Різуни - Франко Іван

Ночувати мали ми в бараках коло св. Рафаїла; два ксьондзи визначували там місця, мали пильнувати порядку та збирати добровільні датки. Вже геть стемнілося. Над Кальварією стояла чорна хмара, від лісів тягло холодом, тілько від костьолу та від капличок за нами било золотистими пасмами світло, розсипаючись широко по темнім тлі, немов розмикана золота вовна по сірім сукні.

А втім, нараз у сумерку залунали якісь голоси. Нам назустріч гостинцем бігли якісь темні постаті і кричали. Зразу не чути було, що вони кричали, але чути було страх, що летів з їх уст і розбігався по долині, чіплявся придорожних дерев, котився знизу на гори і темною хмарою зависав над Кальварією. А темні постаті бігли, надбігали ближче, все ближче, а з їх уст виразно, чимраз виразніше виривалися тривожні окрики:

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

Ми всі задеревіли на гостинці. Се прокляте слово стілько разів лякало нас сього року! В запусти воно отруїло нам усі забави; в часі великого посту воно наповняло нас жахом; оповідання про кроваві вчинки тих людей мучили нас наяві і в сні, мов невідступні оси. А тепер, коли, здавалося, все вже вспокоїлося, коли під вагою божої кари весь край окрився жалобою і всі людські злочини лежали безсильні, мов присипані попелом, тепер нараз знов отсей окрик! Що се значить? Чи знов повстання? Чи знов кроваві запусти? І якраз тут, на святому місці? І з якої причини? Чи зголодніла чорнява шукає рабунку? Ми стояли мов у пропасниці. Не було кому вияснити нам, успокоїти нас. А гостинцем поуз нас бігли щораз нові, смертельно перелякані постаті, і довгим ланцюгом тяглися тривожні окрики:

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

— Відки йдуть? Куди йдуть? Чого хочуть? — сипалися безладні, прудкі запитання. Та ніхто не відповідав на них. Тривога, мов огонь по соломі, бігла до перелюдненої Кальварії, де ще в костьолі і в каплицях горіло світло, гомоніли набожні співи та гуділи дзвони на дзвіницях. І нараз, мов у відповідь на ті тривожні окрики, ревнули з усіх закутків, з усіх доріжок найсвятішої матері, з усіх стацій Христової муки, з усіх капличок та святих місць скажені верески, пискоти, стогнання та ревіння.

— Різуни! Різуни! Різуни! Рятуйтеся, хто може!

Ніколи, як жию, я не чула ще такого вереску, не бачила такої страшенної картини переполоху. Подумай собі: двадцять, а може й тридцять тисяч народу, розсипаного по цілій горі, по долинах, по стежках та закутинах, — усе те, нараз верещить, мечеться, зривається кудись утікати, б’ється одно об одне, мішається, блудить у вечірній сутіні шукає одно одного і губить одно одного. Крик, і замішанина, й сутінь збільшують переляк. Ніхто не знає, відки грозить небезпека, куди тікати і де ховатися. Жінки мліють, інші вищать, падуть на землю; найвідважніші тратять голову. В загальній сутолоці нічого не видно, нікого не пізнаєш. Світло гасне, дзвони ревуть і, немов розбурхана вихром величезна пожежа, бухає по Кальварійській горі хвиля за хвилею скажений, масовий вереск:

