Голос здалека - Косач Юрій
І аж по літах знечев’я, я відчув… відчув потребу знати те щось, чого і нині не можу гаразд схопити… я вам говорив про той голос, той дивний, тривожний відгомін, що стрясав мною інколи, доводив до божевілля. Я можу вам означити тільки дуже недокладно це дивне почуття: це голос здалека. Ви спробуйте зрозуміти, вжитись у ті слова, які вкінці нічого не говорять.
Я перебив йому, сказавши, що, можливо, тут має місце вже нез’ясований як слід, замовчуваний наукою випадок мандрівки душ: окультист сказав би, що це заговорив той, чия душа, може, по трикратному перевтіленні знайшлася тепер у ньому. Але він це заперечив.
— Такі випадки безумовно можуть траплятися. Я чув про них. Ви нараз відчуваєте, що живете під владою фатальної істоти, яка втілила у нас свої бажання, звички, свою життєву долю. Ви обурюєтесь проти цього, бо ж чому ви маєте жити й думати так, як думав або жив якийсь асирійський раб чи кондотієр[170] з п’ятнадцятого сторіччя? Чому ви маєте наслідувати його пристрасті та нахили, відпокутувати його колишні злочини та гріхи? Первень ворохобні[171] тут суттєвий. Ні, я цього не відчував у собі. Я чув оцей голос іздалека, не як щось накинене, чуже мені, я не ворохобився проти нього, не заперечував його, бо, ви розумієте, я відчув, що без нього не можу жити, що я с а м и й с у г о л о с н и й йому, що він мені близький, рідний.
Я поволі починав розуміти, що хоче сказати ця людина. Вона створила собі якусь несамовиту, вперту концепцію для виправдання якогось важливого, тяжкого перелому, що трапився колись із нею.
— Отже — найти себе в минулому…
— Це найти свою рівновагу, своє призначення, своє місце в космосі, — додав він швидко. — Всі нещастя людства походять з того, що люди не так часто находять свій зв’язок із минулим. Звідси вічний бунт людей, вічна блуканина в хащах і темряві. Звідси всі звихнені існування. Бо зважте, що для історії всесвіту, для історії духа наш фізичний вік є лиш миттю. Історія духа думає ерами, яких зміст виповнюють життя духових одиниць і збірнот, ерами, що на наше обчислення часу виповнюються кількома сторіччями.
— Ви дійшли справді до цікавих гіпотез, — докинув я.
— Можливо, — байдуже відповів він і вмить спалахнув, — ви уявіть собі, яким безмежно іншим був би наш світ, якби кожна людина найшла свій зв’язок із минулим! Скільки відпало б малих, дрібних справ, яким величавим і багатим було б життя! На жаль, це ще перевищає спроможність людини. Одні мають щастя вродитись із цим почуттям минулого, але це винятки, це ґенії, другі — і тих більшість — ніколи його не збагнуть…
__ А чому саме?..
— Тому, що цього, повторюю, не може схопити людина занадто пригноблена своєю фізичною оболоною, зв’язаною оттим короткотривалим вирізком вічности, яким є наше життя. Бувають випадки, що вона прозріє і почує той г о л о с і з д а л е к а, але це ще страшніше, бо тоді людина ще більше відчуває свою неміч — вона вже х о ч е, але не м о ж е, вона б’ється між знайденою правдою, об’явленою дивно їй і своєю матеріяльною кволістю, вона горить і згоряє, навіть не освітливши ночі, вона стає зайва, смішна в цьому житті, а водночас вона не може перейти меж в і ч н о с т и…
— Чи трапилося таке теж із вами?..
Він не міг говорити без перерви. Недуга змушувала його час до часу спинятися, брати віддих і відпочивати. Але і в цих хвилинах, коли на його жовтому обличчі малиновіли ті страшні плями, зір не переставав огніти. Можливо, він перший раз оповідав другій людині те, що стільки літ таїв у собі.
— Але що ви, власне, розумієте під тим словом "іздалека"? — спитав я.
— Коли людина віднаходить себе у м и н у л о м у.
Його очі зайнялись знов таємничим сяйвом. Я все ж ще не цілком розумів його, вірніше, не міг зловити провідної нитки його думок.
— Себто вертаємось знов до справи мандрівки душ. Ви хочете тим сказати, що відчули своє сучасне існування як втілення с у г о л о с н о г о вам життя якогось колишнього єства.
— Ні, не так. Я відчув своє сучасне існування зв’язане з минулим, я почав жити в минулому.
Я посміхнувся.
— Вибачте мені, але це скоріше виглядає на якийсь калємбур, софізм.
— Чому? Запам’ятайте, що ми всі живемо більше в м и н у л о м у, ніж у сучасному. Ніякого поступу нема. Людина залишається завжди незмінна. Раз фізіольогічно вона не зміняється, то чому має змінятись психічно? І ось тому нічого на світі нема нового — все є повторення того, що колись уже говорили та робили. Те, що ми стрінулись з вами, — також нічого нового, ми повторяємо ті самі слова і ті самі рухи, що їх проробив хтось перед нами.
— Але хто? — спитав я все з недовірливою посмішкою.
— Ось тут суть справи. На мою гадку, кожна людина живе вічно, себто від хвилини народження аж до безконечности, вірніше до зужиття, до розпилення своєї індивідуальности, яку знов-таки не творить тіло, тільки дух. В буденному житті, звичайно, ви впродовж часу приймаєте різні тілесні інкарнації, але по суті ви живете ввесь час, живе вічно той дух, що народився колись неповторний, неподібний до інших, самобутній.
