Розгардіяш - Кропивницький Марко

Ага, так, так, я чула та й із памороків витрусила ту чутку...
Степанида. Сідай у нас.
Химка (сіла). У вас нові картини: піп, чи що?
Степанида. Ні, то вівчар вівці пасе... Це Іван десь достав...
Химка. А я думала, що піп, шапка така, як у попа. А то друга: павич би то?
Степанида. Де ж там павич? То хатка, а біля хатки високе древо.
Химка. А я думала, що то павич хвоста розпустив.
Степанида. Еге, пішов Іван помолитись. Якісь два богомольця заходили до нас на ніч і так хороше промовляли про святощі, що Іван зохотився пристати до них у компанію... Казали, що недавно якийсь святий присвятився і з'явив свої мощі, і тепер сила миру іде на прощу. Нібибто один чоловік годів з п'ятнадцять не володів рукою, прямо висіла як мертва; пішов туди на прощу, і рука йому зразу ожила... І знов якійсь молодиці, не в мою міру, звернуло було в'язи мало не на потилицю, і та вигоїлась... Багато сліпих стало видющими, німих — балакучими.
Химка. Чула і я про це... А то одна богомолка розказувала про дівку, котрій поприростали до долонь гривні та п'ятаки...
Степанида. Ой матінко!.. Як же воно?
Химка. Бачите, вернулася дівка з заробітків та й віддає батькові зароблені гроші, а скількось гривень та п'ятаків стулила в жменях. Батько й пита: "Чи всі вже?" А вона й одмовила: "Всі". "А в жменях у тебе що? — спитав він.— Ану розтули жмені..." А вона: "Нічогісенько,— каже,— у мене в жменях нема", та мерщій від нього. А батько услід їй і крикнув: "Якщо затаїла від мене гроші, то бодай вони тобі поприкивали до долонь..." І що ж ви думаєте: як батько побажав, так і скоїлося...
Степанида. Бо і священик колись казав, що від батька-матері ні з чим не слід виховуватись. Отже є такі, що не бояться гріха.
Химка. Своїми очима богомолка бачила ту дівку. "Так,— каже,— гроші і повростали їй в долоні". Чернеці звеліли, щоб та дівка три обідні молилася та поклони клала, аж сімсот поклонів, і щообідні ставляла по сім свічок, по цілому злотому кожна свічка, і на часточку подавала по двогривеному... І нічого не їла вона, опріч шматочка хліба та кружечки води. "Отож,— каже,— як вже вдарила вона останнього поклона, так ті гроші і розкотилися по церкві; чернець їх позбирав і поклав собі в кишеню..." Що ж це я справляю посиденьки?.. Хотіла про койщо спитати... Чи не знаєте, що зробити дитині: отут за вухом отака зробилася моргуля?
Степанида. Оливою помаж з лампадки або, ж ранішньою росою з вікна...
Химка. Юхим сказав: "Бігай до матері, вони знають средствія..." То прощавайте. (Дійшла до порога, далі зупинилась). Ви колись, мамо, ремствовали на Юхима, що взяв собі жінку, тобто мене, не до мислі?
Степанида. Овсім не ремствовала... Хто це тобі наплів?
X и м к а. Мої очі та вуха.
Степанида. Та й коли вже те коїлося, чи варто згадувать?
X и м к а. Одначе у нас вже діло пішло на згоду.
Степанида. І слава богу. Пора вже, пора... Коли побралися, то треба порозумітися якось...
X и м к а. Цілком вже порозумілися... Зате другою невісткою ви зразу задоволнилися?
Степанида. Що-о?
X и м к а. Тільки чи буде нею задоволений Прохор, як вернеться?
Степанида. Ти мене береш на докори, чи що?
X и м к а. Ні, овсім ні. Я тільки хочу вам сказати про те, що у мене, хвалити бога, четверо підростають і всі вони Юхимовичі; а того, що Катря нагуля, навдахи чи Прохоровичем зватимуть.
Степанида. Ой Химко, стережись отаке верзти!.. Уй, який у тебе злючий язик!.. Стережись, кажу тобі!
