як тут з ними не погодитись...