Він кволо кивнув головою і замовк. Був уже занадто ослаблений. Я подав йому води, він жадібно її випив, подякував поглядом і впав знов на подушку. Мій приятель дав мені мовчки знак відійти. Але я ще мусив залишитись, я мусив знати до кінця історію цієї людини. Я нетерпляче махнув рукою швайцарцеві і чекав, коли недужий поверне до сил, щоб говорити далі. Плями на його лиці виступали, мов вогненні язики, наливались, лиховісно багряніли. Виснажене вкрай тіло вже, здавалось, мертвіло. Здавалось на мить — він завмер у якомусь вирішальному напруженні, остовпів, западаючи в якийсь незбагненний стан, в якесь забуття.
Він відкрив очі.
— Так, ви мусите знати всю історію до кінця. Ви мусите її знати хоч би тому, що ви — перший українець, якого бачу нарешті за ввесь той час страждань.
— Чи не йде тут саме про пробудження голосом із далека вашої української свідомости? — несміло спитав я.
— Ви вгадали. Саме про те. Коли воно наступило, то я відчув його тільки як містичний голос. Інакшого вияснення не було й не могло бути. Зважте: я народився в московській родині, що з Україною не мала й не могла мати нічого спільного, хіба ім’я, зовсім випадкове. Де, скажіть, на півночі Росії, могло бути у пересічній московській сім’ї перед війною якесь поняття про Україну, коли в самій Україні на той час так мало було свідомих українців? Я так і жив, як кожна людина мого часу: скінчив у Вологді ґімназію, поїхав до Петербургу, вчився в політехнічному інституті, належав до соціял-демократичних гуртків, але цікавився революцією більше теоретично. Про Україну, ясна річ, ніколи, запевняю вас, і не думав. Звичайно, якесь загальне мрячне поняття в мене було, винесене з офіційного навчання, можливо, що я навіть міг бути на якомусь українському концерті, на театральній виставі, але це не вийшло абсолютно поза кілька загальних інформацій. Коли настала війна, я пішов на війну як кожний пересічний росіянин із того особливого імперського патріотизму, що багатьом у той час наказував забути про партійні програми та придбані з книжок погляди. Настала революція, і я знов опинився між тими росіянами, що сприйняли її в аспекті свободолюбних традицій дев’ятнадцятого століття: кінець самодержав’я, народовластя в дусі європейського республіканізму, визволення людини і тощо. Це, так сказати, офіційно. Внутрішньо я, як і багато інших, був просто втомлений війною, марив про спокійне, культурне життя, марив про поворот до Петербургу, і революція, здавалось, була заповіддю цього нового життя. Та, як відомо, події уложились інакше. Настала кривава громадянська війна, коли я опинився в таборі білих тому, що ані виховання, ані вдача, ані мій кабінетний соціялізм не спокушав мене висловитись за червоними. Два роки я воював у білих арміях на півночі та в Сибіру, остаточно не знаючи, за кого і за що. Конкретно бились ми, російські інтеліґенти і шляхта, з російськими мужиками, так нам не хотілось мінятись із ними ролями перших у державі. І от тоді, в тій північній армії, спомаганій під кінець анґлійцями, в архангельських борах скоїлось зо мною те, що я називаю віднайденням себе в минулому. Це тяжко розповісти в усіх деталях і у всій правді: такі речі взагалі невисловні. Ми, пам’ятаю, невеликим відділом вибивали червоних із якогось села. Я біг із рушницею в руках якось спереду, за мною бігли, щось вигукуючи, товариші. Це був ясний, наскільки може бути ясний на півночі, осінній ранок. Червоні відступали, ховаючись за високі деревляні хати, відстрілювались. І ось у цю мить, у хвилину тиші між двома пострілами зі мною щось скоїлось. Так якби мене освітила блискавиця — мені замайоріли спереду вояки у дивних шапках із трьома рогами, з дивними рушницями, із штиками, яких я ніколи не бачив, на грудях з поперечними ременями від ладівниць[172] вилискували бляхи… десь гупали гармати… десь ґальопом проїжджала кавалерія… піхота йшла крізь дим у глухий рокіт барабанів, справа здіймався якийсь хуртовинний гул… з диму виринули знамена та барвисті хоруговки… і в димі я побачив те знайоме з підручників історії, те страшне обличчя… ви знаєте з Пушкіна "л и к е г о у ж а с е н"… Я не потрібую називати його імені… я впав на землю і закрив голову руками, неначе б хоронив її від кінських копит…
Він замовк і розкурив цигарку. Мені видалось, що маячить.
— Звичайно, це була якась галюцинація…
— Можливо, називайте її, як хочете. Але я це бачив своїми очима, так як тепер бачу вас. Я опинився потім в анґлійському шпитальному кораблі по дорозі до Гамерфесту. Товариші не дали мені загинути там, у борах. Оповідали мені, що я півтора місяця находився у предивному стані — спав і, коли прокидався, не володів собою, безупину щось верз якоюсь зіпсутою російською мовою, маячив, мене мали за божевільного. Тепер, на цьому кораблі для мене стало все ясно. Я відчув в одну хвилину, що я — українець, що я мушу бути на Україні, мушу битись за українську справу. Нічого іншого я не хотів знати. Але зрозумійте, що з Гамерфесту, де я жадав, щоб мене висадили, дістатись на Україну не було так легко. Взагалі це було неможливо. Я дібрався до Стокгольму, звідти до Гельсінкі, але це вже була остання фаза війни.