X и м к а. Не полохайте мене, мамо, добре вже мене за сім годів чоловік наполохав, може, трохи завдяки й вам...
Степанида. Ой, злюка ж ти, злюка!..
X и м к а. Я вас переконаю у тім, побачите!.. (Пішла хутко).
Степанида. І цій Катря в пельці зав'язла!.. Та невже ж Катря зважилась на гріх?..

ЯВА 4
Катря (несе на плечах багато одежі і почина навішувати її на жердку). Чи не від вас так прожогом побігла Химка і не поздоровкалася зо мною?.. Чи й скриню переносити сьогодня, чи нехай поки що там перебуде — дуже важка...
Степанида. Нехай поки що там перестоїть.
К а т р я. Та й я так думаю.
Степанида. Сьогодня поспієш перебратись?
Катря. Поспію.
Степанида. Так воно краще буде... Що там тобі одній робити?.. Хату замкнемо, га? (Помовчала). Тобі, може, хотілося б там зістатись?
Катря. Ні, в гурті якось людніш.
Степанида. І поговору менш... Катре! А як на твою думку, чи не вишустрити мені на всі боки Мелашку, щоб вона більш і очей не навернула?
Катря. Хіба вже що сплела?
Степанида. Не хочу я тому йняти віри... Та коли б ще одна Мелашка, то ще сяк-так, а то і Пріська Ходунова, і Гапка Драпачева, і Химка...
Катря. Не виховалась я...
Степанида. Що таке?
Катря. Нанівець пішов увесь мій замір і вся турбота.
Степанида. Га? Як ти оце кажеш?!
Денис(входить). Невже й справді що непевне вчинилось?.
.
Степанида. А що там таке?
Денис. Гапка Дибайлова оце зараз зустріла мене та й каже: "Чула я, що ви невістку з нової хати перебираєте в свою; так воно безпечніш буде: хіба,— каже,-довго до гріха?"
Катря (набік). Ой і сусіди ж у нас, достомітні шпиги!..
Денис. До якого гріха? — питаю. "Не пащекувата я,— каже,— то й не хочу, щоб з мене першої пішов поговір..." Зареготала і пішла геть від мене. Гукнув їй услід, так вона тільки махнула рукою.
Степанида. Так і мені Пріська Ходунова відмовила: "Нехай,— каже,— другі доводять до краю, а я не охоча втручатись у чужий клопіт..."
Денис. Ти чуєш оце, невістко?
К а т р я. Та чую ж.
Д е н и с. А що ж ти нам на те скажеш?
К а т р я. Не їла душа часнику, то й не смердітиме.
Денис. Так-то воно так...
Катря. Правдиво ж, мабуть, кажуть, що якими б рідними не вбачались свекор та свекруха, а нарешті невістка їм все-таки чужа... Чужа я вам, через те і віра ваша в мене так швидко похитнулась...
Денис. Ще не похитнулась, а тільки...
К а т р я. Ні, вже... Скличте ж до гурту всіх плескух, і я при них дам вам відповідь найправдившу!..
С т е п а н и д а. І це буде найкраще... Але ти не єритуйся!..
Денис. То зробимо ми так. Піди та поклич сюди матір свою, прохай, щоб неодмінно зараз прийшла до нас.
К а т р я. Гаразд, покличу. Куди б оце мені покласти, чи можна у мисника?
Степанида. А що ж там таке?
К а т р я. Це моє... Тут два листи від Прохора та ще койщо...
Степанида. Поклади на верхню полицю, там воно безпечніш лежатиме.
Катря. То я ж піду по матір. (Кладе вузлик на мисник).
Степанида. На полудень вернешся?
Катря. Може, мати не пустять, не погодувавши. (Пішла).
Денис. Чи чула, стара? Без примхів і без сліз наважилась привселюдно виправитись... Почуємо, що вона їм заспіва.
Степанида. Бачив, як у неї очі заіскрились, як сказала про віру, що ніби похитнулася?.. Що не кажи, а душа в неї правдива, мабуть...
Денис. Та неначебто...
