Серед степів - Мирний

- Якиме! Що то ма­ячить?

- Де?

- Аж он гень-гень… Бач?

- Бачу… Ліс, вид­ко, бу­де, а мо­же - і сло­бо­да над річкою роз­тяг­лась, бо звідти про­хо­ло­дою тяг­не,- уга­дує Яким.

- Твоїми б, Як­кме, ус­та­ми та мед пи­ти! - мо­ви­те ви, радіючи, що Яким відга­дав ва­ше ба­жан­ня.

Від нес­тям­ної спе­ки ви зневіряєтесь на свої очі. Вас бе­ре дум­ка: а що, як то тілько од­но ма­ре­во що так час­то мо­ро­чить чо­ловіка в безмірних пісках без­вод­но­го сте­пу? Пе­ку­ча зга­га та гірка печія йо­го так зне­мог­ли, що пе­ред очи­ма не знать де бе­руться ку­че­ряві сад­ки, темні лісоч­ки і сині річеч­ки кру­гом їх оббіга­ють. Ось-ось во­ни пе­ред очи­ма гра­ють; ще тро­хи - і ви за­га­си­те нес­тям­ную зга­гу, по­ту­ши­те пе­ку­чу печію… Верст­ва всього зос­та­ла­ся до то­го, а як дві, то й ба­га­то… Луп! - і ви витріщаєте зди­во­вані очі… Де діли­ся ті сад­ки та ліски і річки чисті, бігучі? Пе­ред ва­ми одні тілько піски жовтіють та безмірна пус­ти­ня роз­ля­гається бу­ро-чер­во­ним па­лом.

"Ні, ні! - ду­маєте ви,- в нас то­го не бу­ва, то десь да­ле­ко від нас, у чужій сто­роні… Он і Яким уга­дує, що то не ома­на, а вже Яким при­вич­ний до то­го - не об­ма­неться. Ох, ко­ли б швид­ше! Ох, ко­ли б скоріше!"

А сон­це, мов роз­сер­ди­ло­ся на вас за такі дум­ки, витріщи­ло­ся, пе­че, ти­ся­ча­ми га­ря­чих го­ло­чок вго­род­жується у ва­шу оде­жу, до­би­рається до ва­шо­го тіла, то­че-вис­мок­тує га­ря­чим по­том з нього всю во­ду, сма­ле і су­ше по­чер­воніле об­лич­чя. Ви чуєте, як у вас гус­не кров, лед­ве пла­зае во­на в наб­ряк­лих жи­лах, труд­но до сер­ця до­хо­дить, скілько-то, бідно­му, над­дав лишньої ро­бо­ти! Омліва­ючи, во­но так по­рив­час­то б'ється, то зас­ту­го­нить, мов спе­ре­сер­дя, у глухі гру­ди, то, од­хо­дя­чи, зат­ру­ситься важ­ко та дрібно, то на хви­ли­ну зовсім пе­рес­та­не ки­да­тись - зам­ре! Сон не сон, об­ля­гає вас якась сон­на млявість, і дум­ки сну­ють у вашій го­лові - не дум­ки, а якісь не­ве­личкі урив­ки му­че­них ду­мок.

- Ну, та й допікає! - чуєте ви не­мов відкілясь зда­ля. То Яким за­не­па­лим го­ло­сом го­мо­нить.

- Ану ли­шень, бадьоріше! - об­зи­вається він до гнідо­го.- Швид­ше до місця доїде­мо, десь у хо­ло­доч­ку спо­чи­не­мо. Он, бач, ліс бов­ваніє. Но-о!..

Вас сіпну­ло; ви ки­ну­ли­ся, на­че прос­ну­лись, розк­ри­ваєте очі… Справді, он по горі синіє рос­ли­на: то, мов стіг сіна, гор­бом здіймається вго­ру, то гост­рою швай­кою піднімається в не­бо, то не­ве­лич­ки­ми ко­пи­ця­ми роз­ки­да­ла­ся по гребінчастій горі. Свіжий вітрець на вас по­ди­хає… Ох, лег­кок­ри­лий бра­те! Ви­ходь із сво­го ти­хо­го за­хис­ту - гу­щи­ни лісо­вої, з-під ши­ро­ких гілляс­тих кущів та гли­бо­ких тем­них ярів, де ти в хо­ло­доч­ку па­ху­чо­му спо­чи­ваєш опівдні, хо­ва­ючись від га­ря­чої спе­ки. Ви­лазь за возлісся, на го­ри ви­сокі, спус­ти­ся в до­ли­ни ши­рокі й под­ми, повій на сте­пи безк­раї та довгі, на ла­ни безмірно ши­рокі! З синьої річки, де ти на ле­ге­сеньких хви­лях лю­биш гой­да­ти­ся, здійми неп­римітную па­ру, обер­ни її в чор­ну хма­ру і повісь, розс­те­ли її по не­бу синьому, за­хо­вай від нас со­неч­ко яс­не, за­хис­ти від йо­го не­доб­ро­го заміру - роз­пек­ти нас, роз­то­пи­ти!

Ваша го­ло­ва зак­ру­ти­ла­ся; за­хо­ди­ли зе­лені кру­жала пе­ред зак­ри­ти­ми очи­ма; під сер­це щось підсту­пи­ло, да­вить вас, дух у гру­дях спи­рає… Як сніп той, ви хи­ли­тесь і при­ля­гаєте на то­му місці, де сиділи.

