Живиця - Шкляр Василь
ну, у вас же стоять там всякі пташки, а крука нема. Немає ж?
— Нема.— Кіндрат Павлович теж дивився на птаха і все ще усміхався, а Колько думав, що йому ж і не смішно зовсім, то в нього звичка така — ледь-ледь усміхатися, добрий він чоловік, того й лице таке добре.
— То, може, ви і його заспиртуєте?
— Ах, ти ось про що! — нарешті дібрав Кіндрат Павлович.— Ясно, ясно.— Він знову порився в чуприні й сказав: — Заспиртувати не штука, але ні у нас уже є ворона. І не одна.
— Яка ворона? — не зрозумів Колько.
— І така, як оце в тебе, є.
— Це ж крук, тіки маленький. Хіба ви не бачите?
— Ні,— Кіндрат Павлович похитав головою і знову прикрив долонею рота.— Це звичайнісінька ворона. Воронус вульгарус, як то кажуть.
— Та ні...
— А крук, якщо хочеш знати, теж із роду воронячих, гайворон... У нас є такий екземпляр.
— Ви...— Колькові в очах стало червоно, ніби він заплющився і глянув на сонце.— Ви не...
— Піди закопай її. Хороший ти хлопчик,— сказав Кіндрат Павлович і зачинив двері.
"Та вони всі подуріли",— прошепотів Колько. Він знову замотав крука в ганчірку і рушив додому, пригортаючи його до грудей, наче хотів одігріти птаха своїм тілом, вдихнути у нього живе тепло. А ще вчитель називається. Хороший ти хлопчик, каже. Колько й так знає, що він хороший, бо ніколи не закопає крука в землю. А ви який, Кіндрате Павловичу? І чому ви кажете Колькові ті слова, що тільки батько міг казати, га? Краще б мовчали уже, якщо нічого не знаєте, чули? А те, що цей птах може вирости у тисячу разів більший за вашого орла,— теж не знаєте? Ні? То що ж ви тоді знаєте? А батько знає. Він усе знає. Тільки його зараз нема.
Колько зайшов на своє подвір'я і поклав крука під тополею, ще й оглянувся довкола — чи ніхто не бачить його? А таки бачить, он Джус уже де не взявся коло воріт, махає йому — йди сюди, проте Колькові не до Джуса, пришелепок він, теж тільки лапки й побачив у крука, йому лише п'ятдесят копійок у голові, то нехай іде собі геть, а Колько зараз піде у хату й напише батькові листа. Як це він раніше не здогадався, адресу ж знає — село Мизинівка, а там сідай і пиши: отаке й таке діло, приїжджайте, тату, бо з круком погано. А батько все зробить, так зробить, що Кіндратові Павловичу й не снилося.
Матері не було вдома, ніхто йому не заважав. Колько вирвав із зошита чистий аркуш паперу, вставив у ручку нове перо і заходився виводити охайненькі, як у прописі, літери:
"Добрий день, тату!
У нас получилась біда. Умер крук. А ви казали, щоб я глядів його. А він умер. Тату, приїжджайте скоріше до мене. Ви ж усе знаєте, як далі бути. Ми його заспиртуємо. Чуєте, тату? Тіки не йдіть пішки через ліс. Бо так довго буде. А їдьте на машині, о. Дуже вас жду".
Колько покусав кінчик ручки, мізкуючи, що б його ще таке написати, аби тато послухався і негайно приїхав. Усі слова йому здавалися якимись бідненькими, і тоді Колько набрався духу і внизу дописав швидкими незграбними каракулями:
"Якщо ви, тату, не приїдете, то я візьму і заріжуся".
Звісно, Колько такого не зробив би ніколи, але ці слова неодмінно покличуть батька додому. Так що зостається лише вкинути листа коло пошти у скриньку і бігати до шляху виглядати... А крук тим часом... І тут Колько згадав, що птах лишився під тополею. Він притьмом вискочив з хати — й обімлів.
Крука не було.
Колько кинув очима туди, сюди — нема.
Ганчірка лежала під тополею, нею ворушив вітер, а птаха не було й близько, і ні в дворі, ні на вулиці, ніде — ні лялечки. Темно-гаряча пелена впала Колькові на очі, і спершу його пронизав крижаний страх, а потім огорнула нестерпна радість: бо спершу здалося Колькові, немов тополя зашелестіла дрібненьким листям і хмара на сонце набігла, а потім він здогадався, що то ж птах велетенський здійнявся у небо і сонце заступив широчезними крилами, ще й зашумів ними, мовби тополя шелеснула під дужим повівом вітру...