Степанида. А пам'ятаєш, як скоро ми з тобою побрались і ти того ж таки года пішов на заробітки, на чавунку, кудись аж за Харків, та ціле літо там був, вже аж у заморозки вернувся?.. То чого тільки не наплескали на мене щирі сусідочки!..
Денис. Не охочий я до бійки, а Мазуровій Горпині привселюдно тоді плюнув межи очі і дав ляпаса по пиці.
Степанида. І клята ж була покійниця, царство їй небесне, вічний покій. Кого вона не опаскудила, кого не оганьбила?..
Денис. Та бог з нею, не згадуй, нехай вже над нею земля пером.
Степанида. Еге ж, нехай... А візьми листи Прохорові. Шкода, що не вміємо ми читати... Давай хоч подивимось на них...
Денис (бере з полиці вузлика і розв'язує, на долівку падають: книжка, тетрадь, папір, олівець і два письма). Оце листи, а це й не знаю, до чого воно... (Підійма все з долівки). Книга, якась паличка... А-га-га, це те, що пише, колись у столяра бачив таке... Стривай, як воно зветься? Отже й не нагадаю... (Склав все у вузлика і поклав на полицю, а письма взяв і, сівши поруч з Степанидою, дав їй одне, а друге держе сам в руці і вдивляється).
Степанида. От дивлюсь на Прохорового листа, а ніби бачу не листа, а самого Прохора, ніби чую його промову... (Почина плакать). Синочку мій, дитино моя!.. (Цілує листа). Де-то ти тепер пробуваєш, як там тобі на чужині, без роду-родиноньки?.. А як хороше Прохор у листі промовля... Каже: "Лети, лети, листок, од заходу на осток". Ой, забула, як воно далі...
Денис (промовля). "Упади в руки тому, хто любий серцю моєму..."
Степанида. Далі, далі.
Денис. Далі щось і я забув.
Степанида. Хоч би ще одне словце пригадати.
Денис. Стривай, стривай... "Родненький папашо і родненькі мамашо і супруга моя вєрная..."
Степанида. Так, так... далі.
Голос за вікном. Чи не підемо заразом до розправи, привезли з пошти казет, і писар читатиме голосно?
Денис (хутко схопився). Я піду, стара.
Степанида. Піду і я. Доки Катря та сваха Христя прийдуть, поспіємо вернутись. А листи сховаю до серця. Дай мені і того... (Хова листи за пазуху).
Денис. Може, про Прохора що-небудь вичитуватимуть?
Степанида. Пошли нам мати божа веселу звістку.
Денис. Про войну почуємо... (Обоє одягаються).
Через недовгу хвилину входить Катря.
Катря. Чогось наші пішли у розправу, певно, покликано їх туди. Матері не застала дома, сказала сусідам, щоб переказали, що я за ними приходила. Стук у вікно.
Д а н ь к о (за вікном). Катре!
Катря. Це ти, Данько? Іди в хату.

ЯВА 5
Данько (увійшов і простяга руку). Моє почтеніє. А я подойшов до твоєї ізби, дивлюсь — висить замок.
Катря. Я ж тобі сказала, що сьогодня сюди переберусь.
Данько. Понімаю. Значить, годі вже секрети соблюдать?
Катря. Сьогодня доведеться признатись, довідались...
Данько. Значить, виявили? Ах, как єто довольно подло.
Катря. Знайшлись щирі душі! Доки наших нема, скористаємось тим і не будемо гаяти часу. Сідайбо.
Данько сів. Катря іде до мисника і здійма вузлика.
Хтось вже тут попорядкував, вузлик розв'язаний. О, а де ж листи Прохорові? От тобі... Невже я їх загубила? Я ж їх сьогодня сюди поклала... Певно, свекруха взяла. Чи не понесли кому, щоб перечитали їм? Вони щосвята і щонеділі перечитують наново Прохорові листи... (Підходе до столу). Як мені хтілось крадькома навчитись грамоти, щоб самій списати у листах до Прохора про свою журбу та тугу, отже не довелось... (Сіда). Давай, голубчику, сяк-так допишемо листа до Прохора, щоб завтра або післязавтра і одіслати. От повитріщають всі вороги баньки, як я їм сама промов-лю по бамазі листа до свого милого.