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

Що діялося з нами в ту пору, не можу тобі сказати. Перед моїми очима все закрутилося якимось шаленим танцем. Немов ціла Оливна гора з усіма тисячами переляканого народу зірвалася зі своєї посади і кинулась утікати, бігти кудись. Хтось крикнув: "Рятуймося" — і ми всі безтямно заверещали: "Рятуймося!" Залопотіли важкі кроки. "До лісу!" — гукнув чийсь голос, і вся наша компанія, мов стадо сполошених овець, пустилася бігти вниз по стернях, по невижатих нивках вівса, по загонах картоплі вниз, потім догори, на супротилежний горб, якого горішня часть була покрита старим смерековим лісом. Тямлю, як ми падали по дорозі і зараз зривалися, биті безтямним страхом, як старий Вінцентій хрипів і кричав: "Помалу! Помалу!", а пані Гжехоткова пищала раз у раз: "О Єзу! О Єзу!" Тямлю, як Юльця, біжучи обік мене, впала і покотилася з досить стрімкого берега вдолину і як пан Броніслав скочив за нею, підняв її і взяв на руки, — але я не ждала, побігла далі, і все щезло з-перед моїх очей. Як і коли ми добігли до лісу, сього не тямлю.

Проймаючий холод — се було перше почуття, коли я знов отямилась. Я глипнула довкола, — скрізь темно. Мацнула рукою — підо мною якесь ріщя, листя, трава. Мацнула дальше — рапава кора якогось грубого дерева. Аж тепер я пригадала собі, що я в лісі. І разом з тим у моїй голові воскресли спомини цілого того пекольного переполоху, що загнав мене разом з іншими в ліс. Де я? Що зо мною? Що сталось з іншими? Я напружила слух: чути довкола якісь шелести, щось немов тихі шепти, час від часу тихі стогнання та охання. Ах, боже, тобі слава! Значить, я не сама в лісі! Я підвелась, сіла, і тут же в тямряві мої очі побачили ясну точку. Придивляюся ближче і бачу: в видолинку, яких двадцять кроків від мене, якісь дві чорні постаті, припавши напочіпки до землі, роздувають невеличкий огник із сухого листя та дрібних сухих гілляк. Перша моя думка була: різуни! Але ні! Придивляюся ближче, а се наш поштивий пан Вінцентій щосили дує на огник, а пані Гжехоткова ламає гіллячки та підкладає в полум’я.

— Пане Вінцентій, се ви? — озвалась я зі свойого місця.

— Я, я! Се ви, панно Маню? А що, не скалічилися?

— Здається, ні.

— Ну, то ходіть ближче. Ви, певно, змерзли.

— Страшенно.

— Ходіть, накладемо огонь, огріємось та й будемо шукати решту нашої компанії.

— А що ж різуни? Не чути їх?

— Нічого не чути. Мабуть, хтось зробив собі жарт та пустив такий пострах по КальварІЇ.

— Не може бути!

Швидко розгорівся огонь. При його світлі й теплі ми набрали відваги, почали гукати, і за півгодини вся наша компанія щасливо зібралася коло огнища. Кажу — щасливо, бо не лише нікого не хибувало, але ніхто не скалічився, не ушкодився, окрім хіба дрібних задряпнень та потовчень. Старші мамуні охали та проклинали збиточників, що так переполошили хрещений нарід; молодіж жартувала та кпила сама з себе і з учорашнього переполоху. Різуни видавалися тепер усім якоюсь пустою, безглуздою байкою; ніхто не міг зрозуміти, як се сталося вчора, що один окрик якихось невідомих збиточників міг кинути переполох на таку величезну масу народу.

Юлька і пан Броніслав приблукалися на самім останку до огнища. Вони надійшли з різних сторін, обоє якісь мов не свої. Броніслав силкувався сміятись і жартувати, але видно було силувану веселість. А Юлька була бліда, як крейда, і якась мов зовсім непритомна. Я кинулася до неї, почала розпитувати, оглядати, чи не вдарилася де? Ні, рани ніде не видно, а дівчина дивиться на мене скляними очима, на питання не відповідає нічого, мов слухає, а не розуміє моїх слів. Дала я їй води напитися, посадила коло огнища, бачачи, що вона трясеться, як риба. Припадають усі коло неї, розпитують, що їй сталось, — ані слова з неї не видобудеш. От тобі й на! Маємо свіжий клопіт. Одні кажуть, що то з перестраху, другі, що, може, тікаючи, вдарилася де в голову, інші знов щось інше говорять. Лише пан Броніслав мовчить, держиться якось осторінь. Я зараз завважила се, пригадала собі, що в нашім переполоху, коли Юльця впала була в ярок, Броніслав кинувся за нею. Зараз у моїй голові блиснув здогад, що воно щось в’яжеться одно з одним, але що я маю доходити кождій колоді кінця? Мовчу.

