Архітектурна фантазія - Бережний Василь
Нібито багато тисяч років тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицію, і, доки та експедиція заглиблювалася у міжзоряний простір, на самій Землі сталися катастрофічні події, мабуть, ядерна війна дощен-ту спустошила планету, знищила цивілізацію. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звістка, а може, непо-ладки корабля змусили жменьку людей назавжди осісти на планеті, яку вони назвали Філією. Та мрія про свою праматір-Землю ніколи не полишала їх і їхніх нащадків. Один геніальний винахідник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дістався на Землю, але його переслідували, наледве вирвався. Правда, за тяжкі поневіряння доля наприкінці ощасливила його: на Філію Туо повернувся з коханою молодою Матір’ю…
— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою розповідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Ма-ти?
Єва загадково посміхнулася:
— А може, навпаки…
Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, заплескав у долоні:
— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…
Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:
— А може, навпаки…
— Знову навпаки?!
— Віднині все буде навпаки.
Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впі-знав би усмішку Джоконди,— оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкривши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з’єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати об-німає їх, благословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! "На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагід-ний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!"
Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив проймали душу.
Від мого коха-а-ння
Не пі-і-деш ніку-у-ди.
Як посію співа-а-ночку,
Може, пісня бу-у-де…
"Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На кораблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при вивченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії логічні, за винятком лише оцієї… пасивності".
Наважився торкнутись Євиного плеча:
— Мій обов’язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…
Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:
— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?
— Так.
— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв’язок.
— Тепер ходімо до "Птиці". На орбіті… вони…
— Турбуються, тривожаться, хвилюються.
— Так.
— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?
— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.
— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?
— Так.
— Завжди?
— Так. Слово Матері… сказать…
— Розумію.
Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?
Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні лу-ки, розшукуючи "Птицю", тільки й мізкувала про це. "Старша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручили б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…" На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!
Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні жит-тєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї "Птиці", і буде саме так, як їй запра-глося…
Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сі-тку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гіркотою доводилось визнавати, що всі ці хитроспле-тіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не подає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на "Птиці", реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв’язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя:
— Нема?
— Нема.
Екран тьмяніє, і Стерничий стурбовано пригладжує п’ятірнею свою ріденьку чуприну. Перебирає в пам’яті формулу, думає про молодого дослідника цієї дивовижної планети, про Старшу Матір, контролює су-зір’я приладів і відганяє за обрій пам’яті спогад про далеку домівку, який настирливо повертається назад, як хвиля на воді. Але зараз не час для спогадів, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось підкаже про Тао?
Стерничий швидко складає завдання електронному помічникові, закодовує і вводить кінчик стрічки з ме-талевим рубчиком у щілину приймального пристрою. Апарат завуркотів, ніби зрадівши поживі, незабаром уся стрічка зникла в його утробі, а за хвилину на екрані світилася відповідь: "Існує три можливості: вийшов з ладу передавач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу передавач і космонавт. Кожна з цих можливостей має од-накові шанси реалізуватися".
Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тоді пробурчав на нього:
— Телепень…
Коли б ШаеР почув ці компліменти, він, звичайно, визначив би ступінь нервовості Стерничого в цій си-туації. Але він був вимкнений і не міг навіть кліпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерни-чого досягло, мабуть, найвищого рівня, бо коли спалахнув екран зв’язку, він навіть перестав обмірковувати своє рівняння. Це ж "Птиця" нарешті обізвалася!..
Миттю викликав командирську каюту, повідомив Матері:
— "Птиця" виходить на зв’язок!
— Увімкніть канал загальної комунікації, — стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило раді-сні нотки. — Нехай увесь екіпаж…
Довгенько блукали Тао і Єва у пошуках "Птиці". Ніч пливла прозора, було тихо, ні шелесне. Лише інко-ли чулося далеке завивання вовків і поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землі. Ніч так перемалювала усе навколо, що годі було впізнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темні шати, всіяні блискітками, наче з неба на землю текла зоряна ріка. Все дихало спокоєм, а дівчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.
Наткнулися на комбінезон, — жеврів на траві, наче шкура якогось звіра, Тао накинув його на руку і пі-шов зигзагами, шукаючи своє радіо, розбите Євою.
— Не пригадуєш де? — повів рукою навколо.
— Десь тут, — озирнулась Єва. Сказала ніяково: — Я ж не знала…
Передавача не знайшли, хоч і попокрутилися поміж дерев, — його надійно приховали трави. Шкода було часу, і вони заспішили далі, пильно вдивляючись в нічне марево — чи не забовваніє силует крилатої "Птиці"? Єва дивувалася:
— І як ти, Адаме, втратив орієнтацію?
Хлопець обернувся до неї, легенько діткнувся її плеча:
— Побачив тебе…
Пройшовши добру сотню метрів попід тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились і отікали сріблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмяніючою стріч-кою ріки. Понад травою здіймався біластий туман — де густіший, а де зовсім прозорий, — достеменно прото-планетна матерія, в якій уже намітилися згустки.
— Тут, — кивнув головою Тао, — річка, простір, дерев нема. "Птиці" не бачу…
Єва обвела поглядом долину, ліворуч в тумані щось бовваніло.
— Чи не там? — вказала рукою.
Тао придивився, заперечливо похитав головою:
— Пагорб. "Птиця" при землі, короткі крила.
— Зажди, зажди, наче зворухнулось… Ходімо, побачимо.
Тепер уже вона пішла попереду, попливла в тумані. Юнак не відривав очей від її силуету, хвиля ніжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матір на руки і так іти і йти, аби тільки відчувати теп-ло її подиху на грудях. Та хіба він посмів би?
— Вона? — Видиво обернулося до хлопця і вказало рукою на пагорб, що темнів попереду і чомусь похитувався.
Тао знизив плечима:
— Не схоже.
— Та придивися краще. — У Євиному голосі забриніли веселі нотки. — Я ж бачу он крила…
— Моя "Птиця" має інші контури.
— Біля неї мамонти — два чи три — не розберу.
— Мамонти? Що це?
— Ось підійдем — побачиш. їх таки троє, сімейка! Може, захотіли в космічну подорож?
Тао відчув острах, і не так за себе, як за свій літальний апарат. Велетенські тварини тісно обступили "Птицю", виглядав тільки овальний прозорий ніс та червона дюза в хвості. Якби не Єва, він би й не побачив.
— Що це за істоти?
— О, це дивовижні звірята, — сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтів, — розумієш, вони ви-мерли ще в кам’яному віці.
— Мертві? — не без іронії вигукнув Тао. — Я бачу, ти бачиш, ми бачимо — ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!
Нервовими рухами намацав у кишені захисного костюма, якого тримав на руці, видовжену призму гене-ратора високочастотних хвиль.
— Зараз я… вони…
— Не смій! — скрикнула Єва, побачивши в його руці зброю. — Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.
Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.
— Ось я їх прожену, не бійся!
Це було кумедне видовище — така маленька тендітна істота з лозинкою в руці і товстелезні чотиримет-рової висоти гіганти, які згромадилися навколо "Птиці". Вони, певне, спали,— довжелезні хоботи повисли до землі, вуха з нахилених голів звисали до кінчиків закручених угору пишних бивнів.
— Ану геть звідсіля! — Єва цьвохнула лозиною найбільшого мамонта по нозі, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, і коли б він рушив, за ним пішла б і його сімейка. Проте батечко навіть не во-рухнувся.
