Україна чи Малоросія? - Хвильовий Микола
Наше завдання полягає не в тому, щоб дурити чи то нервувати молоде українське суспільство, диференційоване від своїх петлюрівських бурбонів, а в тому, щоб ясністю своєї позиції остаточно атрофувати в ньому почуття зоологічного націоналізму і — головне — розгорнути дальшу диференціацію. Не треба забувати (ще раз кажемо), що ми живемо в надзвичайно складній обстановці, коли поруч соціалістичного будівництва виростають елементи капіталізму, а з останнім і молода буржуазія. Наші надбудови не встигають розвиватися пропорціонально надбудовам третього стану. Молодь, що виходить з вузів, легко піддається пропаганді по темних закутках. Чи є Україна колонія, чи ні, — такі розмови ми вже давно чуємо. В наших умовах — це загрозливе питання. Соціальні процеси, що їх викликано непом, логічно ведуть до конфлікту двох культур. Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм, фактично, коли не de jure[1], декретованим гегемоном — російським конкурентом.
Отже, тут з порожніми фразами далеко не поїдеш. Наше завдання попередити цей конфлікт. Іншими словами: ми мусимо негайно стати на боці активного молодого українського суспільства, що репрезентує не тільки селянина, але вже й робітника, і тим назавжди покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Укра'їні російську культуру. Бо всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не воскресне. Іншими словами, ми самі собі ставимо перешкоди в нашому соціалістичному будівництві. Від цього треба якомога швидше відмовитись. Цим ми прискоримо серед українського суспільства цілковито ідеологічний відлив на наш бік. Тільки таку постановку питання ми можемо назвати серйозною.
Ergo, покиньте, Хвиля, "любити" сахарином своїх уст "робітничо —селянську Україну", покиньте "прагнути" підняти її на вищий "культурний рівень" і т. д., тощо Нікому від вашої любові не холодно й не душно. Ви зумієте взяти на облік співвідношення всіх реальних сил і зробити правильний прогноз на майбутнє. "По воле волн" пливете ви сьогодні зі своєю популярною брошуркою. Але ми вам пропонуємо поставитись активно до процесу, інакше ми будемо з вами сидіти на тій гілляці, що її вже трохи підрізано. Радянська влада зробила для України стільки, скільки їй не зробив би жодний уряд на світі. Приблизно такими от фразами ви "щеголяете" на дев'ятому році революції. Але це й без вас всі давно знають. Справа в тому, що викликані революцією сили можуть врешті стати ворожою стихією. А щоб попередити це, ми й пропонуємо не тільки вивчити деталі цього руху, але й трохи напружитись і відчувати вчасно ті гасла, що вже носяться в даній конкретній суспільній атмосфері. Жодне з гасел не страшне для нас, коли воно в наших руках, але бережіться, коли воно попаде в чужі руки.
Тут ми підійшли до одного з таких от конкретних, а для панікерів і міщан — контрреволюційних лозунгів.
Хвиля запевняє компартію, що ми нібито поставили так питання: "разом чи не разом іти з пролетарською Росією". Тут же він дає свою "галасливу" й "крикливу відповідь": "разом". Ми вітаємо свого веселого камрада, що він, будучи комуністом, мав мужність так рішуче відповісти. Але хіба перед нами стоїть така проблема? Хіба ми так ставимо питання? За рішучим і догадливим Хвилею, ми вже давно послали екстрену ноту і закликаємо до розриву з РСФРР. Ну що ж, хай буде й так, коли комусь того хочеться.
Але наш "галасливий" наполеон не вгомоняється. "Ви будете, — рече він, — бити себе в груди і кричати, що є багацько дурнів, шовіністів і йолопів в Ленінграді й в Москві". Але я, Хвиля, читаю вам таку от мораль: "Дурнів зі старого часу нам залишилось багато, ви, мовляв, не звертайте на них уваги", працюйте, і все.
Що "йолопів і шовіністів" в Ленінграді і Москві багато — в цьому ми не сумніваємось. Але при чому тут Хвиля? Навіщо входити в роль "вченого хохла" і, прийнявши позу Людовіка XIV, кричати на всю Україну: "не бойсь, малороссы, побей меня Бог, не видам". Коли цей наш маленький Андрій зробився великим чоловіком і почав грати таку велику роль — всеукраїнського партійно-хохлацького папашу? (А чи не рано "пташечка запела"?) Отже, дорогий камраде, злазьте скоріш зі свого стула класного наставника якоїсь задрипанської прогімназії і покиньте цей нравоучительний тон, бо, по-перше, він вам ніяк не личить, а по-друге, раніш, ніж говорити ним, треба його заслужити. Ніхто, звичайно, крім нашого "галасливого й крикливого" ученого хохла, не бив і, головне, не буде бити себе в груди, і ніхто, крім його ж, не надає великого значення шовіністам "із Ленінграда". Навіть на московського Демосфена — Ларіна ми дивимось крізь пальці і гадаємо, що справа зовсім не в його філіпіках.