Незабаром почали до нашого огнища громадитися втікачі й з інших компаній, що так само позабігали в ліс та більшу часть ночі тулилися по корчах, під деревами та в яругах. Одні пообдирали на собі одежу, у інших пообдряпувані руки, лиця, попідбивані очі, а всі померзли, трясуться, кленуть різунів, кленуть тих, що дали вість про них, кленуть свою власну боязливість. Та хоч і як усі кляли або сміялися, а все-таки ніхто не важився поночі йти з лісу та шукати дороги додому. Ану ж та вість про різунів таки правдива? Та даремно всі напружували слух: від Кальварії не доходили тепер ніякі крики, не видно було луни пожежі, все було тихо, мов вимерло.

Аж над раном до нас прийшов один ксьондз із костьолу. Суперіор розіслав ксьондзів, клериків, усіх, кого мав під рукою, геть в околицю, по лісах та полях відшукувати переполошених паломників, успокоювати їх. Се вчора був легкомисний, сліпий алярм, хоч не зовсім безпідставний. Зайшло непорозуміння. Справді, на Кальварію йде велика громада різунів, тих селян-мазурів із Тарнівського округа, що в лютім обагрили свої руки кров’ю, опоганили рабунками. Іде їх мало не п’ять сот. Але вони йдуть не різати, не рабувати, а молитися, сповідатися, доступити розгрішення, якого їм не хоче дати місцеве духовенство. Коли вони показалися в селі, найближчім до Кальварії, вчора вечером, зараз тутешні селяни, почувши, хто вони такі, дали знати деяким із чужосільних богомольців, а ті, не порозумівши, що се за різуни, побігли до Кальварії і переполошили весь народ. Тим часом різуни таки там заночували, не доходячи до Кальварії, а ксьондзи, бачачи переполох народу, зараз уночі післали гонців до Добромиля і до інших сусідніх місточок, просячи для обезпеки народу прислати відділ кінних ландсдрагонів. Поки не прибудуть ландсдрагони, мазурам заказано рушатися з місця, де ночують. Усіх богомольців просять вертати на свої кватири. Небезпеки нема ніякої. А задля несподіваної вчорашньої пригоди та заколоту, якого наробили вони, сьогоднішнє набоженство почнеться троха пізніше, аби всі могли добре приготовитися і вспокоїтися перед тим.

Так вияснилася справа з різунами, і ми всі, погасивши огонь у лісі, весело та гамірно пішли на свою кватиру. Тілько наша Юльця все ще не приходила до себе, хоч, огрівшися, перестала трястися й її лице знов відзискало свою краску, хоч і не вповні.

Сонце тілько що зачинало сходити, коли ми вийшли з лісу. Долини були заповнені млою, а верхи гір вирізувалися з неї, мов острови. Кальварійський костьол увесь горів у рожевім світлі, а його вікна сипали золотисте проміння, мов довгі золоті нитки, що цілими в’язанками вибігали з шибок і губилися десь у безмежному блакитному просторі. Віяло раннім холодом, відкись несло димом. Унизу, захована в млі, ревла худоба, яку гонили на пашу. Ми йшли, хрестячися та шепчучи молитви. Юльцю вели дві жінки попід руки.

— Пане Броніславе, — мовила я шептом, наблизившись до нього, — ви не знаєте, що їй сталося?

Він глянув на мене, силкуючись удавати, що не розуміє нічого.

— Ну-ну, не вдавайте новонародженої дитини, — мовила я.