Сон то чи дру­га, страшніша неміч вас по­хи­ли­ла? Ви ніяк не роз­бе­ре­те; дум­ки ваші сплу­та­лись, го­ло­ву на­че що ру­ка­ми зда­ви­ло, бо­лить во­на, пе­че її. Вам би хотілось гук­ну­ти Яки­мові, щоб дав до­по­мо­ги звес­ти­ся, та язик ваш не по­вер­тається, онімів, го­лос ваш зас­лаб, зник. Ви по­чу­ваєте, що там у вас, десь гли­бо­ко все­ре­дині, лед­ве ки­дається сер­це, лед­ве во­ру­шиться жит­тя, що не­за­ба­ром, че­рез хви­ли­ну, во­но ще раз тріпнеться, й зам­ре на ва­ших ус­тах йо­го посліднє зітхан­ня. Вам страш­но ро­биться, га­ря­чий хо­лод пробіг по­за ва­шою спи­ною, торк­нув­ся ва­шо­го сер­ця й на­че опік.

- Еге! Та ви он як - спа­ти?! - до­но­ситься до вас го­лос Якимів, мов з-під землі.- Ов­ва! Та­ке доб­ро, а во­ни спа­ти! Вста­вай­те ли­шень та хоч на­ди­ше­тесь вво­лю!

Ви ки­ну­лись, зво­ди­тесь, розк­ри­ваєте зди­во­вані очі. Що за ди­во? Ви в лісі. Се­ред товс­тю­чо­го ви­со­ко­го де­ре­ва ген на го­ру ко­ри­том по­тяг­ся шлях; дов­ге гілля поспліта­ло­ся над ним ви­со­кою осе­лею; зе­ле­на тінь та хо­ло­до­чок вис­ти­ла­ють йо­го, і хіба де не­на­ро­ком яс­не со­неч­ко, про­бив­шись крізь гус­ту лист­ву, ме­ту­шиться по землі яс­ною пля­мою або тліє не­ве­лич­кою жа­ри­ною.

Зразу не знать де поділа­ся ва­ша сон­ная неміч, вер­ну­ла­ся до вас ва­ша си­ла. Гнідко, на­ту­жу­ючись про­ти го­ри, ти­хо сту­пає; збо­ку йде Яким, при­дер­жу­ючись за по­луд­ра­бок ру­кою, цмо­ка на гнідка, злег­ка три­має за віжки. Вас так і рво­ну­ло скак­ну­ти з во­за. Яким не по­хо­пив­ся спи­ни­ти гнідка, як ви вже і долі, стук­ну­лись об су­ху гру­ду но­га­ми, злег­ка по­то­чи­ли­ся і, по­тя­гу­ючись, розп­рав­ляєте на­том­ле­ну спи­ну. Вам стає гар но: по кожній жи­лочці пробігає нес­подіва­на міць, в кож­но­му сус­таві во­на об­зи­вається мо­ло­дою радістю, сер­це ва­ше б'ється пов­но та рівно, гру­ди ди­шуть гли­бо­ко та вільно, ду­шу ча­рує по­чу­ван­ня лю­бе.

Ще не­дав­неч­ко вас пек­ло і па­ли­ло, ще не­дав­неч­ко ви не зна­ли, де діти­ся се­ред рівно­го безк­рай­ого сте­пу, а тут де не взя­ла­ся го­ра й ліс по горі гус­тий та ви­со­кий. Стра­шен­не дуб'я гор­до по­ви­га­ня­ло свої го­ло­ви вго­ру, ши­ро­ко розп­рос­то­ри­ло гілки на всі бо­ки; гінка бу­ги­ло­ва та ши­ро­ко­листі ло­пу­хи при­мос­ти­ли­ся ко­ло них у хо­ло­доч­ку - роз­ко­шу­ють; по ши­ро­ких по­ля­нах мо­ло­да ліщи­на з жов­то-зе­ле­ним лис­том гріється на со­нячній спеці; на ни­зах кущі тем­но-зе­ле­ної ка­ли­ни пос­хи­ля­ли віти до­до­лу; по них со­лов'ї не­угавні засіли, без­пе­рес­тан­но не­сеться їх ще­бе­тан­ня впо­довж усього лісу; не­ве­личкі пташ­ки спе­ре­ча­ються з ни­ми своїми пісня­ми - цьомка та приц­мо­кує в чор­но­билі кро­пив'янка, щось белько­че чи­жик з ви­со­ко­го в'яза, віщує літа си­ва зо­зу­ля, жов­тоб­рю­ха івол­га пе­ре­гу­кується з оду­дом, а з кущів ліщи­ни йде-не­сеться важ­ке горлич­чи­не тур­ко­тан­ня…

Помалу ви бе­ре­те­ся все вго­ру та вго­ру. І неп­римітно на­че, а на­ту­га га­ря­чить ва­шу кров, сер­це сту­кає дрібніше, зітхан­ня важ­чає, за­ти­нається… Та ось не­за­ба­ром і ви на горі, на ши­рокій по­ляні ви­со­кості. Тут уже й де­ре­во рідше, і тра­ва ниж­че, й за­пек­ло її сон­цем. Ось уже й не­боск­лон стає вид­ко, не хо­вається він за лісом, а тікає ку­дись далі за го­ру - мо­же, зно­ву на сте­пи безк­раї, на ла­ни ши­рокі, де га­ря­чий вітер віє та пе­че-припікає сон­це яс­не? Ось, ось і… ви, як вко­па­ний, ста­ли…

Мати вро­ди, кра­со світо­вая! Де ти бе­реш такі пишні бар­ви, кольори блис­кучі? Який ми­тець, якою та­лано­ви­тою