Справа лежить глибше. Наголос ми зробили не на "московських задрипанках", як декому хочеться, а на тих причинах, що виносять на поверхню життя новий лозунг. Справа в тому, що українське національне відродження логічно підійшло до другого свого етапу. В молодому національному суспільстві, з одного боку, пройшов певний процес класової диференціації, а з другого: — ми спостерігаємо метушню і біганину. Остання ж з'ясовується тіснотою рямців культурного розвитку. Молоді сили не бачать ще в цих рямцях дальших перспектив і не можуть розгорнутись для виявлення своєї творчої потенції. Справа в тому, що в той час, як в Росії ми завжди втручаємось морально й матеріально в національне культурне будівництво, в усі його закутки, на Україні логікою одірваності нашої від національного відродження ми, крім химерної ситуації в культурному будівництві, маємо кілька не завжди неімпотентних матеріально і не завжди неслабеньких "хохлацьких апаратів". Це один бік медалі. Другий — витікає з класової диференціації в національному організмі. Соціальні процеси що далі то більш поглиблюють цю диференціацію і при такому стані речей зовсім неможливою становиться та атмосфера, що нею оточують наші головотяпи той революційний кадр, який беспосередньо будує українську радянську культуру. Кожний міщанський шпінгалет із російських кіл вважає за свій обов'язок дивитися на такого от українця скоса і при нагоді потріпати його по плечу: "мовляв, работай, націонал, може, через 100 років і будеш комуністом". Цим ми не думаємо бити самих себе: наша компартія завжди йде назустріч життю. Ми цим хочемо підкреслити, що відповідну атмосферу утворюють, звичайно, не шпінгалети. Словом, нам — компартії — треба негайно звернути увагу на це загрозливе явище і пошукати нових шляхів для рішучого розв'язання цього питання. Треба якомога скоріш піти назустріч українській радянській молоді, яка хоче бути, перш за все, комунарами, а потім вже українцями. Треба не забувати, що вона вже зна собі ціну і вже вміє відрізнити міщанина від революціонера. Інститут "вчених хохлів" — це був необхідний історичний етап в розвиткові української комуністичної думки. Тепер цей інститут віджив себе, і молодь, яка не загубила почуття своєї людської гідності, сьогодні хоче вийти на радісний творчий шлях радянського будівництва в супроводі справжнього товариського оточення.
Словом, справа йде знов-таки про органічне вростання нашої партії в національний радянський рух. Коли Хвиля, сидячи в центрі і на відповідальній посаді, досі не уявляє, що робиться хоч би в тій же українській літературі, то чого ж можна чекати від товариша з Окружкому, припустім?
Наш друг так репрезентує перед партією нашу ж таки літературу і нашу ж таки радянську інтелігенцію, що прямо очі на лоб лізуть. Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягали — була Малоросія, підвелись — стоїть Україна. Наша інтелігенція, на ваш погляд, і досі в тому самому ембріональному стані, що ви його спостерігали в провінціальній "Просвіті", починаючи свій перший безштанний період свого ж таки битія. Справа, друже, зовсім не в тому, що наша інтелігенція не вміє перекладати з закордонних, як ви кажете, мов, а справа, так би мовити, навпаки: "наше державне видавництво ще не скоро спроможеться видати оцих класиків". Це ж ви самі пишете, хоч, правда, і не в тому сенсі. Зрозуміли, де "Сіракузи"?
Але ви, мабуть, і досі не здогадалися, в чому ми вас обвинувачуємо? Ми вас обвинувачуємо в тому, що ви запльовуєте українську радянську інтелігенцію жалконькими словами, і тим даєте привід російському міщанству підвести вище голову, і тим даєте привід молоді нервувати і не довіряти Компартії. І ми вас обвинувачуємо в тому, що ви замазуєте перед Москвою правдиву картину того розгону в нашому культурному будівництві, який принесло з собою національне відродження. Будучи малограмотною людиною, ви такою уявляєте собі і всю молоду українську інтелігенцію і такою її одрекомендували центральному органові партії. Бо ж подумайте: навіть дочка Жовтневої революції Вільна Академія (і та) в своїй добрій половині вже давно стежить за західноєвропейською літературою безпосередньо і не має потреби в російських перекладах. А ви ж кажете про всю українську інтелігенцію. Правда, несподівана для вас новина? Ну, як же, ви допіру злетіли з Марса, а в Малоросії — ви звикли принижати себе… чи то пак — нас. Справа ж, друже, не в Хвильовому. Хвильовий дійсно здібний у нас тільки виписати якусь чужу фразу з латинського чи з французького словника "для пущого фасону", але він же Вільній Академії, так би мовити, за кавалериста, і держать його там до пори до часу. Невже ви припускаєте, що якийсь інший член Вільної Академії буде полемізувати з вами?
Але коли ви не розумієте й цього, то як же ви зро зумієте, чому ми не радимо нашим письменникам орієнтуватися на московське мистецтво?
Визнавши не тільки де-факто, але і де-юре національне відродження за один із тих етапів, що його мусить пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, ми тим самим свідомо примушуємо себе не тільки робити дальші висновки, які витікають з цього визнання, але й віддаємо себе в цілковите розпорядження залізної логіки консеквенції. Логіка ж висновків вимагає, перш за все, ясності.
Давид Штраус, що, як відомо, грою фортуни теж має деяке відношення і до матеріалістичного монізму, кинув колись такий цікавий афоризм: "Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград".
